‘У камері на шістьох нас було 53’. Капелан розповідає про 268 днів полону

Узагалі, з 18-ти років я військовослужбовець Державної прикордонної служби. Переважно служив у місті Хмельницькому. У 2017-2018 році я був у зоні АТО у місті Краматорську. По службі я планував перевестися в місто Маріуполь, але у мене довгий час не виходило це зробити. Протягом семи місяців обіцяли, що переведуть, але ніяк це не виходило. Я знаю, що в Бога випадковостей не буває, але уявіть собі, що саме на початку 2022-го року мені дали добро, що я можу перевестися в місто Маріуполь. Прийшла телеграма, що мені потрібно прибути в Маріуполь до 28-го лютого. Я владнав свої справи, попросив дружину, щоби вона взяла мені квиток на 22-ге лютого. Тобто 23-го лютого вранці я прибув до міста Маріуполь. За день до війни.

Шостого березня куля влучила мені в гомілку. За сантиметр від кістки навиліт пройшла, не зачепивши артерії: у саме оптимальне місце, куди куля могла зайти й вийти. Ця тактика була в Афганістані, у снайперів. Центрального або одного з бійців ранять у ногу, інші йдуть допомагати — і просто снайпер по одному їх знімає. Але завдяки тому, що куля не зачепила серйозних місць, я самостійно зміг швидко заховатися.

Так сталося, що 7-го квітня я потрапив у полон.

Скажіть, будь ласка, як далі розгорталися події? Куди вас повезли? Як до вас ставилися? Які взагалі обставини вам довелося пережити після того, як ви потрапили в полон?

Я був у підвалі, у кайданках. Ці моменти важко забути. Відчиняються двері, одразу автомат, постріл у стіну біля мене. Зайшли туди троє, скоріш за все, військовослужбовців Росії, у балаклавах. Почали просто залякувати. Били і прикладами, і ногами. Була в них заточка, яку втикали в різні частини тіла. Не дуже глибоко, але то в ногу, то в плече. Хотіли око виколоти, ключицю зламати. З пістолета стріляли між ногами. Казали, що завтра продовжимо знову. Я в такому положенні, мабуть, ще пів години лежав — просто не міг встати. Усе боліло. Це такі перші спогади.

Щоб ви розуміли, камера на декілька осіб, а нас там було чоловік до 30-ти. Усі на підлозі не могли лежати: тільки боком, один до одного. Але все одно всім не вистачало місця.

Дихати не було чим. Такий був конденсат, що у нас стіни були мокрі. Пити давали буквально два ковточки на день. Про їжу я взагалі не говорю. Бувало таке, що доби три не їв узагалі. Потім знову були допити. Уже під протокол слідчий “ОБОП” мене допитував. Там тортур не було. У мене не було, а в деяких — були. Хлопці казали, що і ножем ранили, і використовували “тапік” так званий, Т-57: коли накручуєш і розряди струму б’ють. З камери витягали в підвал, там прив’язували, душили.

Після “ОБОПу” я потрапив в Оленівку. Умови були, скажемо так, жахливі. Була задуха. Пили часто просто технічну воду, яка була каламутного кольору. Але ми пили. Камери розраховані на шістьох осіб, нас було 53. У нічний час ми по черзі лежали на підлозі: хтось стоїть, хтось лежить, через декілька годин мінялися. Якось боком один до одного. Коли я був в Оленівці, я просив Господа, щоб він мені дав Біблію. В Оленівці перебував десь орієнтовно місяць. Нас виводили на роботи й там була церква чи капличка. Одного разу я туди потрапив.

Моєї радості просто не було меж! Тому що Бог відповів на мої молитви та дав мені можливість мати Новий Заповіт з Псалмами гідеонівськими.

Він був зі мною весь полон: скільки б я камер не міняв, тому що я був і в Донецьку, і в Оленівці, потім більшу частину часу перебував у Горлівці. Але навіть з полону мені вдалося прибути з Новим Заповітом. За весь час полону я втратив більше 20-ти кілограмів ваги. Їсти хотілося завжди, я вам скажу. Дуже не вистачало їжі: не було ані солодкого, ані овочів, ані фруктів. Це були переважно каші якісь, хліб.

Перші три місяці полону я жив просто на підлозі. Спочатку на бетоні, це ще були холоди. Потім був піддон: один піддон на двох чи трьох. Ми боком один до одного, ноги на землі, а сам спиш на піддоні. Тулились один до одного, щоб зігрітися. Після Оленівки мене доправили…

А ви були під час вибуху?

Ні, під час вибуху не був. Напередодні, десь за тиждень орієнтовно, нас усіх порозвозили. Кого в Горлівку, кого в Росію, кого куди порозвозили з Оленівки. Коли перевозили з одного місця дислокації в інше, так звані “прийомки” — це теж була неприємна процедура. Дуже неприємна процедура, тому що коли мене привезли в Оленівку, це просто був коридор охоронців-вертухаїв, як ми називали.

Вони просто лупцювали нас. І палицями, і руками, і ногами. Знущалися.

В Оленівці собака був, повз нього проводили, він міг вкусити. Просто знущалися, били, ребра ламали. Після тих “прийомок” ми відходили днями, а то й тижнями: синці не сходили по два-три тижні. Потім, після Оленівки, я потрапив у Донецький СІЗО. Де знову ж у шестимісній камері нас було 12 чоловік. Було чотири матраци. Не було ні ковдр, нічого. Знову я там спав на підлозі.

Може є якісь такі унікальні історії, які б ви могли нам розказати?

Безпосередньо в моїй камері таких тортур, які призводили до каліцтва або до смерті, не було, але ми чули, що в сусідній камері катували одного і потім він помер. Він помер і його просто винесли.

Забивали до смерті азовців. Ми чули. Я після повернення з полону представникам СБУ говорив ім’я [ката], його ідентифікували. Тобто знають, хто то такий. Він просто до смерті забивав азовців. Не тих, хто з “Азовсталі”, а тих, хто раніше потрапляв у полон. Просто забивав, знущався, бив струмом, бив по геніталіях, вішав за руки, за ноги.

Від довгих знущань люди не витримували. У наших бараках були хлопці, яких настільки [сильно] били, що просто м’ясо від кісток відходило. Вони просто гнили.

Били так, що люди не могли нормально ходити. Спина, ноги, стегна просто були чорного або червоного кольору. Це були непоодинокі випадки. Бувало, що били за якісь елементарні провини. Наприклад, ти в строю йдеш і голова має бути опущена, якщо ти трішки підняв, просто могли в строю палицею бити або виводили, як вони казали, в “дєжурку” — і в “дєжурці” ставили на розтяжки: два-три чоловіки палицями гумовими били. Коли людина вже від болю падала, могли лежачого бити.

Я познайомився з одним військовим, колишнім дияконом православної церкви. Ми з ним добре контактували. Ми проводили молитовні зібрання. Уявіть, нас було 100 осіб у бараці. Зранку після сніданку ми проводили молитву: читали Псалми, підбадьорювали. Потім увечері, після вечері. Там була бібліотека, у мене вже була Біблія — повна Біблія, а не [лише] Новий Заповіт.

Деякі [люди] просто приходили поодинці. Розказували: “Я не хочу жити, я вже шукаю, де б мені повіситися”.

Я просто з такими людьми усамітнювався, молився, проводив час. Читав Слово Боже, підбадьорював. За деяких молився за зцілення. Сам часто ставав на коліна. Інколи, бувало, плакав, я зізнаюсь: самому було важко. Але Бог давав сили. Надсили — і мені, і служити ще іншим людям.

Ви зараз працюєте військовим капеланом. Якби у вас була нагода публічно звернутися до тих людей, у яких опустилися руки, які втратили рідних і близьких, які повернулися з полону каліками або зневірилися, що б ви їм сказали? Щоб їх підбадьорити, щоб дати їм імпульс сенсу для життя.

Інколи, коли самому буває важко, я порівнюю себе з тими людьми, які зараз є безпосередньо в боях, які дійсно поранені, скалічені, без кінцівок. Завжди є люди, яким важче. Коли я був у Маріуполі, просто важко перелічити, скільки разів я міг загинути, померти. Дуже-дуже багато разів. Так само була ймовірність і в полоні загинути.

Але Бог дав мені ще шанс. І я просто вдячний за це Богові.

Я просто ставлю йому запитання: “Господи, якщо ти мені дав ще шанс, якщо ти мене залишив живим-здоровим, скажи мені, де я можу тобі послужити, де ти мене можеш використати?” Я вам скажу, що коли ми служимо іншим людям, це більше надихає на те, щоб ми й самі жили. Воно підбадьорює. Є такий гарний вислів, що ми живемо тим, що ми служимо іншим людям. Треба знаходити сили жити, а зустрітися з Господом завжди буде час.