MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Розстріляна Чернігівщина. Частина друга

22.04.2023   
Ірина Скачко, Андрій Діденко
Герої наших сюжетів втратили найдорожче — близьких людей. Невинно розстріляні сини та чоловіки. Ряди трун перед лікарнею. Нескінченні бомбардування. Страх, біль та розпач. Юристи ХПГ продовжують надавати правову та гуманітарну допомогу постраждалим від російської збройної агресії.

Розстріляна Чернігівщина

Розстріляна Чернігівщина

Ми вже писали про злочини російських військових на Чернігівщині. Документатори продовжують збирати свідчення про звірства, які окупанти вчиняли щодо цивільного населення в регіоні.

Ми не одразу знайшли тіло

Дмитро Мурашко живе у селі Новий Білоус Чернігівського району. Це зовсім поруч із обласним центром: із містом село з’єднує лише місток. Новий Білоус, як і Чернігів, зазнав у березні минулого року страшних обстрілів і бомбардувань. Тоді у громаді загинули 42 мешканці, обстрілами було знищено 47 будинків, 2 школи та 2 дитячі садочки. Понад чотири сотні будинків були пошкоджені. Дмитро Григорович під час бомбардування втратив дружину. Частину її тіла вдалося знайти лише за кілька днів на попелещі знищеного будинку. Він каже, небезпечно в селі стало з перших годин повномасштабного вторгнення.

— Це було неочікувано. На роботу збирались, а потім дружина зайшла у свою групу в телефоні, дивиться, там написано: на роботу ніхто не виходить, — розповідає чоловік. — Почали дізнаватися, виявляється — війна. Другого дня ми вже ховались у льосі. Потім літаки прилетіли, дві школи розбили. У Чернігові. Можна сказати над нашим будинком пролетіли. Постійно стріляли, ми то в льосі, то вдома сиділи. Тому що коли почали прилітати вже уламки у двір, незрозуміло було, що робити: чи в льох бігти, чи вдома сидіти. Восьмого березня, пам’ятаю, кум зателефонував, привітав дружину зі святом, вона ще жартувала, що тільки росіяни подарунки надсилають: бахкають, стріляють.

Найстрашніше сталося вночі проти дев’ятого березня.

— Десь на початку першої години ми лягли спати вдома: я з донькою в одній кімнаті, дружині захотілося саме в цю ніч перейти в сусідню. А очі я відкрив, бачу — лежу на вулиці, навколо уламки. Покликав доньку. Донька, слава Богу, відгукнулась. Спробував дістати її, але не зміг: я вже травмований був, ледве ходив. До сусідів пішов. Сусіди навпроти прийшли та сусід з іншого палаючого будинку, вже всі разом ми вчотирьох витягли її. Дружину кликали, але тиша була повна. Потім вже почалась пожежа.

Тіло жінки не вдалося знайти ані тієї ночі, ані наступного дня. Шукали всі — сусіди, родичі: безрезультатно. Дмитра з донькою відвезли до лікарні.

— У дитини уламок у нозі залишився. На голові рани зашили. Потім коли я вже почав більш-менш ходити, ми приїхали. Дощі та вітер попіл здули, ми знайшли дружину. Там була лише частина тіла...

Від грудня минулого року Дмитро живе у тимчасовому житлі. Каже, у зруйнованому будинку доведеться розбирати навіть фундамент.

— Накидав шин (з блокпосту наносив), набив їх сміттям будівельним і на нього поставив вагончик, — розповідає він. Нову оселю він відбудує. А близьку людину вже ніхто не поверне.

Чоловіка вбили, коли він вийшов курити

Олена Радченко — мешканка села Деснянка. Це та ж Новобілоуська громада. З околиць Деснянки Чернігів видно як на долоні. Така позиція прийшлася до вподоби ворогу: вже на початку березня в село увійшли окупанти, щоб цілодобово обстрілювати звідси місто в облозі. Ворожа техніка стояла просто поміж мирних осель. А снайпери гатили по цивільних, примушуючи їх ховатися по підвалах. Однією з жертв російських військових став чоловік Олени. Неподалік їхнього будинку був ворожий штаб. Схоже, окупанти стріляли по будь-якій підозрілій постаті поблизу. Три дні росіяни не дозволяли Олені вийти з дому, щоби поховати чоловіка.

