Я Іваненко Ольга Анатоліївна, жителька села Мощун на Київщині. Коли почалася війна, ми проживали у власному приватному будинку: я, чоловік, дитина, бабуся, сестра, дідусь (вже покійний), зять, племінниця та мій брат.
Яким для вас був день початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну?
Страшно! Перше, що ми побачили, — це були гелікоптери. Ми вийшли надвір і побачили, як вони летіли у бік аеродрому в Гостомелі. Не знаю точно, скільки їх було, ми нарахували десь тридцять шість. А потім ми почули вибухи та побачили дим з боку Гостомеля. Нам було дуже страшно, ми розуміли, що треба тікати, стали збирати речі. Ввечері ми хотіли їхати, але зрештою чомусь вирішили залишитися. Але вже наступного дня ми мусили їхати, забирати дідуся з лікарні. Він нам подзвонив і сказав, щоб ми приїхали за ним, адже в лікарню привезли багато наших поранених бійців з-під Гостомеля, а його через це вже виселили з палати та поклали у коридорі. Коли ми їхали до лікарні, бачили навкруги солдатів і військову техніку, було дуже страшно, трупи лежали на дорозі, мосту вже практично не було. Зрештою нам вдалося забрати дідуся, тієї ночі ми заночували в будинку, були обстріли, ми бігали ховатися до льоху. А наступного ранку в Мощуні вже були автоматники, заїхали танки, тож ми вирішили втекти, а от дідусь так і залишився в Мощуні.
У перші дні війни, чи були обстріли в Мощуні?
Так, з першого дня почали у нас стріляти. Дуже багато було російських військових у Мощуні. Але ж так само їх довго потім ловили у селі.
Чому ваш дідусь не захотів евакуюватися разом з вами?
Дідусь не захотів, ми намагалися вмовити його поїхати, але він не захотів. Потім за ним навіть волонтери приїжджали, хотіли забрати, однак і їм він сказав, що залишиться вдома. Потім нам люди розповіли, що ще десь 8-го березня бачили, як з будинку йшов дим: тобто він, судячи з усього, топив у хаті та ще був живий. А вже 10-го березня, коли тут був дуже сильний обстріл, танки стріляли просто по будинках, дідуся ніхто не чув і не бачив. За деякий час ми дізналися, що його розстріляли. У нас були фотографії, але їх ми видалили, адже це моторошна картина. Добре було видно у голові три отвори, кулі вийшли крізь тіло, дуже страшно. Півтора місяця тіло пролежало.
За яких обставин російські військові розстріляли вашого дідуся?
Ми досі не можемо цього зрозуміти, йому було сімдесят чотири роки, а ще він людина з інвалідністю. Він нікого не чіпав, нічого нікому поганого не робив. Жила собі людина... Чого так сталося — ніхто не знає та вже не дізнаємося.
Чи відомо вам про інші випадки воєнних злочинів росіян проти цивільних в Мощуні?
Так, у нас багато в селі людей катували. Одну жінку прив’язали до дерева, кажуть, її ґвалтували. Я бачила це відео: вона була прив’язана до дерева вже мертва. Знаю, що хлопця з нашого села розстріляли, ще одного досі не знайшли. А одну бабусю знайшли біля льоху на сходах… Чи вона сама вмерла, чи її вбили — невідомо.
Як ви дізналися про те, що ваш будинок зруйновано?
Ми дізналися з новин, що Мощун розбомбили. А потім моя сестра приїхала сюди та скинула нам фотографії нашого зруйнованого будинку. Сказала, що у нас уже будинку немає.
Що саме з вашого майна постраждало?
Будинок. Все, що було в будинку. І телевізор, і холодильник, повністю все, що було.
Чи могли ви подумати, що таке станеться?
Ні! Навіть коли ми побачили російські гелікоптери, коли вже знали, що б’ють по аеродрому в Гостомелі, думали, що розіб’ють аеродроми, військові частини та підуть. Але вони пішли через село, вони хотіли на Київ. Коли вони були вже тут, ми теж сподівалися, що вони нікого не чіпатимуть, а вони (оскільки не змогли дійти до Києва) вирішили розбити село.
Скільки снарядів прилетіло у ваш будинок?
З того, що ми нарахували, то з одного боку будинку було чотири, з іншого ще один, на дворі три, а ще біля воріт також був приліт.
Що плануєте робити далі?
Жити! Помаленьку відбудовуватися, жити… Та й іншого виходу у нас немає, адже допомоги від держави ми не отримуємо, нічого немає. Як буде, так буде, що вдасться зробити, то зробимо…
Чи допомагають вам волонтери?
Волонтери допомагають продуктами: зараз уже не так, як спочатку було, але все одно допомагають.
Які емоції ви відчували, коли дізналися про звільнення Мощуна?
Мені стало набагато легше на душі, я розуміла, що наше село вже вільне, що ми можемо повернутися додому, але було ще страшно, адже все було заміновано. Й досі, до речі, багато чого тут заміновано, працюють сапери. Згадуючи той момент, мені водночас було і страшно, але і додому хотілося. Моя бабуся повернулася раніше, телефонувала мені, говорила, щоб і я поверталася, але через страх одразу не поїхала. Звісно, передусім боялася за дитину, щоб не побігла кудись до лісу, туди, де дуже багато мін.
Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
Так, дуже! Краще б взагалі їх не існувало.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
