Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олександр Васильєв, 08 травня 2023
доступно: in English на русском

Закатовані та розстріляні — мирні мешканці села Мощун

Під час окупації Мощуна російські військові не щадили мирних жителів. Дідуся Ольги Іваненко знайшли з трьома наскрізними пораненнями в голову. Жінка досі не може зрозуміти, чому та за що росіяни вбили 74-річного інваліда.

Я Іваненко Ольга Анатоліївна, жителька села Мощун на Київщині. Коли почалася війна, ми проживали у власному приватному будинку: я, чоловік, дитина, бабуся, сестра, дідусь (вже покійний), зять, племінниця та мій брат.

Яким для вас був день початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну?

Страшно! Перше, що ми побачили, — це були гелікоптери. Ми вийшли надвір і побачили, як вони летіли у бік аеродрому в Гостомелі. Не знаю точно, скільки їх було, ми нарахували десь тридцять шість. А потім ми почули вибухи та побачили дим з боку Гостомеля. Нам було дуже страшно, ми розуміли, що треба тікати, стали збирати речі. Ввечері ми хотіли їхати, але зрештою чомусь вирішили залишитися. Але вже наступного дня ми мусили їхати, забирати дідуся з лікарні. Він нам подзвонив і сказав, щоб ми приїхали за ним, адже в лікарню привезли багато наших поранених бійців з-під Гостомеля, а його через це вже виселили з палати та поклали у коридорі. Коли ми їхали до лікарні, бачили навкруги солдатів і військову техніку, було дуже страшно, трупи лежали на дорозі, мосту вже практично не було. Зрештою нам вдалося забрати дідуся, тієї ночі ми заночували в будинку, були обстріли, ми бігали ховатися до льоху. А наступного ранку в Мощуні вже були автоматники, заїхали танки, тож ми вирішили втекти, а от дідусь так і залишився в Мощуні.

У перші дні війни, чи були обстріли в Мощуні?

Так, з першого дня почали у нас стріляти. Дуже багато було російських військових у Мощуні. Але ж так само їх довго потім ловили у селі.

Іваненко Ольга, село Мощун

Іваненко Ольга, село Мощун

Чому ваш дідусь не захотів евакуюватися разом з вами?

Дідусь не захотів, ми намагалися вмовити його поїхати, але він не захотів. Потім за ним навіть волонтери приїжджали, хотіли забрати, однак і їм він сказав, що залишиться вдома. Потім нам люди розповіли, що ще десь 8-го березня бачили, як з будинку йшов дим: тобто він, судячи з усього, топив у хаті та ще був живий. А вже 10-го березня, коли тут був дуже сильний обстріл, танки стріляли просто по будинках, дідуся ніхто не чув і не бачив. За деякий час ми дізналися, що його розстріляли. У нас були фотографії, але їх ми видалили, адже це моторошна картина. Добре було видно у голові три отвори, кулі вийшли крізь тіло, дуже страшно. Півтора місяця тіло пролежало.

За яких обставин російські військові розстріляли вашого дідуся?

Ми досі не можемо цього зрозуміти, йому було сімдесят чотири роки, а ще він людина з інвалідністю. Він нікого не чіпав, нічого нікому поганого не робив. Жила собі людина... Чого так сталося — ніхто не знає та вже не дізнаємося.

Чи відомо вам про інші випадки воєнних злочинів росіян проти цивільних в Мощуні?

Так, у нас багато в селі людей катували. Одну жінку прив’язали до дерева, кажуть, її ґвалтували. Я бачила це відео: вона була прив’язана до дерева вже мертва. Знаю, що хлопця з нашого села розстріляли, ще одного досі не знайшли. А одну бабусю знайшли біля льоху на сходах… Чи вона сама вмерла, чи її вбили — невідомо.

Як ви дізналися про те, що ваш будинок зруйновано?

Ми дізналися з новин, що Мощун розбомбили. А потім моя сестра приїхала сюди та скинула нам фотографії нашого зруйнованого будинку. Сказала, що у нас уже будинку немає.

Що саме з вашого майна постраждало?

Будинок. Все, що було в будинку. І телевізор, і холодильник, повністю все, що було.

Зруйнований будинок Ольги Іваненко, село Мощун

Зруйнований будинок Ольги Іваненко, село Мощун

Чи могли ви подумати, що таке станеться?

Ні! Навіть коли ми побачили російські гелікоптери, коли вже знали, що б’ють по аеродрому в Гостомелі, думали, що розіб’ють аеродроми, військові частини та підуть. Але вони пішли через село, вони хотіли на Київ. Коли вони були вже тут, ми теж сподівалися, що вони нікого не чіпатимуть, а вони (оскільки не змогли дійти до Києва) вирішили розбити село.

Скільки снарядів прилетіло у ваш будинок?

З того, що ми нарахували, то з одного боку будинку було чотири, з іншого ще один, на дворі три, а ще біля воріт також був приліт.

Що плануєте робити далі?

Жити! Помаленьку відбудовуватися, жити… Та й іншого виходу у нас немає, адже допомоги від держави ми не отримуємо, нічого немає. Як буде, так буде, що вдасться зробити, то зробимо…

Чи допомагають вам волонтери?

Волонтери допомагають продуктами: зараз уже не так, як спочатку було, але все одно допомагають.

Які емоції ви відчували, коли дізналися про звільнення Мощуна?

Мені стало набагато легше на душі, я розуміла, що наше село вже вільне, що ми можемо повернутися додому, але було ще страшно, адже все було заміновано. Й досі, до речі, багато чого тут заміновано, працюють сапери. Згадуючи той момент, мені водночас було і страшно, але і додому хотілося. Моя бабуся повернулася раніше, телефонувала мені, говорила, щоб і я поверталася, але через страх одразу не поїхала. Звісно, передусім боялася за дитину, щоб не побігла кудись до лісу, туди, де дуже багато мін.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Так, дуже! Краще б взагалі їх не існувало.

поширити інформацію

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Він мріяв збудувати супербудинок

Інженер-робототехнік Микола Кононенко десять років відкладав гроші, щоб збудувати оригінальний будинок за своїм проєктом у селі Велика Димерка. На жаль, його будинок згорів ущент і не підлягає відновленню. Микола каже, що раніше працював із росіянами й ніколи не мав щодо них ілюзій.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Закривали дитині рота, щоб росіяни не знайшли людей у льоху

Розповідь жительки села Велика Димерка Надії Макарцевої, яка майже місяць провела в окупації. Росіяни, з якими їй доводилося спілкуватись, казали, що їх змусили воювати. Але це не заважало їм розстрілювати людей на дорогах, мародерствувати та господарювати у чужих будинках.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Підійняв автомат і почав по мені стріляти’

Михайло Теплюк з Богданівки повертався від сусіда, коли росіянин, який сидів на танку, почав стріляти в нього. Перші дві кулі пробили коліно, а третя зірвала кепку та стесала скроню. Пізніше росіяни приходили в його будинок шукати зброю та огляд для снайпера, для цього дивилися другий поверх.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Росіяни гатили по льохах, де ховалися люди

Катерина Рахматуліна не евакуювалася з Великої Димерки, бо практично не може ходити. Разом зі старшим онуком вони ховалися у льоху, а будинок над ними підстрибував від постійних обстрілів. Її сусіда розстріляли через те, що він відмовився віддати росіянам кросівки. Пані Катерина каже, що дивом не загинула сама.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти