‘Підійняв автомат і почав по мені стріляти’

Працював, тепер на пенсії. Мешкаю разом із жінкою, донькою, сином і двома онуками. Син на другому поверсі, а донька та онуки з нами.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Я з сином сперечався. Він каже, що буде, а я кажу, що ні. Я ще й бився об заклад з ним. Я думав, це ж братній народ, а це виявився не братній, а вбивці. Не готувався, я по телевізору дивився новини, наш Президент казав, що війни не буде, Росія не буде вдиратися до України. Такі розмови були. Спокійно до останнього дня почувався.

Яким для вас був перший день війни?

Спав, прокинувся, чую — бахкає. Син та донька встали, зібрали дітей та виїхали на Захід України. А ми з жінкою залишилися вдома. В магазині що потрібно купили. Хліб і що необхідно було. А так — більше нічого. Гроші не знімав. Та в нас і грошей на книжках немає. Які ж там гроші знімати. Як почалася війна, так люди виїжджали. Їхали автобуси з написом “Діти”. Звідти: з Шевченкового, Рудні, Тарасівки. Через Богданівку їхали та виїжджали, але ми нікуди не їхали. Так вдома і були.

Чому не евакуювались?

Та наче війна почалася, але не вірилося, що це дійсно війна. Поки не зайшли у село. 8-го березня, приблизно о дванадцятій годині, вони заїхали до нас у село. Бачили тільки, як танки туди на вуличку повертали та їхали. Десь десять танків, може, п’ятнадцять проїхало. Ми ж не рахували, подивились та й сховались. А що як будуть стріляти? А потім, дев’ятого числа, вони виїжджали. Селом їхали, а ми у підвалі сиділи.

Я трохи відчинив двері, визирнув і нарахував 88 одиниць техніки. Там і БТРи, і “Катюші”, і танки, усе. 88 одиниць.

Поїхали туди, а потім повернулися десь за годинку, півтори. Їх там у Скибині розбили. І їх повернулося 13 штук. Ми пішли до сусіда. Сусід каже, що йому прострелили машину. Пішли туди, подивились, йдемо назад. Я за сараєм йду, там у мене душ літній, виходжу тільки за душ, а між хатою та сараєм зупинився якраз танк. І я тільки здався, він підійняв автомат і почав по мені стріляти.

Ось тут зайшло і вийшло, другий раз тут (показує коліно) і третій раз у капелюх. Отак його розірвало та скроню трохи зчесало. Якби ще пів сантиметра — все. Череп зняло б. І оце так. Потім я до підвалу, дівчата почали мене лікувати. Добре, що були ліки. “Бетадин” та антибіотик. І з 9-го до 19-го числа, підвал — хата, хата — підвал. Оце так. Стріляють, так туди ховаємося. Не стріляють — у хату. Ходив на милицях, бо боліло. Мені давали антибіотик, минуло нормально. Якби не дівчата, воно б, звісно, нагноїлося б. Добре, що у них був “Бетадин” та антибіотик. Вони мені давали ліки зранку і ввечері. Куля наскрізь пройшла. Як дивився, так кістку було помітно. Потім, 19-го числа, евакуювався. Евакуація була з села. Сусід мене забрав, я виїхав у Бровари. Приїхали туди, до адміністрації. У мене там знайомий був, завезли мене до поліклініки. На стаціонар поклали. Я з 19-го по 7-е квітня лежав. 7-го квітня привіз він мене додому. Я кажу, що воно ще не загоїлося, а той каже: “Таких як ви багато. І місця потрібні”.

Багато поранених було у лікарні?

Був ще один з Богданівки, п’ята роздроблена. Йому ногу відрізали. Потім другий був з Богданівки, йому теж відрізали ногу. Він пробув у лікарні десь чотири дні та помер там. До саду вийшов — і вибухнула міна. Поранив ногу, гангрена пішла. І він помер. А тому ногу відрізали по кістку та поставили протез. І він на протезі ходить.

Росіяни зайшли у Богданівку 8-го березня?

Так, вони 9-го зібрались на Київ. Сюди на трасу йшли, через нас, це ж тоді я нарахував 88 одиниць техніки різної. І потім їх там десь перед Скибином розбили, вони повернулися назад. Деякі на Димерку втекли, деякі сюди повернулися. Потім приходили до нас. Перевіряли, зброю шукали. Зброї немає, яка зброя? Потім я їм казав, що поранили мене ваші, а він каже, це не наші, це українські поранили. Ну як же українці? Що ж я сліпий чи дурний?! Хіба я не розумію, що то кацапи були. Так чи ні?

Сидів на танку чорний якийсь. Чорний, наче шкіряний плащ, а коли я вийшов, він одразу автомат підійняв і почав стріляти. Оце таке.

Потім він каже, прийде там фельдшер зі школи, у них там санчастина була. Прийшли до мене раз, “Бетадином” помазали та “Левомеколем”. Кажуть, завтра вас до школи заберемо, потім до шпиталю. Я питаю: “У Бровари?” — “Ні, десь туди, за 20 кілометрів, у Бобровицю”. Я кажу, що я туди не поїду. Коли приїжджають на другий день, я кажу, що не поїду. Мовляв, рана вже загоюється, хоча насправді воно не загоювалося. Думаю, або мене до Росії запруть, або їхати туди на БТРі, а наші хіба знатимуть, що мене везуть? Розстріляють і БТР, і мене вб’ють. І я вирішив, хай буде вже, що буде. Не поїхав. Вдома залишився й Слава Богу! Врешті все нормально, не загноїлося. Добре, що ліки у дівчат були та вони мене вилікували. І оце ми в підвалі ховалися. Ну тут рейка у мене посередині лежить і арматури тут накидано багато. Оце тут ми сиділи, на ось цих піддонах. На піддонах матраци були. Я зі старої хати поприносив. І сиділи на матрацах.

Як ви дістались до льоху, коли вас поранили?

Помалу, сам зайшов.

Багато крові втратили?

Звісно. Поки у льох, там дівчата, простирадло якесь було. Вони його порвали, замотали. А бахкало ж саме. Не виходили. Ми у льосі сиділи, потім до хати пішли та давай “Бетадин”, антибіотики давати мені, ось так я вижив. А так… Могло бути все, що завгодно. Воно б сто відсотків загноїлось, якщо ліків немає.

Що відбувалося у Богданівці, коли зайшли росіяни?

Коло садочка у хату влетіла міна та стінка впала. Там була жінка з чоловіком і теща їхня. Вони на ліжку лежали чи на дивані сиділи, впала стінка на жінку, в неї хребет перебило. Була вона також у лікарні. А у чоловіка два уламки було. Один у руці, чи два. Він мені ще показував ті уламки. В лікарні зі мною лежали. Ми разом евакуювалися. В один день. Росіяни ставили техніку між хатами. Валили паркани, заїжджали. Ось тут під хатою стояли у сусідки. Один там стояв і там два стояло. Он там триповерховий будинок, так там стояв танк і згори снайпер сидів.

На вулицю можна було виходити?

Ми не виходили, ті казали, щоб не ходили. Оце сусідка ходила сюди-туди. Ми тут разом у підвалі сиділи. Поратися ходила, бо в неї корова. А так не ходили. Там один чоловік їхав з дач, доїхав сюди до магазину, аж раптом танки їдуть. Він сюди повернув, розвернувся та хотів їхати назад. Білий джип, його розстріляли. Прямо у джипі, він метрів 50-ть від’їхав — і вони його розстріляли. Це було восьмого чи дев’ятого березня. Тож ми боялися й нікуди не виходили.

Богданівку обстрілювали?

Так, обстрілювали. Я один раз вийшов, під хатою тут стою, аж раптом як гупне щось. Де — незрозуміло. І по хаті, дах залізний, чи цегла, чи ще щось тарабанило. Ми потім до льоху заховались.

