Таке враження, що Господь повідводив людей
До певного часу я мала дуже міцний сон. Нічого ніколи не чула. А о 5:00 годині 24-го лютого мене розбудив чоловік і сказав, що почалася війна. В це зовсім не хотілося вірити, тому що до останнього я сподівалася, що це все якісь балачки, що Росія навряд чи піде на такий крок. Скажімо так, у перші дні були страх, нерозуміння, невпевненість в тому, що все буде гаразд. Тому що ніхто до цього не готувався. Балачки балачками, а дії — це зовсім вже інше. Тим більше, що буквально за тиждень до початку війни наш син повернувся з моря, з рейсу.
У нас були свої плани на мирне життя, звичайно. І тут ти розумієш, що все руйнується.
Наш син пішов у Червоний хрест волонтером. Ми розмовляли про це щоранку. Страх, звичайно, був, тому що місто майже порожнє було. Вибухи десь там. Ми переживали це як своє. Біль нашої сім’ї був, тому що ми відстежували, що коїться саме там. Якщо я телефонувала сину та він був поза зоною досяжності, я розуміла, що вони десь там біля Демидова, біля зруйнованого мосту. Де йдуть обстріли. Про більш серйозні події ми вже дізналися не від нього, а від інших, коли пригнали машину Червоного хреста, яка попала під мінометний обстріл. Я зрозуміла, що лише 5-ть хвилин (і навіть менше), вони дорого коштували. Тобто хлопці вийшли з автівки надати допомогу людям, які були на іншому боці моста, й тільки тому, що було багато коробок, вони вийшли всі. Хоча за правилами хтось мав залишатися в автівці. Скажімо так, завдяки цьому наш син і його друг залишилися живі. Тобто ми все це бачили та чули саме від них.
У наш будинок прилетіло, то ми були свідками. Я прибігла десь за 8 хвилин після того, як це вже трапилось. Просто за 15 хвилин до прильоту я пішла до сина в гості, понесла йому їжу. Тому що він волонтерив, вночі приїхав якраз з Покровська, куди вони хлопцям нашим возили допомогу. Ми чекали його на вечерю, а на вечерю він не прийшов, тому що втомився. І що зробила мама? Мама взяла судочки й понесла йому. І саме в цей час, коли я вийшла, прилетіла ракета в наш під’їзд. А я якраз була у квартирі через дорогу, у нього. Ми почули вибухи. Я взагалі не зрозуміла, це вже син сказав: “Так, прильот у місті, треба бігти в штаб, а ти подивись, що з нашим будинком”. Я прибігла, все палає. Скривавлені люди. Знаєте, на що звернула увагу? Що на майданчику між першим нашим будинком і Грушевського 3 не було жодного цілого місця, яке не було б спалене, воно все було чорне.
І це щастя, що на той момент на дитячому майданчику, на якому постійно гралися діти, нікого не було. Таке враження, що Господь повідводив людей.
Тобто з ким би я не розмовляла, щось трапилося: хтось затримався на роботі, хтось на когось десь чекав, хтось спізнився чи ще щось. Це все люди, які мали бути в будинку. Я теж мала бути у квартирі, але просто вийшла. І це був жах, тому що ти бачиш сусідів, які залиті кров’ю. Деяких людей навіть не могла впізнати, тому що це було одне криваве місиво. Дуже велика кількість осколкових поранень була. Наша сусідка загинула, Царство їй Небесне. Це жах, це те, що ми бачили на власні очі, й те, що довелось переживати. І нині ми з цим живемо. Ракета прилетіла майже під наш під’їзд. Перед під’їздом залишилась вирва. У під’їзді жодних сходів немає, ми жили на 3-му поверсі. Тобто навіть якби не зважати на те, що немає світла, води, газу, ми навряд чи просто могли б туди потрапити. Так само як усі наші сусіди. Працюємо, все одно працюємо. Сподіваємось, що рано чи пізно щось зміниться на краще, якесь житло буде, бо на сьогодні у міста грошей немає, як сказали.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.