Я — Склярова Людмила Миколаївна. Кажуть, жінки про свій вік не говорять, але мені не соромно сказати. Мені повних 72 роки. Сорок років я присвятила праці в харчовій промисловості. Останні три роки я співала у хорі ветеранів війни та праці Харкова. Виступала на сценах Харкова, мене знають у всіх палацах Харкова. Тому що я виходила та вірші читала лише українською мовою. Вже люди мене знали. І, ви знаєте, з насолодою зустрічали. Ми не можемо сказати, що Слобожанщина російськомовна [а Захід українськомовний]. Вже сім місяців я проживаю на Заході, тут чудові люди. Я до цього дня пишу українські вірші. Про наш Харків, про Харківщину.
Коли почалася війна, до дванадцятого березня я була в Харкові. Мешкала в однокімнатній квартирі гостинного типу. Поруч була 2-кімнатна моїх дітей. Вони вже три роки у Польщі мешкають, але там [у їхній квартирі] люди жили. Їхній будинок постраждав: там знесло дах. Пощастило тільки тому, що вони [діти] мешкали на четвертому поверсі. П’ятий та шостий поверхи було зруйновано. На першому поверсі, де я жила, теж наскрізні двері було пробито.
На вулиці, коли можна було вийти, складалося таке враження, наче горіхи сиплються. Але то були “Гради”.
Поруч був гуртожиток із бомбосховищем, але зробити навіть двадцять кроків до бомбосховища було страшно. І вночі, і вдень. Я була в бомбосховищі, а потім одного разу так вгатило, що вікна повибивало в гуртожитку. Дітям сказали виїхати. Вони виїхали, а ми залишилися віч-на-віч. З “Градами”, з бомбардуваннями, з усім оцим страхіттям. Три тижні ми сиділи, вчепившись одне в одного. Щоб якось з ночі до ранку вціліти. Бомбили дуже Площу Свободи нашу. Площу, яка була одна з найкращих у Європі. Люди по два місяці мешкали у метро. Чіплялись одне за одного. Я про це все написала. Люди отримали дуже багато хвороб, тому що сиро було. У когось був цукровий діабет. Не кожен міг вийти та отримати ліки. Зараз мої подруги (з якими ми в хорі співали, виступали) у лікарнях. Лікуються. Це страхіття пережити неможливо. Я хочу прочитати вірш про бомбардування Харкова.
Слобожанщина, рідний мій краю,
ти прославлена з давніх часів.
Я кращої долі не знала,
всюди чула твій сонячний спів.
А сьогодні мій Харків зруйновано.
І кричить нестерпно душа.
В попелищах вогню гинуть люди.
Все палає і біль не згаса.
Бомби з неба летять і ракети,
а Майдан незалежний стоїть.
“Гради” рушать рекламні макети.
І ніхто і хвилини не спить.
Стала Стара Салтівка міцна фортеця.
Тебе б’ють, а ти міцно стоїш.
У завалах уся, як без сонця.
Гірко слізьми умита гориш.
Отче наш, збережи Україну.
Український народ збережи.
Об’єднай у єдину родину.
Дай спасіння на довгі роки.
Чи постраждав хтось з ваших знайомих унаслідок ворожих обстрілів?
Є такий чоловік, Геннадій Іванович. Він з хору. У нього район Олексіївський дуже постраждав. Там у нього стінку вивалило. Він теж ветеран-інвалід, вчора йому виповнилося 75 років. І ще знайомі моїх дітей: вони були весь час в метро, прийшли додому на Холодній Горі, щоб помитися, влучила якраз бомба. Постраждав чоловік. Жінка пішла в магазин, а цей чоловік молодий постраждав. І таких випадків багато: люди залишилися без місця проживання, скалічені. А особливо складно людям похилого віку. Тому що ми не такі швидкі. Де почули, де не почули, де недобачили. Але нас лікарі не залишали без уваги. Навіть у метро, коли ми там проживали під час обстрілів.
Як діячі культури Харківщини підтримували місцеве населення?
Моя знайома керівниця, вона й зараз залишилась у Харкові, виступає у шпиталях, їй 87 років. Вощінська Ганна Сергіївна. Вона співає романси так, як співала колись Русланова. Там у неї залишилися ті, кому нікуди було їхати. Кравець Володимир Григорович, мешканець Харкова, теж патріот Харківщини. Чернов Микола Олексійович. Заслужений співак України. Він був у Харкові. Він теж виступав там, де хотіли його чути. Я хочу сказати, є чим пишатися. Харитонов, заслужений співак Харківщини: він — співак, я — поетеса, разом ми склали з ним гімн Слобожанщини українською мовою. Я авторка віршів, він — музики. У мене є тут цей гімн Слобожанщини.
Сяють зорі України,
ветеранам слава.
Слава нашим ветеранам
і війни, і праці.
Все здолають ветерани,
якщо зберуться, братці.
Будьмо жити, ветерани!
Доля нам всміхнеться.
Віра нам дарує сили
поки серце б’ється.
Чи має значення, якою мовою розмовляти в Україні?
Я хочу сказати, батько України — Господь Бог. А українська мова — це рідна матір. І без Бога немає перемоги. І без мови немає України. Я хочу сказати, закликати всіх українців, усіх людей єдиної України, росіян, які теж воюють за нашу Україну, щоб душа співала, говорила українською мовою, треба знати наших класиків. Тому я хочу, щоб мої вірші були мовою Шевченка. А в моїй душі — вічний борець, вічний революціонер Іван Франко. [Починає читати вірш Франка, який завершує власними рядками й ледь стримує сльози]:
Вічний революціонер.
Дух, що тіло рве до бою.
Рве за правду, щастя й волю.
Він живий, він ще не вмер.
Вічний революціонер
моєї душі і завжди так буде,
скільки я дихаю і живу!
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
