‘Чоловік із дочкою хотіли дійти пішки до Броварів’

Бас Валентина Василівна, проживаємо тут. Хату купили нещодавно. Живу з чоловіком, донька мешкає у Броварах, у неї своє житло є. Намагаємося відновити усе те, що було зруйновано. Трохи важкувато, але намагаємося.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Ні. Єдине, що ми зробили, — зібрали усі документи в одне місце та все. Нічого не було, окрім документів, які були зібрані. Не вірилося. Були якісь отам вибухи, туди далі, але сюди відлуння йшло. Чули, але ми ніколи не думали, що вони [росіяни] будуть тут. Навіть думки такої не було. Було дуже страшно. На той час, коли росіяни вже заїхали у наше село, я була на роботі. У мене була тут донька з чоловіком.

Чоловік мені телефонує та каже: “Танки їдуть”. Ще якось тривожно на душі було: може, проїдуть, не зупиняться тут?

Але ж сталося так, що не проїхали, повернулися. Я їздила на добу на роботу. Ситуація така склалася, що багато людей не могло приїхати на роботу через відсутність електричок. Було усе зруйновано. Ми там через добу працювали. Восьмого березня вони зайшли. Я сьомого поїхала та залишилася на чергування. І мені подзвонив чоловік, що вони заїжджають в село.

Ваш чоловік і донька залишилися в окупації?

Так, донька тут була з чоловіком. Вони усю окупацію тут висиділи. Важко про це зараз говорити. Через відсутність мобільного зв’язку, через відсутність інформації: хто тут є, кого немає, вони зібралися йти на Бровари. Пішки. Чоловік вийшов, донька з кішкою у переносці для тварин. І пішли. Їх, зі слів чоловіка, через одну хату снайпер зупинив.

— Куди?!

— Куди, куди, на Бровари.

Їх завели у хату: там хата стоїть велика така. Там їх добу тримали. Чоловіка і доньку.

Скільки доньці років?

На той час було 25. Але, не можна казати, що орки більш людяні якісь попалися. Не вбили. Могли б кулю в лоб йому [чоловікові] та забрати дівчину. Страшно зараз про це думати. Але мала казала, що плакала добу. Попросилися у них, щоб вони завели назад, до себе додому. До сусідів вони просилися, росіяни сказали: “Ні. До сусідів — ні, додому”. Ну хоч додому.

Там їм начебто їсти давали. Жорстких умов не ставили. Просто сиділи. Вони їх привели прямо до хати. Казали, що до багатьох вони заходили, але мої кажуть, що в хату до нас вони не заходили. І коли їх привели сюди, теж ніхто не заходив. Якось так. Це вже зв’язку не було. Світла не було. Зарядити телефони вони не мали змоги. І вже від цих вибухів, від усього — нерви, мабуть, здали та вирішили йти. Отак. Безглузде, звісно, рішення, але…

Як вони виживали?

Були ще вдома у холодильнику продукти, в погребі було. Дякувати Богові — їли. Хліба не було. Чоловік чай курив. Цигарок не було, добре, що чай був. Я дзвонила на гарячі лінії, як можна визволити їх звідти, які є зелені коридори, багато читала. А я на той час була у Броварах. Читали про зелені коридори і в Димерці, і в Богданівці, але до Залісся не доходило. “Немає можливості, не можемо, немає вказівок”. А потім якось так сталося, що дали зелений коридор. Чоловік каже, вийшов, дивлюся — машини їдуть. Порвали першу ганчірку, яка більш-менш біла, почепили на машину. Добре, що машина була на ходу. І машиною таким чином вони виїхали. Це було… Ой, я не пам’ятаю. Вони виїхали до Богданівки, до церкви.

Каже, там росіяни стояли з автоматами, лякали, що будуть стріляти.

От сусідка розповідала, що також вони йшли дорогою, а орки кажуть: ідіть узбіччям. А вона боялася, що там заміновано, навмисно йшла асфальтом. І таким чином вибралися звідси. Поїхали, уся колона йшла на Богданівку, туди, де був зелений коридор. Там люди, які не мали машин, чекали на автобуси. Вони там усі збиралися та у Бровари приїхали.

