MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

З білою хусткою назустріч російському танку

27.04.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Марина Белькова мешкала у Богданівці, у Київській області. Щоб евакуювати сім'ю, їй довелося просити дозвіл у російських військових. Її син обвішав машину білими стрічками, а сама Марина йшла попереду з білою хусткою в руках. Сина та чоловіка її родички забрали росіяни. Їхня доля, як і інших зниклих чоловіків, невідома.

Я живу сама. Але в сина тут господарство. І ми займалися господарством, отут за сараями. Ми вирощуємо поросят, продаємо м’ясо. Коли вже танки російські зайшли, сиділи усі по хатах, я боялася навіть дійти до вікна, щоб подивитися. Воно гуділо, скреготало щось. Чую, вже з цієї сторони скрегоче. Схоже, заїжджав БТР і вони у сусідки паркан зламали. Подивилася туди, а там танк вирвав на пошті двері та вже ходять солдати. А потім, коли вийшла на вулицю, вони стали за парканом і усі: “Пробачте нам, пробачте. Ми бачимо, що ви тут гарно усі живете”. Я кажу, так, гарно жили, поки ви не прийшли. Кажуть, ми от їхали, у вас і поля засіяні, і все. Кажу — так! Наші хлопці борються за кожний клаптик землі, все орють, хочуть, щоб усе у нас було культурно та гарно. Потім бачу, їхній старший каже, у вас і Київ недалеко. Кажу, так, недалеко, 50 хвилин. І в Києві на роботі усі. Кажу, що у нас усі працюють, хто хоче краще живе, хто хоче гірше. Хто як.

Але, кажу, усі працюють, у всіх усе є, ніхто не голодний, із дітьми все гаразд. Поки ви не прийшли! Тепер, кажу, не знаю, що буде.

“От про нас кажуть…” — “Що ж про вас кажуть?!”  — “А кажуть, що ми от ґвалтуємо…” Але ж я ще цього не чула, я не чула про Бучу. Вже тоді в мене волосся дибки стало від усього, що я почула. І кажу, знаєте, диму без вогню не буває, значить, щось є. Поопускали очі, стоять. Я кажу, я сама з Пермської області, а вони кажуть, що зі Свердловської дивізії. А в мене тітка там живе. Але в мене немає ніяких зв’язків, ми ні з ким не спілкуємося звідти. Ні з ким! Взагалі. Ще й до війни не спілкувалися майже, а після війни тим більше. Після окупації нашої. А потім просили водички. Кажу, що ж, хлопці, перелазьте через паркан. Кажу, у мене немає води, а ось тут є колонка, ідіть, беріть. Тільки не ламайте нічого, будь ласка. Знаєте, там стояв стіл, вони підставили ще один стіл, перелазили зверху та ходили по воду. І там у Чорнобильському будинку вони теж жили, там їх багато було. Але одразу вони були наче перелякані трохи, їх же там пощипали, коло Залісся. І вони були перелякані. І один солдатик каже, нас залишилось менше половини. Я кажу, хлопці, ви б пішли додому! Вам немає чого тут робити.

Ніхто не очікував, що вони повернуться до нашої Богданівки. А їх там гарненько пощипали. Тоді ми прийняли бій.

А потім бачу, тут такі прильоти почалися. Думаю, не можна мені у хаті сидіти.

А потім бачу, тут такі прильоти почалися. Думаю, не можна мені у хаті сидіти. Я сиділа на сходах. Так, щоб не було вікон. Сиділа та спала на сходах, десь тиждень. А потім зрозуміла, що мені потрібно звідси йти. Син із невісткою у бабусі її були. То я пішла туди. Але і малий приходив, ми ж тут щось робили. Він приходив кожен день. Не боявся, ходив. І ці [росіяни] нормально розмовляли. Кажуть, давайте ми вам допоможемо. Кажу, нам не треба допомагати, дякую. Ми самі впораємося. Колись виходжу, порося лежить застрелене, передні та задні ноги пообрізали. Лопатки пообрізали, залишки лежать. Страшно було на це все дивитися. Десь там приліт був, хлів розбило. Свиноматку, триста кілограмів, вбило. Поросята бігати почали навколо. Я кажу, треба, напевно, виїжджати. Перший рейс як пішов, ми думали не виїжджати, бо онук дуже маленький був. Три місяці дитині було, [онук] у сина молодшого. І це ж вони там були з тещею, у бабусі. Теж у квартирі. Це майже біля школи, біля кав’ярні. І я ходила туди.