— Мені зателефонувала подруга о 5:00 ранку: “Олено, почалась війна”, — пригадує перший день війни Олена. — Це як в кіно про війну. Я не повірила. Вийшла на вулицю, а десь о 5:30 я почула над головою вибухи. Вийшла сусідка і спитала: “Олено, що це?” Я кажу: “Це війна”.

Відтоді почалися щоденні обстріли. Гатило так, що місцеві мешканці не одразу помітили, що їх окупували.

— Коли зайшли росіяни до нас у село, ми навіть не зрозуміли, що вони зайшли, тому що ми майже не виходили з будинків. У нас трусилося все. Бомбардування були скрізь. Ми (чотири родини з сусідами) зібрались у нас вдома, тому що всім було страшно. Ми не розуміли, що відбувається, майже не виходили з будинку. Вони зайшли 6-го березня. 7-го березня біля нашого будинку впала “Точка-У”. Вона дивом не влучила сусідам у будинок, її збили. Практично у нас над головою був жахливий вибух. У нас бомбардування були кожен день безперервно, 24 години. Я бачила все й чула всі види зброї.

Олениного чоловіка вбило восьмого березня.

— О 12:00 мій чоловік ще з трьома хлопцями вийшли в коридор покурити. І його крізь скло в голову вбили. Тобто вони навіть покурити не встигли вийти. Ми навіть не знаємо, хто це був. Але це вже були росіяни, українських військ не було взагалі на території нашої Деснянки. Коли ми почали телефонувати, нам військові сказали, що оскільки ми під окупацією, до нас ніхто не зможе приїхати. Росіяни навіть не дали нам поховати чоловіка. Я три доби не могла чоловіка поховати, винести навіть з будинку. Вони не давали нам вийти, тому що, як нам потім сказали, ми були на прицілі у снайперів по всьому периметру, оскільки їхнє керівництво базувалось неподалік від нашого будинку. Коли я виходила за дровами, для того, щоб будинок якось обігріти, у мене над головою пролітали кулі. Тобто вони знали, що вбили людину в будинку. За три доби, коли був дуже сильний обстріл, сусіди, які були зі мною в будинку, наважилися пробратися в сарай до нас і поховати хоч якось мого чоловіка.

Олена на власні очі бачила, як росіяни грабували сусідні будинки, забираючи все. Окупанти казали, що мародерити їм офіційно дозволили їхні командири.

— Коли в нас закінчилась їжа, ми під обстрілами пробиралися в сусідній будинок для того, щоб взяти продукти. До сусідки додому. Вона перша пішла й застала російських солдатів, які грабували її будинок. Виносили все. І дитяче, і речі. Аж до туалетного паперу. Вони під автоматами її питали: “Що ви будете робити?” Вона каже: “Я тут живу, чому ви берете мої речі?” Вони мовчки пішли. Ми взяли продукти. Вона хотіла залишитися вдома, щоб її не пограбували остаточно, але я переконала, щоб вона ночувала у нас. Близько 21:00 цього ж дня вони п’яні прийшли до неї додому. Розстріляли її машину. В скло стріляли. І остаточно винесли все, що було в будинку. Як помста була, через те, що вона їм не дала вдень винести те, що вони хотіли. Вони сказали тоді їй, що керівництво дало їм два дні грабувати будинки, в яких люди не живуть.

Вийшов назустріч мені та загинув

У селі Старий Білоус четвертого березня убило чоловіка Тетяни Гудзій — неподалік нього розірвався касетний снаряд.

— Я медик за фахом, працюю в міській лікарні, — розповідає жінка. — Треба було бути на роботі, надавати допомогу хворим. Їздити додому я не могла, тому що були постійні обстріли. Практично тиждень я жила на роботі. І тільки в п’ятницю поїхала додому. На вихідні. Тоді загинув мій чоловік. Він просто йшов вулицею, мене зустріти. Тому що були дуже важкі обстріли. Вони були дуже близько, а він не міг залишити мене саму. Він вийшов назустріч мені. І коли я побачила, що мене ніхто не зустрічає, я зрозуміла, що щось негаразд. Я почала його шукати та знайшла вже загиблим. Він був весь прошитий уламками від касетних снарядів.

