MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Закривали дитині рота, щоб росіяни не знайшли людей у льоху

18.05.2023    доступно: in English | На русском
Олександр Васильєв
Розповідь жительки села Велика Димерка Надії Макарцевої, яка майже місяць провела в окупації. Росіяни, з якими їй доводилося спілкуватись, казали, що їх змусили воювати. Але це не заважало їм розстрілювати людей на дорогах, мародерствувати та господарювати у чужих будинках.

Мене звати Надія Миколаївна. Уже шість років я на пенсії. А раніше я двадцять п’ять років пропрацювала в київському метрополітені.


Чи пам’ятаєте ви, що з вами відбувалося 24-го лютого 2022-го року?

О п’ятій ранку пролунав потужний вибух. Я вискочила до доньки, кажу: “Що це стріляє?” Потім другий вибух. Ми одразу почали телефонувати друзям, нам сказали, що в Броварах влучили у військову частину: тоді всі вже почали говорити, що почалася війна.

Що було у наступні дні?

Ми ще залишалися у Великій Димерці. Постійно відбувалася стрілянина, літали ракети, а ми сиділи у своєму будинку до 8-го березня. Тут були, нікуди не виїжджали до 9-го березня. А 9-го березня до сестри поїхали, вона теж живе у Великій Димерці.

Надія Макарцова, Велика Димерка [велика димерка]

Надія Макарцова, Велика Димерка

А чому ви одразу не евакуювалися?

А ми не знали, що таке буде, донька мене благала, мовляв, у нас же дитинка маленька, три рочки, але я не схотіла їхати й подумати не могла, що таке станеться. В результаті ми в будинку сестри просиділи у льосі три тижні. 15-ть людей нас сиділо у цьому льосі. Ще з Києва родичка приїхала, вона думала, що тут буде безпечніше.

Потім російські військові стали ходити по дворах, а з нами ж мала дитина, ми йому рота закривали, просили не кричати.

Та хіба дитина буде мовчати? Хлопці наші чергували, ми лежали вдягнені, як тільки чули, що починається стрілянина чи вибухи, ми одразу бігли до льоху.

А одного разу росіяни під час обстрілу влучили просто на подвір’я, саме біля льоху в якому ми ховалися, вирва була величезна. На щастя, не влучило у льох. Шибки також в будинку сестри повибивало.

А одного разу росіяни під час обстрілу влучили просто на подвір’я, саме біля льоху в якому ми ховалися, вирва була величезна. На щастя, не влучило у льох. Шибки також в будинку сестри повибивало.

А одного разу росіяни під час обстрілу влучили просто на подвір’я, саме біля льоху в якому ми ховалися, вирва була величезна. На щастя, не влучило у льох. Шибки також у будинку сестри повибивало.

Коли російські військові зайшли у Велику Димерку?

Вони зайшли 8-го березня, йшли з боку Тарасівки та Богданівки. Далі, у напрямку Києва їм наші військові вже не давали пройти, так вони розлютилися та почали тут усе бомбити. Вони їздили селом на танках, сиділи зверху на броні та стріляли просто по хатах у різні боки. Аж земля стугоніла.

Запальними снарядами вони ще стріляли. Воно тліло, тліло, а загасити не можна було. І це вони навмисно робили, не випадково.

А трохи далі по вулиці росіяни і курей їли, і поросят різали: жили, наче у себе вдома. Холодильники крали у людей, навіть унітази знімали, килими крали, скручували та клали на свої танки.

Як російські військові поводилися під час окупації Великої Димерки?

Приходило до нас через городи двоє таких молодих російських військових, шукали чоловіків. А в цей час якраз наші чоловіки ховалися у будинку. До них вийшла моя племінниця, вони її питали, скільки людей у будинку? Вона сказала, що в будинку лише її літній дядько, мама, тітка та діти. Росіяни повірили.

Потім вони сіли поруч в альтанці та стріляли в повітря, балувалися.

Ще раз приїжджали росіяни до нас на квадроциклі, просили дати їм пальне. Дали. А що залишалося роботи?! Тож обшукувати не стали. Пропонували їм каву, так вони відмовилися. Боялися щось пити у нас, але хліб узяли. Казали, що вони контрактники. Один — вчитель з Ульяновська, а другий казав, що він з дитбудинку. Ми звичайно їх запитували, навіщо вони сюди прийшли? Відповідали, що їх змусили. Потім ще втрьох приїхали. Один з них казав, що він лікар, питав, чи потрібна нам допомога. Ми відмовилися.

21-го березня нарешті дали зелений коридор і ми почали виїжджати. Всі зібралися в центрі села. Дуже довго чекали.

21-го березня нарешті дали зелений коридор і ми почали виїжджати. Всі зібралися в центрі села. Дуже довго чекали.

21-го березня нарешті дали зелений коридор і ми почали виїжджати. Всі зібралися в центрі села. Дуже довго чекали. Потім приїхали представники Червоного Хреста, попереду і позаду автобуса з цивільними їхали машини російських військових. Їхали лісами, через Богданівку, Пухівку, біля Зазим’я вже були наші військові, а до Броварів доїхали аж о 10-й вечора, дуже довго їхали.

Де ви були під час евакуації?

Ми були у Броварах, у родичів зятя, а ще сестра моя з дочкою з нами евакуювалися. А потім ми виїхали у Черкаську область до знайомих. Майже зовсім чужі люди, але вони нас прийняли. Три тижні у них жили. А потім, коли Димерку звільнили, нас довго не пускали сюди, адже відбувалося розмінування.

Чи відомо вам про воєнні злочини росіян під час окупації Великої Димерки?

Чоловік їхав до своєї сестри по вулиці, так його розстріляли прямо в машині. Його ім’я — Ступак Саша.

Також одну сім’ю росіяни розстріляли на вулиці Заліській, вони просто їхали собі, а їх розстріляли.

А ще ж й поховати не можна було людей. Цей Саша Ступак, я не знаю скільки пролежав на вулиці, потім його поховали просто в саду. А ще бабуся тут літня померла просто на дорозі, довго просто неба пролежала, а якби не війна, то може ще жила б…

Як постраждав ваш будинок?

Перший обстріл був 8-го березня, шибки з однієї сторони повилітали, а 14-го березня, десь о 10-й ранку, був дуже сильний обстріл, влучило в наш будинок. Зять прийшов до нас у льох, де ми ховалися, сказав, що хати майже немає, сараю теж. Всю вулицю розбили.

Що саме з вашого майна постраждало?

Меблі всередині побило, холодильник, плита — все це постраждало від вибухів. Будинок в цілому, сарай, гараж, літня кухня, мотоблок, чотири велосипеди, пилки, багато інструментів, посуд — все погоріло.

Чи допомагає держава?

Від сільської ради нам дали 10-ть тисяч гривень. У кого будинок зруйновано більш ніж на 80-ть відсотків, їм виплачують 25-ть тисяч, а у нас 72-а відсотки руйнації, тому дали 10-ть тисяч. Ще якийсь благодійний фонд французький приїжджав, ми їздили, оформляли допомогу: 6600 гривень давали на людину. Волонтери також дуже допомагали продуктами.

Що плануєте робити далі?

Будемо своїми силами ремонтувати будинок, адже вже рік живемо в чужих людей, хоч і у сестри, але все ж таки це не свій будинок, а діти хочуть додому.

Будемо своїми силами ремонтувати будинок, адже вже рік живемо в чужих людей, хоч і у сестри, але все ж таки це не свій будинок, а діти хочуть додому.

Будемо своїми силами ремонтувати будинок, адже вже рік живемо в чужих людей, хоч і у сестри, але все ж таки це не свій будинок, а діти хочуть додому.

Які у вас були емоції, коли ви дізналися, що звільнили Велику Димерку?

Які емоції можуть бути?! Раді були, що звільнили, але ж вертатися немає куди… Добре хоч, що сестра прихистила, так у неї й живемо.

Чи могли ви подумати, що буде повномасштабна війна?

Я не вірила. Говорили, що Путін буде наступати, а ми не вірили до останнього. Мій чоловік (його вже 12-ть років як немає), раніше їздив у відрядження до Смоленська через Москву. Казав завжди, що росіяни на українців дуже розлючені та рано чи пізно вони підуть на нас війною. І це він говорив 15-ть років тому… Вони українців взагалі мають за ніщо.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Звичайно, змінилося. Та й вони проти нас налаштовані. У нас у Москві є знайомі, так вони не вірять в те, що зараз відбувається в Україні. Ми питаємо, хіба ми самі собі будинки порозбивали? Не вірили, але все ж зараз потрошку починають прозрівати.

Чи вірите ви в те, що все зрештою буде добре?

Хочеться вірити. Хочеться вірити, що все буде добре. Але ж коли воно буде…

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
 Поділитися