Світло, газ вимикали?

Було спочатку, до восьмого приблизно. Світло було і газ був. Не стало світла, а потім, восьмого числа, отам снаряд впав. Пробило трубу, так шипіло… І не стало газу. Це я вже після сьомого квітня приїхав, тоді лише увімкнули газ. Десь місяць не було ані світла, ані газу, нічого не було.

Заходили до хат росіяни, перевіряли. Оце ж питали за зброю, до нас ходили на другий поверх. Жінка відкрила. “Що там?!” Пішов, подивився, чи огляд великий. Вийшов і каже: “Немає огляду”. Мабуть, хотіли снайпера якогось посадити. Чи хто його знає. І вони пішли. Це мене вже не було, я був у лікарні.

Коли ви поїхали до лікарні, дружина залишилась тут?

Так.

Що вона розповідала?

Ну що… Тікали на дачі туди з сусідкою. Там десь три доби жили.

А чого тікали?

Ну стріляють тут. А там типу не стріляють. Так вони туди тікали й там жили. Там підвал. Котельня і будинок побудований. І вони там жили. А потім, вже 29-го числа, це як росіяни тікали до лісу, так стріляли сильно. Жінка розповідала, що жах. Втекли й Слава Богу. Ось так залишилися живі.

Багато будинків зруйновано у Богданівці?

Зруйновано багато. Школа спалена, садочок розбитий, лікарня була побита. Там усе було поперекидано. Мабуть, шукали щось. Оце таке там було. Машина стояла коло пам’ятника одна, це як я евакуйовувався. І там у сусіда прострелено два вікна наскрізь. Розказували, що якийсь чоловік із Рудні ішов, його спіймали та в бані били, а потім він утік якось. Таким чином і врятувався. Чи з Шевченкового він, чи з Рудні. Магазини, ось тут у нас два, спалили. Був один магазин продуктовий і залізний. Це було десь числа 12-го, прийшли, давай там стріляти. Спалахнув залізний магазин, з залізного на продуктовий перекотило, згоріли два магазини разом. Багато наробили… Хорошого нічого! Трактор, екскаватор спалили одному чоловіку. Це таке, що я знаю.

Що з вашим майном?

Все в порядку. Жінка була вдома, нічого не вкрали. Пощастило. Оце тільки, що мене прострелили.

Зараз як почуваєте себе?

Нормально, отут тільки іноді, наче мені хтось три чотири голки встромляє в ногу. Воно ж вже заросло, немає того з’єднання, циркуляції крові. Іноді тягне ногу.

Що плануєте робити далі?

Жити! Я ж думаю, їх скоро виженуть! Ідіотів. Я думаю, що скоро буде перемога та все буде добре. Люди сподіваються усі, що це буде. Америка, Захід, я думаю, нам допоможуть. І все буде нормально.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Взагалі ненавиджу кацапів! Кацапи паскудні! Казали браття, які браття?! Браття слов’яни? Уроди то! То не браття слов’яни, не “русскій мір”, а російські вбивці! Оце я можу так прямо сказати. Російські вбивці. Мало вони над людьми познущалися? Мало вони повбивали людей? Мало вони будинків знищили? Машин? Дітей? Вони воюють не з солдатами, а з людьми! З мирним населенням, яке нічого їм не зробило. Вони вбивають та катують. І Путін, і всі решта там винні! Армію вони послали. Ну і ті винуваті! Пішли б та сказали, що не будуть стріляти. Так? Я думаю, так. А він пішов й стріляє… Чого ти вбиваєш мирних людей? Чого ти дітей вбиваєш? Що ти катуєш тих дітей? Ґвалтували, 14 років дівчину, передавали десь… Чи в Гостомелі, чи де. От навіщо дітей чіпляти? Винуваті усі. Вся Росія! Повністю винувата. Немає там невинуватих, усі винні!