Тіло забрали до моргу лікарні, в якій працює Тетяна. Протягом шести днів вона не могла поховати чоловіка.

— Під кулями, під обстрілами приїхала бригада з моєї лікарні. З моєю завідувачкою, якій я дуже вдячна за те, що вона під обстрілами приїхала його забирати. Його забрали до моргу. Поховань не було, тому що були постійні обстріли. Кладовище взагалі було розбомблене. На іншому цвинтарі, в Єловщині, теж поховати не можна було. Тому що обстріли постійно були.

Незважаючи на обстріли і бомбардування, спіробітники лікарні залишалися весь час на роботі, практично жили в закладі. Окрім поранених, тут все ще були пацієнти з Ковідом, яких треба було рятувати.

— Я кожен день, перебуваючи на роботі, виглядала у вікно і бачила труну, яка стоїть на вулиці. Там було дуже багато непохованих. Труни стояли просто в рядок на вулиці. Я кожен день просто дивилась і чекала: коли приїде хоч якась машина, щоб можна було поховати.

Тетяна родом із Росії. Каже, досі не може “достукатися” до рідні, що живе в РФ.

— Вони не хочуть слухати нас. Вони кажуть, що ми самі себе бомбимо. Вони не розуміють. Я їм розповідаю, що у мене чоловіка вбили, вони кажуть: “Ні, це ви самі”. До них достукатися неможливо. Вони нескоро, мабуть, прийдуть до тями. І почнуть тверезо думати.

Стріляли по мирному населенню, по приватних будинках

Людмила Бойко з Нового Білоусу пережила атаку російських танків. Її чоловік отримав контузію та поранення, а будинок понівечило.

— 24 лютого рано вранці, о 6:00 чи 6:30, я почула страшенний вибух. Підскочила з ліжка. Питаю у чоловіка: “Що це?” — “Стріляють”. “Де стріляють?” Ми вже знали, що є висока ймовірність нападу Російської Федерації на Україну. Тому сумнівів не було, хто це стріляє. Стало страшно. Третього березня приїхали російські танки до нас. Дуже страшні, дуже великі, дуже гучні. Ревіло страшно. За 15 хвилин вони обстріляли мою садибу.

Пані Людмила вважає, що її будинок могли обстріляти через те, що з беріз, які ростуть неподалік її обійстя, місцеві чоловіки дивилися но ворожі танки. 

— Напевно, думали, що тут якесь ТРО. Згорів сарай, згоріли клітки біля сараю з кролями. Чоловіка мого контузило, бо він потім впав. Гасив той сарай. Дві бабусі у нас було, він їх заховав у льох. Одна сама зайшла, а мамі моїй 90 років. Він її заніс у льох, а сам гасив те вогнище. Тітка моя з Донбасу, з окупованої території у 2014-му році приїхала до нас, ми надали їй притулок. Вона вилізла з льоху та знайшла мого чоловіка. Він лежав та казав: “Мене контузило, в мене страшенно болить голова”. А на руці вирвано шмат аж до кості, я бачила, кров пульсувала. Він вже, мабуть, того не відчував, бо жалівся тільки на страшний головний біль. Вона мені потім каже: “Я як йшла Льошку шукати, оці всі кулі стріляли на пів метри з лівого боку: якщо хоч крок у бік зробила б, то влучило б”. Я прибігаю, там страхіття, дах розірвало. Метрів за 300 від нас танк стояв. Безперервно стріляли по лісу, бо там наші оборонці, напевно, стояли. Будинок один згорів повністю, а наш понівечило. Тварини бездушні. Стріляли по мирному населенню: вони що, не знали, що тут приватний сектор?

За інформацією голови Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеслава Чауса, під час окупації Чернігівської області російські військові вбили майже 700 мирних жителів. Зараз російська артилерія постійно обстрілює 34 села і міста Чернігівщини, в яких мешкає 12 тисяч постійних жителів. Терор мирного населення з боку російських військових триває.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися