MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Ми були ніхто та ніщо. Ми були живим щитом для росіян’

08.06.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Надія Корчева — з села Залісся. Її сліпа сестра померла в будинку неподалік від голоду та холоду. Поховати її Надія змогла лише після деокупації. Росіяни громили все довкола, грабували будинки, мінували городи, ставили розтяжки. “Але я з ними пропаганду вела. Агітувала здаватися в полон. Розповідала про нашу державу”, — каже відважна жінка.

Я пенсіонерка, мені 66 років, проживаю у селі Залісся. Займаюся господарством, вирощую овочі та фрукти для себе.

З ким ви живете?

З чоловіком, якому 71 рік. Є діти, онуки. У Києві живуть. Вони у Києві залишалися. А донька виїхала з онукою до Польщі.

Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

Ні! Я не вірила. Це якесь безумство, я не знаю, як пояснити. Це безумство! Чого Путіну не вистачає? У нього і діти маленькі, навіщо йому ці неприємності? Я не вірила, що він намагатиметься захопити Україну. Я не готувалась. Як це Путін може таке зробити, якщо він така багата людина, найбагатша, можна сказати, людина у світі? За це ж буде покарання. Ну невже він сам собі ворог і таке зробить для себе та для своєї держави? Я ось так логічно подумала, що він полякає та відступить.

Яким для вас був перший день війни?

А тут уже стріляли, літало навколо! Бориспіль поруч, а його ж бомбили. О пів на сьому ранку вже тут було дуже голосно. Тут було пекло. Снаряди навіть у небі я бачила, з Білорусі на Київ йшли. Отам Білорусь, ми бачили ці ракети. Рот роззявили та дивилися. Нічого не робили. Нам сказали все фіксувати. Якщо щось бачите — телефонувати. Ну я телефонувала, що з Білорусі летять ракети. Кажу, ось одна висить, хвіст ракети тут догорав у небі. То таке. У перший день наступу на наше село, 8-го березня, ми почули страшенний гул. Земля уся тремтіла. І ми не зрозуміли, що це за шум. А потім вже почали росіяни тут танки розставляти. Ми вибігли у ліс і побачили, що танки йдуть дорогою. Ну і зрозуміли. Мені зателефонував сусід, сказав, що ми вже в окупації.

“Запишіть телефон, що ви побачите — будете передавати оцій людині. Все, ми в окупації”. Кажу: “А що ж нам робити? Де нам жити? В погребах?” Каже: “Так”.

Оце такий перший день окупації. Росіяни одразу у двори зайшли та почали руйнувати. Все, що могли, руйнували. Ворота, паркани, сараї, усе почали руйнувати. Що я знаю: у нас стояв танк, ось тут, за сараєм, хлопці були молоді з Пермі та з Бурятії. Оце єдине, що я знаю. Сусід сказав, що 20 одиниць напочатку зайшло. Він рахував. А потім, 9-го березня, от я не пам’ятаю коли, бо ми у стресі були, йшла колона цією дорогою на Київ. Було понад двісті одиниць. І на техніці сиділи військові, як на параді. Не рухалися й ось так голову тримали. Як на параді у Кремлі. Це я на власні очі бачила, вони їхали “на парад” у Київ. Ну а ми зрозуміли, що Київ захоплять. Бо багато техніки. І на кожному БТРі та танку сиділи військові з автоматами й не ворушилися. Це треба було бачити, цю картину. Восьмого вони зайшли, ми в погребі заховалися. Вони почали стріляти, ми залізли до погребів усі. Як попало і куди попало стріляли. У перший день розстріляли ось лазню. Влучив снаряд. Будинок спалили ось тут поруч із нами. Через дорогу спалили будинок. Це те, що ми тут бачили. І далі там бачили, що все палає. Село горіло.

Їх коли у Скибині зупинили та командира вбили, вони розосередилися по селах. Пороз’їжджалися та почали мордувати людей. Лють зганяли.

Почали відстрілювати та по селу бити. Вони до мене особисто приходили, ці з Пермі та Бурятії, та попередили, що тут розтяжки, щоб я не виходила. Ані на вулицю, ані на город. Город вони замінували, а на вулиці розтяжки почепили. Обов’язково озброєні, обов’язково. Вони навіть у туалет ходили зі зброєю. Зброя при них була цілодобово. По нас вони стріляли, вони вночі прийшли та обстріляли. Ми радіо слухали, ввечері, у крайній кімнаті з бабусею. Бабуся сусідка у мене жила, ми розмовляли голосно, бо глухуваті трохи, а тут шуму не було, машин не було, вони почули, прийшли, з автомата нас обстріляли. По паркану дуже великі черги пустили. Не шкодували куль. Дуже злякалися. Якби я була на веранді, вони б мене… Бо веранду повністю розстріляли, вхідні двері. Якби я стояла чи на вулицю виходила, вони б мене вбили. Ми злякалися та принишкли.

Надія Корчева, село Залісся

Надія Корчева, село Залісся

Розкажіть про окупацію

Як ми переживали! Росіяни не дозволяли виходити на вулицю. Я хотіла до сестри сходити, у мене тут сестра сліпа, вийшла, а він каже: “Якщо ви хочете ходити вулицею, одягайте червону пов’язку, як ми”. А я не схотіла бути такою, як вони. Не схотіла одягати червону пов’язку. Ну і він мене супроводив, бо, кажуть, що тут і снайпери були, сиділи на дахах. Він каже: “Ви самостійно не ходіть, бо вас уб’ють”. І він мене супроводжував до сестри, через три хати, але я так і не потрапила до сестри.

Сестра вже була мертва. 19-го березня це було. Її ніхто не ховав. Він сказав, що бабуся та померла.

Я кажу: “А що робити?! Давайте поховаємо”. А він каже: “Ми винесемо її до лісу і закопаємо”. Я кажу: “Будь ласка, не робіть цього! Давайте поховаємо у саду її. Не треба закопувати як собаку!” Вона померла від того, що в неї не було ані їжі, ані води. Вона сліпа була. Від холоду, від морозу, й води ніхто не дав їй. 8-го березня сорок другого року народилася вона. Вона на порозі померла. А мені не дозволяли туди йти.

Супроводили мене тільки 19-го березня. Дозволили з конвоїром підійти. Але я до будинку так і не потрапила. Вийшов сусід моєї сестри й сказав, що там усе заміновано, не йдіть. Вертайте додому. Я ж кажу: “Ви хоч покажіть, чи мертва вона, чи жива, покажіть!” І все, ми повернулися додому. Я вийшла на город, в мене телефон був, я шукала, де можна зв’язок знайти. На городі була можливість його зловити. Бо тут же усе перебили: вежі та все перебили. Телефонувала сусідам, що ми живі. Кому могла телефонувала й казала, що ми ще живі, нас іще не вбили. Що ми поки не голодуємо, бо в нас запаси картоплі є у погребі. Доки я доповідала, вони вийшли з автоматом та наставили на мене автомат. Я почала отак рукою махати, щоб він не стріляв. Щоб він не вбивав. Я знаю, що карателі так вчиняли. Але ми не висовувалися, тому живі залишилися.

Ми жили у погребах. Дуже холодних погребах. Дуже сильно страждали, хворіли, ми й досі хворіємо. І є такі, що ще молоді, але повмирали.

Бо я тільки два тижні у погребі жила, а люди були — що й чотири тижні. Без води та їжі жили. Так що тут різні ситуації. А нам вдалося вирватися. Тут тіла лежали дуже довго. Добре, що було мінус 10, мінус 12 — й вони не засмерділися. І на асфальті тіла лежали прикриті. Цивільні, цивільні! Машини [цивільні] їхали, а тут танки зайшли та їх розстріляли. Отут один молодий чоловік загинув. Машиною виїжджав, тікав, а його розстріляли. Сестру вже наші поховали, коли звільнили територію. Це в кінці: звільнили 28-го березня наше Залісся, поховали її у квітні, на початку квітня. Я ж кажу, було холодно, мінус 10 вночі, морози були сильні, так тіло збереглося.

Як довго були в окупації?

Ми особисто були два тижні в окупації, а потім підійшли через два тижні: я вийшла з двору, тут танкісти стояли, і я кажу: “Можна до командира підійти, щоб ми могли виїхати зеленим коридором?” Вони нас не хотіли випускати. Бо ми були живим щитом. Вони були до нас не сильно агресивні, оці танкісти — росіяни. Бо знали, що вони “у мішку”. Вони ж в оточення потрапили. Логістика перерізана була. Їм не було що їсти. Вони ходили по дворах, де люди не жили, та чистили погреби. А до мене особисто прийшов один і попросив картоплі. Військового звали Максим. Каже: “Бабусю, дайте нам відро картоплі, бо нам їсти немає чого, нам вже місяць нічого не поставляють, ми в мішку, ми в оточенні”. Я як почула це, я така була щаслива. І ще в мене ейфорія була та щастя велике, коли їх у Скибині побили: колону 200 одиниць. Вони з такою швидкістю назад поверталися! Десь кілометрів 80 на годину, така була швидкість.

Тікали та по селах роз’їжджалися. І це таке щастя було! Це такий кайф був, ви не уявляєте цього кайфу!

Бо прийшов ворог: їхали й отак автомати тримали, і отак — голови. Спини не ворушаться, а у нас паніка була. Думали — все! Київ здадуть і нам капець. А тут назад, через годину, на такій швидкості, тікають. Ну і цей танкіст повернувся. Оці танкісти, що зайшли та нам усе поламали, вони в кінці колони теж поїхали Київ брати. І оцей Максим з Пермі каже: “Так прикро, нам же пообіцяли, що за три дні зайдемо, парадом пройдемо по Києву та повернемося додому. Так прикро, ми тут вже місяць сидимо”. До того ж ще десь сиділи. Я питаю: “А вам платять гроші?” Він каже: “Так. 75 доларів за добу”. Я кажу: “Та він тебе обдурить, не дасть тобі гроші”. “Ні, — каже, — вже все на карту перерахували”. Ну і я їх просила, щоб здавалися у полон. “Вас поб’ють. І вам дістанеться, і нам”. Вони казали, що здалися б у полон, але — командир. Командир до останнього їх тут тримав.

Як вам вдалося вирватись?

Вони нам не дозволяли. Дурили, що немає коридору. Я кажу: “Ну все одно дозвольте нам виїхати. Будь ласка, дозвольте!” Ну вони й дозволили. Вони були в оточенні, тому не лютували. А ми жили у погребах. Не показувалися їм на очі.

Типовий напис на домі під час російської окупації. Село Залісся.

Типовий напис на домі під час російської окупації. Село Залісся.

Випустили нас. Ми ж пенсіонери, випустили. Я з однією подругою організувала виїзд. Ось тут у нас три машини було, діти евакуйовувались. У нас і дитина тут жила. Хлопчик, його досі лікують. Хлопчику сім років було, він теж жив у льосі. Він мочитися почав, лікують його, давали антидепресанти.

Куди ви виїхали?

Ми виїхали у сусіднє село, у Богданівку, там була дуже велика колона, був зелений коридор, Червоний хрест був. Але все одно росіяни нас лякали та стріляли з танків. Там людей дуже багато було: машин, дітей і все. І росіяни з нами бавилися, стріляли з танків. Повз, але лякали нас. Я у Київ виїхала. Довго там була, доки нам не дозволили повернутися. До середини квітня десь. Міни тут були усюди, гранати Ф-1 навколо. І городи були заміновані. Поки не розмінували оце все, поки у будинках не перевірили, нам не дозволяли повернутися. Десь у середині квітня ми повернулися сюди.

Що з вашим майном?

Будинок розбитий. Ось пів будинку розбито. І дах розбитий, вікна були побиті. А з майна в мене особисто нічого не вкрали. По-перше, я з ними розмовляла, я казала, що не ходіть та не обкрадайте, бо тут ви не розживетеся: село небагате і багатії тут не живуть. Кажу, Господь усе бачить, це буде прокляття і вам, і вашим дітям. Я з ними “пропаганду вела”. Розповідала про нашу державу. Про нашого президента. Багато розповідала, вони слухали. Президента вони нашого не люблять. Кажу, ну ви любіть свого президента, ви його вибирали, а ми будемо любити свого президента, ми його вибрали. Він для нас хороший. Я не була агресивна до них, бо якби я хоч одне погане слово сказала, вони, мабуть, розстріляли б. Розказувала про нашу державу, про нашу армію, що в нас армія до мільйона. Нас озброює весь світ найкращою зброєю. А він каже: “У вас армії немає, у вас НАТОвські війська”.

Кажу: “Ні! Неправда, синку. Ви зрозумійте, що ми вже воюємо вісім років, у нас армія дуже сильна та досвідчена, вона вас поб’є. Здавайтеся у полон, бо ви дуже молоді, мені вас шкода. Вас надурили”.

А він каже: “Ми б із задоволенням здалися у полон, але у вас розстрілюють у полоні”. Я кажу: “Не розстрілюють! І лікують, і годують, і все. Ми підтримуємо міжнародні конвенції захисту”. Я від себе навіть не очікувала, що така пропагандистка своєї держави. Що у мене такі таланти з’являться. Це в мене від стресу. Як почала їм розповідати, кожен день зустрічалась — через сітку, на вулицю не можна ж було вийти. І на город не можна. А через сітку я їх кликала й оце таке. Або вони підходили. Оце таке було спілкування, я їм про свою державу розповідала. Вони нічого не розуміли. Вони такі далекі! Кажуть: “У вас і фашисти, і нацисти”. Кажу: “Та немає у нас! У нас тут пів села — росіяни. У мене особисто батько з Алтайського краю, селище Майма і річка Суртайка, моє прізвище Суртаєва. Може, серед вас дуже багато моїх родичів. Немає когось звідти?” Вони притихли. Кажу: “Кого ж ви прийшли звільняти? Від чого? У нас свій президент! Ми добре живемо. Все у нас нормально. Не потрібно нас звільняти”. А він знову: “Ну у вас фашисти, нацисти та бандерівці. Якщо у полон наші здаються, там розстрілюють”. Я кажу: “Неправда! Синочки, неправда, нікого не розстрілюють!” Оце таке спілкування.

Що з вашим будинком?

Міна прилетіла. Тут і хвіст від міни лежав. Вони коли відступали, мінами засипали усе, що могли. Дорогу з обох сторін мінами засипали. Найстрашніше, що летіли снаряди: північ, південь, захід, схід. З усіх сторін, отак. Було пекло! Наше село не визнане таким, що були активні бойові дії, ну я не знаю, як тоді його назвати. Воно було окуповане, тут дуже гаряча точка була.

Тут дуже обстрілювали. Міна прилетіла, але це ж щастя, що будинок не згорів. Дивіться, усе ж дерев’яне: і підлога, і все. Це велике щастя, що він не згорів.

Тут дуже обстрілювали. Міна прилетіла, але це ж щастя, що будинок не згорів. Дивіться, усе ж дерев’яне: і підлога, і все. Це велике щастя, що він не згорів.

Тут дуже обстрілювали. Міна прилетіла, але це ж щастя, що будинок не згорів. Дивіться, усе ж дерев’яне: і підлога, і все. Це велике щастя, що він не згорів.

Розкажіть про ваше село

Нас небагато, у нас хуторець. 130 дворів, дітей було багато.

Багато будинків зруйновано?

У відсотках? Ой, більш ніж 50. Більше! Зруйнованих будинків дуже багато, дуже багато. Той край села повністю зруйновано. Ми взагалі тут були ніхто і ніщо. Не мали права ані на вулицю вийти, ані на город, нікуди. “Лише у льосі сидіть! Ховайтесь! Ховайтесь!” А самі ходили, каталися на квадроциклах, розважалися, були дуже щасливі. А нам — ховайтесь, ховайтесь! Там, де покинули будинки, он навпроти моя кума раніше виїхала, так у неї все забрали. І м’ясо, і все вигребли. Вони жерти хотіли. У них вже не було логістики. Не було завозів, нічого. Спочатку вони дуже активно стріляли. По дронах з автоматів стріляли, а потім вже набої скінчились. А ще спершу вони опалювали танки свої, щоб грітися, бо морози були. А потім вони вже економили на всьому. Бо в них уже ресурсів не було.

Що плануєте робити далі?

А які у пенсіонерів плани? Я не знаю. Я чекаю на Перемогу та мрію, що в цьому році у нас буде Перемога. Сильно мрію, що в цьому році вже усе у нас скінчиться. Це мої мрії. І все.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Змінилося! У мене немає взагалі почуттів ненависті, але після того, як вони в Умані розстріляли, воно з’являється. Злість і ненависть. Тому що так ніхто не вчиняє. Це варвари! Вони гірше за Хамас. Я взагалі не знаю, з ким їх поруч поставити. Це варвари! Це ж не люди! Це тварюки! Тяжка була окупація. Обстріли були дуже інтенсивні. Куди вони стріляли? Вони ж розосередились, ці 200 одиниць, по ближніх селах і оце з люті, напевно, і ненависті стріляли та лякали. Палили та знищували.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США або УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ХПГ. У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів.

Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за телефоном +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт:usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: facebook.com/USAIDUkraine

 Поділитися