Ми боялися виїжджати. Бо казали, що колони розстрілюють. І все що хочеш може бути. Ми сиділи. Прильоти сильні були.

І оце ж одні люди виїхали та сповістили, що хто на Польщу поїхав, когось розмістили в Броварах. А невістка тоді плакати почала, що ж була можливість виїхати, а ви не скористалися нею. Я нумо дзвонити подрузі, там трохи зарядили телефон, Галі з Шевченкого. Вона каже: “Марино, іди до кацапів, проси, у нас із Шевченкого 20-го числа о другій годині повинен бути виїзд”. Я ж прибігаю, кажу, допоможіть мені виїхати. Кажу, дітей треба вивезти. Він мені каже, ви не переймайтеся, ніхто вас не буде чіпати. Каже, обвішайте білими стрічками машину та виїжджайте. Тільки дуже повільно їдьте. Якщо людина виходить зі зброєю, ви виходьте до неї та розмовляйте. Не чиніть опору нікому, не сваріться. Прохайте. Це він мені таке сказав. Так я і зробила. Рома виїжджає, я хустку перед собою тримаю, усе ж пообвішували. Отут виїжджаємо, а в нас отам танки стоять, отам танки, скрізь. Вони пообкопувалися усюди. Ми тут виїжджаємо, я йду пішки. Отак завернули, ідемо, а він потихеньку їде. І ми доїхали до Чорнобильського будинку, чую, гуде танк, по отій вулиці, вони там теж жили.

Летить танк! Такий гул, що страшно. І отак розвертається, Роман же тут на машині, я стала перед танком і стою.

Він тихенько розвернувся та поїхав у цей бік, а ми потихеньку далі. Бачу, коло РЦ йдуть. Двоє з автоматами. Я біжу до них. Так і так, кажу, мені потрібно вивезти дітей. Отам потрібно їх забрати, перед школою. Ідіть, ідіть, забирайте. Кажу, ну ви розумієте, а там, схоже, якийсь приліт був. Там їхні солдати напівроздягнені перев’язувались, не знаю, що вони там робили. І кажу, будь ласка, я вас дуже прошу, ви йдіть попереду, якщо що, то попередьте, що тут люди будуть іти. Щоб нас не чіпали. Російською я з ними розмовляла. Ми поїхали потихеньку. Я йду, Роман їде. У такому темпі йдемо. Доїхали до кав’ярні, там швиденько, за шість секунд, зібрали усіх. Це сваха, свахи донька, 13 років, маленький наш і невістка. Маленькому три місяці було, це ж і візочок, і інше. Я взяла один маленький наплічник і все. Вони сіли й ми пішли. Я йду, а вони їдуть біля мене. Усі молитви перечитала. Під’їхали сюди, бачу, сільрада горить. Пішли далі. І так йшла, а в мене через стрес, мабуть, ноги почали відмовляти.

Марина Белькова, жителька с. Богданівка, Київська обл.

Марина Белькова, жителька с. Богданівка, Київська обл.

Я сіла до машини, кажу, їдь так, як ми йдемо пішки. До тракторного парку доїхали, вилазить якесь брудне, їхнє, з автоматом. Я ж до нього, так і так… Каже, почекайте, я піду у командира запитаю. Я ж і паспорти, і усе йому показую. “Їдьте”. Ми потихеньку поїхали далі, доїхали таким темпом до кінця села. Потім доїхали до Шевченкого, кажу, Рома додай трішки газу. Хоч краплю. Доїхали до Шевченкого, а вони там теж їздять. Бачу, танк чи БТР поїхав як на Бобрик, на станцію. Заїхали, двоє теж стоять. Жіночка якась із ними розмовляє. Ми ж теж, за 20 метрів зупинилися, я біжу до них. Кажу, так і так, повинна бути колона, нам потрібно у неї влитися, щоб виїхати. — “А щойно якась колона поїхала”. — “Коли? Як давно?” — “Ну хвилини дві, три”. І ми ж швидко їх наздоганяти. Догнали аж за Руднею. Оце так. О пів на шосту чи о п’ятій десь вже були у Києві. Ми виїхали. Ми виїхали 20-го березня.

Що робили далі?

Моя сваха мешкає у Києві. Ми поїхали до них. Побули там, а потім (за два дні) поїхали на Захід. Ми десь тиждень були там, а п’ятого квітня я вже повернулася додому. Правдами та неправдами приїхали сюди. Бо хотілося додому. Приїхали додому, тут, звісно, жах: вікна всі побиті, все побито. Був приліт ось сюди. З нашого сараю аж через вулицю були уламки від цегли. Ось так.

Що з вашим майном?

Побиті були вікна. Трактор трохи побито, бо приліт же був. Сарай повністю розбитий. Свині бігали селом. У нас було свиней десь 80 штук. Залишилось десь 50. Росіяни поїли, деякі розбіглися. Голови валялися, багато шкір. Сюди був приліт. Отам був приліт. Ось тут стояв БТР їхній. Мені поставили вінка, дякую тим людям, що допомагають. Трактор оце, ось таке з ним сталося. Ще не відновили, немає коштів. Оце так. Це тріщина, це нашого сусіда. А там вікна усі були побиті. Але, дякувати Богові, добрим людям, якась фірма зробила нам вікна. І тепер ми чекаємо, у мене там ще двері мають зробити. Сарай не будуть робити, бо він неоформлений. Вже якось своїми силами будемо відновлювати. Дай Боже, щоб вони тільки сюди більше не приходили. Я благаю Бога та думаю, що цього більше не станеться.

Що це за машина?

Це машина мого сусіда. Приліт як був, воно розлетілось.

Це машина мого сусіда. Приліт як був, воно розлетілось.

Це машина мого сусіда. Приліт як був, воно розлетілось.

Сусід тут залишався?

Ні. Сусід виїхав ще до того, як вони зайшли. Їх не було. Найперша квартира, там були дітки. Вони (росіяни) питали в мене: “Тут люди живуть?” Кажу: “Так”. І дітки є усюди, і в першій квартирі двоє маленьких дітей. І тут. Усюди діти. І всі ж сидять по домівках. Ми як миші сидимо. Отам у першій квартирі, вони зайшли та сказали: “Йдіть звідси, ви нам заважаєте”. Люди пішли. Вони пішли на ту вулицю, там батьки живуть його. Звідти їх теж вигнали, вони у шістнадцятиквартирний [будинок] тоді пішли, наскільки я знаю. Бо в нас трохи м’яса та сала було, ми носили людям, роздавали.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Взагалі ні! Взагалі! Не знаю, я не могла подумати навіть, що у нас буде війна. Я о п’ятій ранку сиджу, нам було потрібно їхати на базар, чую — бух, бух, бух! Не розумію нічого. Сусідка дзвонить. Каже: “Марино, війна почалася”. А Роман не повірив. Каже: “Матусю, що ти вигадуєш!” Чи то тесть зателефонував, чи він йому в Київ. Каже: “Бігом їдь, Таню забирай з малим”. А Таня ж у Києві була з малим. Він поїхав забрав Таню і Таніну сестричку Женю. Привіз їх сюди, до бабусі. Думали, що тут буде безпечніше. Приїхала сваха. Всі ми були тут. Я тут у своїй квартирі, а вони там, у свахи були. Оце таке.

Що було далі?

Ми чули, що гупало. Отам, десь далеко, десь у Заворичах. Були залпи, але ми жили ще звичайним життям. Знаєте, у кого над вухом не пролітав снаряд, оце таке “піу, бабах!”, той не знає, що це таке. Той не знає і не уявляє. Я це сто відсотків знаю. Та людина, у якої над вухом не літало, вона не зрозуміє. Ніколи. Коли летить, ти падаєш на підлогу та думаєш, хто його знає… Я падала на підлогу та молила Бога. А в мене скло летіло у кухні та на дверях вирвало замок. Але Слава Богу! Ви знаєте, було страшно. Чого було страшно, бо я сходила до центру, до аптеки, усі стояли у черзі: брали ліки, запасалися. Потім приходжу додому, сіла, п’ю чай і дивлюся, люди почали бігти. Думаю, це біда! Якщо люди біжать, то це біда. А вже ж сказали, що росіяни десь їдуть. І все. Потім, як вони проїхали, було схоже, що поїхали далі.

Приїхали додому, тут звісно жах: вікна всі побиті, все побито. Був приліт ось сюди. З нашого сараю аж через вулицю були уламки від цегли. Ось так.

Ніхто не очікував, що вони повернуться до нашої Богданівки. А їх там гарненько пощипали. Тоді ми прийняли бій.

Ніхто не очікував, що вони повернуться до нашої Богданівки. А їх там гарненько пощипали. Тоді ми прийняли бій. Вони сюди повернулися ввечері. За гуртожитком стояв танк, дуло стирчало, там люди сиділи у підвалі. Це якесь жахіття. А вранці вони почали хазяйнувати. Вони зайшли на пошту, до мене зайшли сюди. Оце отак. Напевно, нам тут пощастило. Потім я почула, що там на початку села ґвалтували жінок, хати палили. Чоловіка чи вбили, чи що. І дитинку. Я не знаю, це жах! Жах! Але таке було. У моєї родички забрали сина та чоловіка. А Валі не було вдома, вона була у Києві на роботі якраз. Восьмого вранці поїхала на роботу. Забрали! Забрали й немає. До сьогодні немає і невідомо: ані в живих, ані в мертвих, ніде.

Але я знайшла Колі, її чоловіка, трудову книжку. Біля сусідської квартири вона лежала на ґанку. Я думала, що це Наташі, сусідки. Беру, дивлюся, Бобко Микола Антонович. Думаю, я його повинна знайти. Навіть одразу не збагнула, хто це. Я його знаю. А потім я зрозуміла та Валі зателефонувала. Кажу, так і так, твого Колі трудова книжка тут. Його документи й досі лежать у мене. Валя каже, хай вони у тебе полежать. Каже, їй так тяжко, що вона не може навіть їх забрати. Ну і ця трудова книжка у мене лежить. Іще одне. Один хлопчина, теж їхній, дивлюся, кокарда на кашкеті наша “поліція”. Я йому кажу: “А що це в тебе?” — (рос.) “Я — полицейский!” А тепер я собі думаю, у нас тут поліціянта забрали теж, чи то не його кокарда? Де він [росіянин] його взяв? Ну от, аналізую трохи.

Які плани на майбутнє?

Плануємо, чекаємо на перемогу! Чекаємо і дуже сподіваємося, що вона буде скоро. Думаю, що все у нас буде добре. Сподіваюся лише на найкраще. Продовжуватимемо наш малесенький бізнес. Думаю, що все буде добре, житимуть люди та Україна процвітатиме.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Я щодня молюся за те, щоб Бог дав їм розуму. Щоб вони повернулись додому усі та ніколи не лізли на чужі землі. Ніколи! Бо це гріх великий. Наші міста та села зруйновано вщент! Це блюзнірство! Це жахливо! Це неможливо, так не можна коїти! Вони просто інколи щось таке говорять, що у голову не лізе. Я кажу, подивіться, що у нас коїться. Я нещодавно дивилася, одна їхня скиглить: от подивіться, це кладовище, тут так багато могил… Це ж вагнерівці. Вагнерівці? А наші діти? А наші могили?! Їх мало? У нашому селі навіть скільки… У сусідських селах, у Броварах. Та це ж жах який! А у них — вагнерівці? А тут діток маленьких з-під завалів дістають. Народжують жінки наші у підвалах, у таких умовах, а вони пологові будинки б’ють. Жах! Це жах! Я не знаю як вони цього не розуміють. Це жах!

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
 Поділитися