Вісім днів у крижаному льосі

Я — Вакуленко Антоніна Миколаївна, мені 50 років, жителька села Велика Димерка, Броварського району Київської області. Тут живу з народження, маю 30-річного хворого сина, він в інвалідному візку. Я домогосподарка, до війни займалися своїми хатніми справами, жили собі, не бідували, поки не прийшли ці “освободітєлі”.

Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ 24-го лютого 2022-го року?

Просто не вірилося! Не могли повірити, що таке може бути у 21-му столітті, це нонсенс. Так, багато говорили, що може початися повномасштабна війна, але насправді я не вірила. Це був шок. Не знали, що буде завтра, чи це правда? Але ж жити треба було, хоч і важко. До речі, є у нас родичі росіяни, але вони нас не розуміють, а ми своєю чергою усвідомили, що й не були ми ніколи справжніми родичами. Вони казали, що це все для нашого блага.

Коли розбомбили мій будинок, я їм показала фотографії, казала, що ви до мене приїжджали кожного літа, а тепер ви мене “освободілі”. Я вас хіба просила про це? Хто вас тут утискав? Ви ж приїжджали до нас, як гості дорогі. І що зараз? У голові не вкладається. Просто страх.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Дуже! Їх для мене більше не існує. Росії більше не існує, як не існує родичів звідти. “Я тут ні до чого” — це не відповідь і не виправдання. Чому, знаючи, що ми тут гинемо, вони мовчать?! Це не вкладається в голові. Я не розумію цих людей. Колись я планувала поїхати в Росію, тому що там моя рідня, а зараз я взагалі хочу забути, що є таке слово “Росія” й така країна. Вони нам стільки горя принесли…

Що з вами відбувалося у перші дні війни?

Десь шостого березня почалися прильоти, найпотужнішими вони стали восьмого числа, але тоді ми ще думали, що, може, минеться. Але вже дванадцятого березня ми вперше побачили, як російські військові проїхали просто нашою вулицею, повз наш будинок. І це була неприємна зустріч, ми боялися, адже вони не були мирно налаштовані. Це був жах. Ми почали ховатися, намагалися не показуватися, нікуди не ходити, всі сиділи по хатах.

Вибухи, які ми тут чули, — це був жах. Чотирнадцятого березня було найстрашніше. Навкруги все вибухало.

Добре, що нам вдалося втекти та перебігти зі свого будинку. Напевно, Господь нас врятував. Точно врятував! А потім ми просто не виходили з льоху, з чотирнадцятого по двадцять перше березня, до самої евакуації ми не виходили. У льосі було холодно, саме були морози, так холодно було, що у прямому сенсі зуби замерзали. Страшно!

Що відбувалося з вами та в цілому у Великій Димерці під час окупації?

Було постійно чутно вибухи, постійно десь щось горіло, взагалі таке відчуття було, що палала вся Димерка, настільки потужні були обстріли. Часто їздили росіяни своєю бронетехнікою, повз наш будинок проїжджали постійно. Ми дуже боялися, щоб вони не зайшли до льоху, тому що серед нас і чоловіки були, і жінки молоді. Але нас, дякувати Богу, оминуло, до нашого льоху не прийшли. Може, тому, що ми відносно недовго там були, вісім днів, а потім евакуювалися. Як тільки дали зелений коридор, ми всі повискакували, схопили якісь речі та побігли, аби тільки виїхати.

Чим ви харчувалися, коли ховалися у льосі?

Це село. Хай там як, вода була, колодязь був, ми ж запасливі люди: у нас і крупа була, і все…

Чи знаєте ви про воєнні злочини росіян проти цивільних у Великій Димерці?

Так, вони просто розстрілювали людей, зокрема тих, хто під час окупації виходив на вулицю, машини з людьми розстрілювали. Але ми не виходили, ми в льосі сиділи, намагалися не наражатися на небезпеку. До нас не зайшли, це найголовніше, ми з ними не контактували.

Чи мародерували російські військові у Великій Димерці?

Вони зламували заможні будинки, виносили все звідти, ламали все: наприклад, у моєї знайомої в будинку вони порозстрілювали стіни, зламали меблі… Ну от навіщо? І це саме росіяни. Також розстрілювали собак і викладали їх на ліжко. Просто не хочеться згадувати всі ці жахіття.

Коли постраждав ваш будинок?

Це сталося 14-го березня, о 9:30 ранку. Десь три дні поспіль росіяни потужно тут обстрілювали. Наче заведено було: о пів на десяту починається обстріл і десь години до 15:00. Вони поки не бачили, що будинки горять, то не заспокоювалися. Поки вони не побачили, що тут розбито, три дні поспіль обстрілювали…

Як постраждав ваш будинок?

Ну мені ще пощастило. Хоч стіни в будинку вціліли. Так, звісно, всередині є руйнування, від ударної хвилі повибивало шибки, дах був сильно зруйнований, а сам будинок від вибухів буквально підскакував, навіть у льосі в нас було відчуття, наче під час землетрусу. Тепер у будинку, скажімо так, нема вже міцності, але хоч стоїть. Мені принаймні є куди зайти зараз, а в багатьох будинки зруйновано повністю.

Що саме з вашого майна постраждало?

Сарай, літня кухня, навіть міцний льох, який зроблено з бетону. Ці конструкції ми колись вантажним краном втягнути не могли, а від ударної хвилі все зрушилося. Також паркан пошкоджено, теплицю, багато чого.

Як вам вдалося евакуюватися?

Нам зробили зелений коридор. Спершу був один коридор, але ми не поїхали, не знали, що таке буде, не знали, коли воно закінчиться. А виїжджали ми вже тоді, коли наш будинок було зруйновано, розуміли, що жити нема де, що дітей треба було рятувати. Щодня були прильоти. Наприклад, 14-го березня, коли був обстріл, один з сусідів прибіг до ще однієї сусідки тітки Віри, кричав їй, щоб вона рятувалася, а сам отримав уламок в голову та загинув. Так він і пролежав на вулиці, поки не визволили село. Також я чула, що росіяни нібито підклали під нього гранату. Ще знаю, що двоє літніх людей загинули, ще одна бабуся загинула.

Чому ви не евакуювалися одразу?

Тому що я не хотіла кидати будинок і кудись їхати. Кому я там потрібна? А виявилося, все не так. Ми потрібні людям. Наприклад, я потрапила зі своїми дітьми аж на Волинь. І я в захваті від цих людей, просто хочеться плакати. Там мені дали друге життя. Заспокоювали нас і давали надію. Нам у цьому плані дуже пощастило.

Чи є допомога від держави та волонтерів?

Від волонтерів дуже багато. Мені допомогла Аліна Шатерникова з організації “Світ Боксу”, вона нам допомогла поставити дах та вікна, щоб ми хоча б мали змогу зайти в будинок. Якби не вони, так би ми й блукали десь. Ще різні фонди допомагали.

Що ви плануєте робити далі?

Жити. Чекаємо на мир. Життя триває. Будемо працювати. Зими боялися, а тепер весна, страху нема. Всіх не переб’ють, хтось же залишиться… Нас важко вже подолати, ми вже нічого не боїмося. Повітряна тривога, а ми працюємо, вигрібаємо. Ми то відбудуємо! Мені здається, що росіяни не відбудували б, а у нас буде ще краще. Якби тільки був мир.

Пригадуєте свої емоції, коли ви дізналися про звільнення Великої Димерки?

Це було супер! Але — це крапля в морі. От коли буде мир… А поки це ж нічого не змінює. Так, Димерка звільнена, та водночас скільки димерських хлопців гине на війні. Війна вже стосується кожної сім’ї, це дуже важко, певно, важче, ніж уся ця розруха. Адже загибель — це найстрашніше. Все інше можна відбудувати та відновити, а життя не повернеш.

Попри все, чи вірите ви в те, що все налагодиться?

Думаю, що так. Сподіваємося на Бога, і вірю, що все це закінчиться. А от про Росію точно не хочеться більше чути. Ані чути, ані бачити цих “освободітєлєй”. Хай вони себе звільняють, а сюди не лізуть, ніхто їх ніколи про це не просив і просити не буде. А той, хто просить, хай збирає валізи та їде, якщо їм Україна не така.