MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

У сховищі донька дбала про іграшку

21.04.2023    доступно: in English | На русском
Тарас Війчук, Олександр Війчук
Олена Полякова — харків’янка, з Салтівки. Вона розповідає про мужність одинадцятикласників, які поспішали на допомогу постраждалим. Про життя під обстрілами у шкільному підвалі. Про водія, який ризикнув і дивом евакуював їх на вокзал. Попри пережиті жахи, травму та дві операції, вона сподівається, що Харків відновиться і стане ще кращим.

Двадцять четвертого лютого подзвонила подруга, яка була трошки ближче до цих подій. Між нами десь хвилин 15-ть різниця, якщо пішки йти. Вона з 16-го поверху бачила, як почалася війна. Як воно розгорталося, вибухи, все. Вона зателефонувала, сказала, що почалася війна, що вони вже вийшли на вулицю, треба прокидатися, збиратися. Але не вірилося, та й у нас ще вибухів не було чутно: пластикові вікна, тому я не одразу зрозуміла. Але потім підійшла до вікна кухні й буквально секунди за три був дуже сильний вибух. Я розумію, ви по місцевості не орієнтуєтесь, це територія “Океану”, там у гаражний кооператив був приліт і від цього в мене віконна рама ходуном ходила. Розбудила доньку, почали збиратися. Близько 12:00 пішли в бомбосховище до школи, де донька вчилась. Усе, більше ми додому ночувати не повертались. Установки ночами наші захисники переставляли біля нас. Літаки пролітали. Усе було плачевно.

Єдине що — у нас було невелике затишшя з 6:00 до 8:00 ранку, була можливість збігати додому: погодувати кота, принести їжі. Хоч щось, суп якийсь. Ми називали ці години “перекури”.

З 6:00 до 8:00 ранку, але це було неточно. О 6:00 прокидаємося, виходимо на вулицю. Навіть не знаю, як правильно пояснити: коли ви там перебуваєте, у вас якось інтуїтивно виробляється відчуття, розуміння того, що відбуватиметься. За звуками природи навіть орієнтуєшся, от якщо пролетіла зграя птахів, десь там вже були виходи [ракет], отже скоро буде обстріл. Якщо десь вибухи, ви розумієте територіально приблизно, яка це область, це наші працюють чи ні. Щось такого плану. Три рази у нас з боку Салтівки росіяни проривались БТРами. Це страшно, тому що вони БТРами частково відвертали увагу, а ДРГ вже проникало. 27-го лютого був прорив, десь о 7:30, назад ми вже під автоматні черги бігли. Чоловік з дитиною на руках. Це все було дуже близько.

Олена Полякова, місто Харків

Олена Полякова, місто Харків

Чи були ви свідком жертв та руйнувань цивільних об’єктів?

З першого березня все стало жорсткіше. Третього березня був сильний приліт до нас у мікрорайон. У нас 33-й квадрат будинків, дев’ятиповерхівка стоїть (вона 33-я), потім усередині п’ятиповерхівка — А, Б, В, Г, тут закриває Д і Є. А тут школа. Приліт був у цей будинок, артилерійські обстріли. Перший раз прилетіло, вибігли допомагати людям, тому що прилетіло всередину будівлі, почалася пожежа. Почали евакуювати людей. Я за часом подивилася, хвилин 20-ть минуло. Почала кликати всіх у бомбосховище, але пішли не всі. Після другого прильоту довелося чотири трупи в пакети фасувати, тому що повинна була приїхати швидка та забрати ці трупи. Якби ми не встигли їх запакувати, вони б там і залишились.

Поблизу постійно були якісь вибухи. З першого березня наш 531-й мікрорайон перебував під постійними обстрілами.

З 3-го березня після цього прильоту ми були, я так розумію, в якійсь заглушці. Тому що ми втратили зв’язок: у нас не було ані інтернету, ані мобільного зв’язку. І вранці вже було не так безпечно ходити додому, але доводилось, хоча б по черзі. Так сталося, що я прибігла, у мене не було можливості навіть їжі взяти, тому що дуже близько почались вибухи. Побігла назад — і мене вибуховою хвилею відкинуло, вдарилась дуже сильно головою. Більше наче ніяких ушкоджень не було, тільки був дуже сильний дзвін у вухах і все. Мій однокласник постраждав (та вже у квітні). Ця інформація прогриміла на весь світ: Микола, якому розірвало груди, а його немовля відкинуло на дах під’їзду.

Чи виникали труднощі з доступом до харчових продуктів?

Хліб зник, на Салтівку продукти вже не завозили. В АТБ залишилися тільки солодощі. Ніяких продуктів не було, тільки солодощі: шоколадки, цукерки, солодка газована вода. Купити вже не було чого. У нас у школі один раз на день дітей годували. Організували харчування, тому що там кухня була, їдальня, була можливість приготувати щось для дітей. Воду кип’ятили хлопці. У нас дуже злагоджений колектив у школі був. Директор дуже грамотно все організував. У нас хлопці (одинадцятикласники) зробили, як ми казали, “координаційний центр” у підвалі. ДСП та фанерою огородили, у них там стояли комп’ютери. І їм приходили повідомлення, коли розкидали міни-метелики. Це якось висвітлювалося маячками територіально. Вони за можливістю бігали їх знешкоджувати.

У нас дуже хоробрі хлопці. Навіть коли був приліт у цей будинок новий, вони теж одні з перших побігли, у них були професійні ноші, в підвалі стояли. Великі молодці!

Дарма що їм років по 17-ть, вони дуже гідно і мужньо все перенесли. Був такий показовий момент: ми коли вибрались нарешті з Салтівки, приїхали на Центральний вокзал. Чоловіків до вокзалу не пускали, вони були на вулиці. Мій чоловік залишився з донькою, а я пішла зарядити телефони. Мабуть, у мене було дуже сумне обличчя, тому що до мене підійшла жінка і каже: “Бідолашна, ви звідки?” — “З Салтівки”. — “Так? А що, там все так погано?” Ми коли проїхали територію ринка “Барабашова”, там було інше життя. Люди не так гостро все відчули. Гуляли з собачками. Вони чули вибухи, але їх не так сильно обстрілювали. Четвертого вранці остаточно зник зв’язок. Ні Life, ні МТС не було, тільки Київстар місцями з’являвся.

Згорілий будинок на Салтівці [харків північна салтівка дрон документування руйнування]

За даними Міноборони, на Північній Салтівці зруйновано 70 відсотків житлових будівель та інфраструктури.

Як відбувалася ваша евакуація з міста?

Пощастило. У березні в Харкові вже не було тяжко з бензином. Більша частина вже виїхала. Ті, хто позалишалися з автівками, бензину вже не мали. Дивом чоловік (таксист) нас вивіз під артобстрілами. Була звичайна легкова автівка. Ми коли в школі спали, у нас був такий невеличкий квадратик: три стули, матрац. Тут ми були, а туди далі — жінка з 18-тирічною донькою. Вони намагалися знайти знайомих, які допоможуть нам виїхати, так само ми шукали, щоб вони теж з нами виїхали. Дівчині Даші вдалося знайти чоловіка, він приїхав і так вийшло, що вони сіли ззаду, а я з котом — спереду. Ми почали дворами виїжджати на вулицю Гвардійців Широнінців і біля “Океану” виїхали.

Автівкою повертаємо, з водієм дивимося — летить ракета. І знаєте, таке почуття…

Ти не розумієш, куди вона зараз прилетить. Чи то в будівлю, чи в дорогу, чи в автівку. Ми вдихнули — і так їхали до самого Барабашова. Він мене по коліну поплескав, типу “та все нормально”. І я видихнула. Доїхали до вокзалу. Сіли в якийсь евакуаційний потяг, ми не знали, куди він їде. Ми просто сіли та поїхали в нікуди. На півшляху з’ясувалося, що потяг їде до Вінниці. Приїхали до Вінниці. Тільки потяг прибув, в цей день обстріляли аеропорт. Ми зрозуміли, що ми там не залишимось, їдемо далі.

Як ваша донька реагувала на ці події?

24-го, коли я її розбудила, вона подумала, що ми йдемо до школи. У неї двоповерхове ліжко: на першому ярусі — стіл, а на другому — ліжко. Вона спустилася, почала збиратися, я кажу: “Ні, підійди, будь ласка, треба поговорити”. Я їй пояснила, що почалася війна. Пояснила, які наші дії. Що нам зараз потрібно зібратися та піти в бомбосховище. “Подумай, що ти хочеш з собою взяти”. У неї була іграшка — собачка-кулька. Вона про неї піклувалася. Попросила її взяти собачку. Психологічний прийом, щоб вона про когось піклувалася та не вдавалася в те, що зараз [відбувається]. Вона в мене стійкий олов’яний солдатик.

Діти — так, діти дуже плакали, затиналися. Особливо, коли нічні обстріли були. Це було дуже гучно.

Падало тинькування. Діти пісялися. Плакали дуже гучно. Після 22:00, щоб всім вистачило місця, де можна присісти, видавався один стілець на одну людину. Якщо потрібно було розподілити чітко по штуках, люди приходили та забирали, якщо ні, вільними стільцями можна було скористатися. У нас було три стільці, нас три людини. Я доньці збудувала куточок під цими стільцями, в рядок поставила. Вдень вона була на стільцях шкільних, а вночі залазила під стільці, тому що від бетонних плит сипалися камінці. Вони як гравій, щебінь, сама структура цих блоків така, що дуже сікло голови.

У мене були сусіди: сирота від другого шлюбу та від першого шлюбу в тата двоє дітей. Ми разом ховалися. У цієї Ксенії дуже сильно розсікло голову. Від вібрації, від хвилі — відпав великий шматок і розсік голову. У мене після цього артобстрілу були пошкодження голови. 24-го травня, трішки пізніше, я зрозуміла, що відбулося. Спочатку думала, що отруїлася, у мене стався геморагічний інсульт. Довелося зробити термінову операцію. Направили в Ужгород, у мене дві трепанації. Я оглухла на ліве вухо. Дуже багато наслідків, зовні не видно, але вони залишаються.

Чи плануєте повернутися додому після закінчення війни?

Багато різного сталося, мені здається, за день всього не розповіси. Щось пам’ять стирає. Навмисно. Тому що хочеться жити далі. Як-то кажуть? Не буде, як раніше. А воно й не потрібно, як раніше. Потрібно, щоб було ще краще. Нехай Харків буде побитий, але ми його відновимо. Він стане ще краще. Все буде ще краще.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися