Він мріяв збудувати супербудинок

Я Кононенко Микола Іванович, оселився тут понад десять років тому. Робив у сервісному центрі, ремонтував телевізори. Відкладав зарплатню десять років та будував цей будинок. З сімейного бюджету жодної копійчини не витратив. Будував за своїм проєктом, я провідний інженер в області ракетної техніки, робототехніки. Усе життя проїздив по відрядженнях, по всіх секретних заводах. І тут робив згідно зі своїм проєктом дім. Зробив, щоб охолодження було з землі. Закопав труби, щоб кондиціонер був природній. У кожну кімнату по дві труби заклав у стіни. Дім зсередини був повністю дерев’яний. Перекриття, усе зроблено з дерева. Збирався ще добудувати мансарду, щоб там майстерню облаштувати, відкрити сервісний центр. Ремонтувати техніку хотів. Планував навесні минулого року переїхати вже на постійне проживання. Документ у мене є — технічний паспорт. Просто через здоров’я я не міг взимку тут жити. Тому літом жив, а десь з нового року ми переїжджали в Київ.

Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

Не вірив. Я як інженер знаю, що оті усі ракети, що на нашу голову зараз летять та які я допомагав виготовляти, виготовляли у Кучми на заводі. Я рік прожив по відрядженнях. І наші усі бригади виїжджали до Росії на їхнє технічне обслуговування. Там російського немає нічого. Після 14-го року бригади припинили туди їздити, жодних перевірок за ці роки не було. Була велика ймовірність, що ті ракети просто впадуть їм на голову. Що і було продемонстровано, коли дві ракети спробували з шахт запустити. Вони згоріли. Тому, що технічний огляд у них не проводився. Все це було зроблено в Україні. Вони намагаються їх вдосконалити, але все одно СС-20 — “Сатана” вироблялася у Дніпропетровську.

Не вірив, що технічно вони зможуть подужати таку велику країну, як Україна. Це ж в голові не вкладається.

На тримільйонне місто прийти з автоматами?! Та кожна ж людина, хоч з балкона, хоч звідки, щось кине тобі на голову. Не вірилось! Наші ж люди — партизани. У мене тут камера стояла, я до останнього тут усе бачив, поки вони не позбивали стовпи та не зникло світло. Тут у нас на дорозі, навпроти мене, стояв блокпост. Там вони поставили таку будку, під’єдналися до моєї електромережі. Я навіть вночі бачив, як вони тут бігали з ліхтариками, автоматами. Я зараз купив нову камеру, яка вже з тридцятикратним зумом. Почеплю її отам на стовпі та буду оці всі поля бачити. А потім встановлю сигналізацію, як було раніше.

Яким для вас був перший день війни?

Ми спали, я в Дарницькому районі був, вибухів, які були, ми не чули. Тільки під ранок дізналися з телевізора. Звісно, не могли повірити, що по всіх аеродромах полетіли ракети. Син поїхав у Закарпаття, десь у нього там є друзі, хотіли нас забрати, але ми відмовились. Два коти, ми вирішили залишитись. Спершу ховались у підвалі своєї дев’ятиповерхівки, а потім вже перестали туди ходити, бо він непридатний. Там чисто такий технічний підвал.

Ви з дружиною залишились у столиці?

Вона робила, бо вона працює в “Київенерго”, хіміком на ТЕЦ-5. Там вони всі на військовому положенні. Приїжджала машина, забирала її.

У ТЕЦ-5 влучали ракети?

Три рази прилетіло. Люди не постраждали, а техніка постраждала. Апаратура вимірювальна. Вона уся була іноземна. Від сильних ударів вона просто припинила працювати. А самі блоки, вони якось там крутять. Вони ж тепло дають на пів Києва. А чому ТЕЦ-6 нічого не було? Тому, що вони стріляли по мапах, напевно, 50-тих років. Тоді ТЕЦ-6 ще не було. От приклад, розказує сусідка, отут біля залізниці будинок. Він належав до залізниці. А залізниця та усі інші об’єкти позначаються: “ВЧ”, “ПЧ”, “ВЧД”, тобто — військова частина така-то… Вони [росіяни] розгорнули мапу, де була позначка: “ВЧ” така-то. А там вже давно залізниця поселила людей. Прийшли й кажуть: “Показуйте вашу рацію. Де ваша рація?!” До сусідки прийшов бурят: “Яке це місто?” Він уперше побачив, що в селі асфальтовані дороги, та подумав, що це місто. Каже [сусідка], таке мале, якби не той автомат… Каже, як би дала йому, що аж голова б відлетіла. А воно ходить і тицяє у дітей тим автоматом.

Що відбувалось у Великій Димерці?

Тут у них же штаб був, у Богданівці. Біля “Кока-Коли”. Тут вони роз’їжджали. Більше на Парниковій, там танки позакопували, а тут бронетранспортерами по вулиці роз’їжджали. І стріляли, бо по вулиці було дуже багато ям. Посічені практично усі паркани, усі вікна від цих уламків. І були вбиті тут у нас на вулиці. — “Багато?” — Я знаю тільки декількох людей. Вони вийшли просто подивитись — і тут по них... Як розказував мій товариш на Парниковій, він намагався пройти до центру села. Дійшов, подивився, як вони побили вікна в супермаркеті та несли звідти ящиками провізію. Кажуть, ви, діду, городами не ходіть. Тільки вулицями, бо ті, що городами ходять, ми їх розстрілюємо. Повбивали господарів магазинів, наскільки я знаю. Вимагали гроші. Оскільки грошей не було, вони їх повбивали та продукти позабирали з приватних магазинів.

Обстріли з артилерії були?

Артилерія була, коли вже звільняли. Тоді тут летіло у небі, жах просто. Біля гуртожитку полетів дах. І такий був гуркіт! Тут навіть коти повмирали від такого перепаду тиску. Сусід сидів, накрився люком. Каже, що вже прощався з життям. Думав, тут уже все.

Багато людей залишалося у селищі?

Багато. Сиділи по підвалах. Я з ними зв’язувався, мене цікавив мій будинок. Навчилися заряджати телефони від автомобільних акумуляторів. Тож я зв’язувався з одним сусідом, з іншим. Я їх весь час просив, ви хоч повідомляйте, що тут, як. Та їм не давали вийти, тут десь за дві хати бронетранспортер стояв у дворі. Вікна побиті від ударної хвилі практично у всіх. А від уламків — паркани усі [побиті].

Розкажіть про свій будинок

Він був побудований за новітньою технологією. Пінопластовий блок, який складався як конструктор. Ставилася арматура, туди заливався бетон. У мене був пінопласт ззовні 5 см і зсередини 5 см. І навіть без жодних інструментів, коли його складаєш, він сам автоматично вирівнювався. Чотири ряди складаєш — і де не виходить горизонталь, той бік підіймає і він чітко стає. Лазером перевіряєш, а там усього якихось [пару] сантиметрів відхилення.

Хотів зробити супербудинок, в якому буде теплова помпа, я вже другу свердловину зібрався бити. Взяв на роботі компресор, збирався воду охолоджувати водою зі свердловини, яка у підвалі. А куди подіти воду? В озеро не дозволили. Я збирався у другу свердловину, навіть купив невеличку помпу на 100 ватів, щоб вона перекачувала цю воду в іншу свердловину. Так помпа ця у мене згоріла. Так випробування і не пройшла.

Яка площа вашого будинку?

У паспорті 150. А верхня мансарда, вона не ввійшла, бо я збирався із часом додати. А так, згідно з документами, 150 квадратних метрів.

Що сталося з вашим будинком?

Він вигорів вщент. Щось запальне, можливо, фосфорне щось прилетіло — й він спалахнув. Він увесь був з пінопласту, плюс у мене на третьому поверсі був складений кубами пінопласт. Крім того, що дерев’яні перекриття, було ще багато дерева всередині, щоб побудувати ще літню кухню та гараж. Усі ці матеріали горіли дуже сильно.

Весь метал — алюміній просто випарувався. Перетворився на порошок. Тут був з десяток телевізорів, які я ремонтував, від них нічого не лишилося.

Тобто згарища такого, як буває, тут немає. Бо від температури усе просто випарувалося. Як його тепер зносити, якщо воно усе іде через арматуру? Напевно, потрібно зрізати. Не знаю. Хай буде пам’ятником війни. Я вже казав, хай сільрада прокладе алейку та піонерів сюди водить. Він же увесь забетонований. Там бетону скільки. Скільки комунікацій під бетоном. Усе розплавилося, навіть під бетоном. Ну зніму я оце, а з бетоном що робити? Як для городу він мені непотрібен. На цьому місці щось будувати, теж не вийде. У мене фундамент — на глибині п’ять метрів. Там стрічка йде, а потім із цієї стрічки одразу будинок росте. От скажімо, якщо цеглу покласти, то її немає куди покласти, бо це потрібно заглиблюватися на півтора метра і все одно там місця немає. Тобто відновити його неможливо. Сходи усі вигоріли, швелер. Усе хитається. Аґрус згорів, виноград тут вже відріс, теж згорів. Там он сливка була — згоріла.

Коли ваш будинок було зруйновано?

Як я не намагався з’ясувати… Була перестрілка, люди сиділи в льохах. Сусід навіть боявся до льоху спуститися, сидів у свердловині для води, люком накрився й, каже, прощався з життям. Десь з 12-го по 15-те. З Гоголева наші наступали, звідти летіло, з Богданівки ще щось.

Точно ніхто сказати не може, коли зруйнувало будинок. Але я в цьому житті більше будуватись не буду. Увесь життєвий ресурс вже вийшов. Якщо дадуть можливість десь якусь квартиру купити, сину буде як спадок. А ми будемо з дружиною: залишились у мене ще блоки, зробимо літню кухню, будемо на літо приїжджати. Але усі мрії… Хотів ще тещу забрати, думав, буде веселіше. В Басані вона, там теж у неї у дворі стояв танк, вивезти її неможливо було. Вона кричала, їдьте до нас, бо до нас весь Київ їде. А як їхати, коли вже мости по дорозі знищили. Вже транспорт не ходить. А за день: “Заберіть мене назад”. Куди забирати? Вже все, запізно. Туди дістатися неможливо. Знайшли її, вже коли звільнили, у комірці мертвою.

— “Мертвою?” — “Так”. Їй 82 роки було, невідомо, чи серце зупинилося, чи, може, її чимось… Але кажуть, що тілесних ушкоджень начебто немає. Крайня хата у неї в селі. У неї стояв танк. Гад при виїзді потрощив паркан, сад. За п’ять метрів можна виїхати, а він — ні, навпростець. Ми навіть дати не знаємо, коли вона померла. Це ось поїдемо на річницю вже. Зателефонувати було неможливо, бо там була єдина мобільна вежа. Якщо в селі були різні, то там тільки одна “Водафонівська”, її, напевно, розбили. Ми куди не дзвонили, усі люди повиїжджали. Лише найстаріші позалишались.

Ходили по хатах, це родичка розповідає, навіть нагодувати корову лише за дозволом росіян можна було. Кожен раз питали, чи є хтось у льосі.

А у неї донька, вона її ховала там, щоб її не зґвалтували. —“У льосі є хто?” — “Немає”. — “А якщо я зараз гранату кину?” Отак вони себе зухвало поводили. Там не буряти, там хтось інший був. А у нас, кажуть, точно буряти були. А там наче чеченці були. Кажуть, що чеченці не такі злі були.

Що плануєте робити далі?

Побудувати літню кухню. У нас вже сад почав давати врожай. Виноград — он. Старість… Не сидіти ж у Києві. Що ж нам, у стелю дивитися? А жити тут, я так зрозумів, ніхто не буде. У сина немає бажання, а раз немає бажання, то продадуть тут усе після мене, я так думаю. І тому будувати тут великий будинок за компенсацію, скажімо, вже ніхто не буде. Сину вже за 40. Він так і не одружився. Хто тут буде, окрім нас, жити? Тому краще ту компенсацію віддати сину, хай собі щось придбає.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Я їх знав, ще коли у відрядженнях жив. Які вони були люди. Пам’ятаю, колись я сидів у відрядженні там. Вони робили верстат, ми робили електроніку. Програмісти постійно відпрацьовували програму. Як тільки когось з нас немає, вони одразу доповідають міністру — Україна зриває усі строки. Я там сидів якось, вони при мені телефонували міністру, що, ось, в українців тут нічого не виходить, а в нас — все гаразд. А я вириваю слухавку та кричу, що брешуть! Кажу, у них верстат лише наполовину готовий, а в нас усе нормально. Можете приїжджати та дивитися. Коротше, премію з мене зняли, після цього ми стали ворогами. Я провідний інженер був, спілкувався на високому рівні, з керівниками. Так вони йдуть, відвертаються, після цього.

Вони за природою своєю — придуркуваті. Спілкувався із цим, сином Кошкіна. Це Кошкін, який вигадав роторно-конвеєрні лінії. Це — коли гільзи від патронів (в літаку вони 20 міліметрів) вилітають з такою швидкість, з якою літак стріляє. І от ми з ним сперечалися, на чому робити техніку: на мікросхемах чи на транзисторах. Я йому доводив, що надійність цієї однієї мікросхеми така сама як одного транзистора. Бо його зроблено на одному кристалі та одним процесом. А він мені розповідає, що в мікросхемі мільйони транзисторів, тому надійність мікросхеми в мільйони разів нижча, ніж в транзистора. Він не визнавав схем на транзисторах. Так я не зміг йому нічого довести. А чого йому доводити? Їхня справа верстат зробити. А ми — електроніку. Так ми цей верстат і не здали.

Мені здається, що від татаро-монголів у них щось лишилося у крові. Вони, здається, не люблять красиво жити. Дивувалися, що у нас тут усе є. Для чого воно усе нам потрібно? Можна ж простіше жити. У нас кожен намагається хоч трохи щось краще зробити. Краще, ніж в іншого. Якась заздрість у кожного. Там цього немає. Там цілковита п’янка. Ми в Болгарії з ними два тижні були, тоді саме сухий закон був, вони скупили там увесь супермаркет. В Росії вони ж такого не бачили. Тоді ще не було супермаркетів. А в Болгарії — був. В Росії, щоб горілку купити вночі, потрібно було багаття палити. А тут заходиш — і віскі ящиками під ногами стоїть. Вони зомліли. Як почали пити. Придуркуваті вони. Велич якась у них. А ми доводили, що все одно усе вигадали українці. Або євреї, або українці. І ракети, і все, що візьми, — усе ми. Корольов — наш. Сікорський, вертольоти — наші.