Сюди ми повернулися 10-го квітня: дали дозвіл повернутися, ми в перший же день приїхали. Жах! Жах! Тут усе було засипано шифером, цеглою! Вікна, руберойд… Ну все. Жах!

Що відбувалося у Заліссі під час окупації?

Ну он там стояли БТРи, танки під лісом. У тій хаті вони, мабуть, квадроцикли позабирали. Вони тут по городах розсікали. Мабуть, понапивалися, я не знаю. Мої сиділи у підвалі, у хаті. Там відвід для повітря, через отвір помітно було, що воно робилося. Там по вулиці також стояли БТРи. Вони не виходили, боялися.

Залісся обстрілювали?

Так. Я не розбираюся у цих прильотах, що де прилітало, що де гупало, але чоловік казав, що дуже страшно [було]. Такі удари: прилітало десь там, а каже, таке відчуття, що біля будинку. Дуже страшно! Два тижні я була в Броварах, я не знаю, де там ці прильоти були, але йдеш, а в тебе воно наче ззаду падає. То я просто уявляю, які тут у них емоції були. Які жахіття вони пережили за ці два тижні.

Що з вашим майном?

Річ у тому, що у нас тут перехід був, підземний. Росіяни його підірвали. Зі слів людей, які тут були, вони два рази його підривали, до нас поприлітали ось такі брили. Деякі вікна з цеглою повипадали. Дверей не було вхідних, всередині хати також стеля була пошкоджена. Дах на 15-ть сантиметрів з’їхав, то стеля була повністю пошкоджена. Сарай також був практично [знищений]… Одні ребра були. Ні даху не було, ні стіни. Там лежала брила, яка знесла усю стіну. Не було нічого. В хату нам два отаких камінчики впали. Якраз так, що пробило дах. У хаті ми тільки зробили ремонт, стелю підвісну тільки зробили: 23-го зробили, а 24-го… Ну, так потрібно, мабуть, було. Але дякувати волонтерам та Червоному хресту, що допомогли. Трошки відновили, але… Сарай також, бачите [показує], поки чим можна затулили. На даху у нас шиферу немає, тентами накрили поки, щоб не капало. Стіни тут зовсім не було. Я ж кажу, впав туди камінь — і усе завалило.

Ніби заводили вони під підземний перехід чи БТР, чи танк. Тому що гусениці оце від танку валялися. Вони, коли його підривали, нашпигували вибухівкою, воно ж, очевидно, летіло усе. Також паркану не було, що ми поставили. То ми вже встановили [новий]. Начебто туди до сусіда був приліт ракети в хату. У нас зі снарядів нічого не влучило, у нас вибуховою хвилею тут теж наробило лиха.

На дорозі стояла машина, я так розумію, вони чи розстріляли її, чи що. То жінка була зі зламаною ключицею. Сиділа у погребі з усіма, а чоловік мертвий був у машині, росіяни не давали дозволу його поховати. Як воно вже там далі було — не знаю. Щодо мародерства: сказати, що у нас щось зникло, я не скажу. Чоловік подивився, начебто усе на місці. Але багато в кого було покрадено.

Коли все почалося, замислювалися про евакуацію?

Я — ні.

Чому?

А куди я своїх собак, котів подіну? Ні. Особисто я — ні. Ну і через те, що я тут залишалася, то і мої залишилися. Але ж так вийшло, що я поїхала на роботу на добу, а вони тут залишилися удвох. Все ж було добре, мабуть, рази два я з’їздила на роботу — туди та назад. Ну так, гупало, на Київ прильоти були, але не думали ми, що вони сюди дійдуть. Не думали.

Багато будинків зруйновано у Заліссі?

99 відсотків, скажімо так. У кожного! Або повністю, або частково, але кожного двору це торкнулося. Гупало щодня. Практично щоранку, бувало що ввечорі.

Що плануєте робити далі?

На майбутнє плани… По-перше, щоб це все закінчилося. А там, помаленьку, потихеньку усе воно буде. На багато не розраховуємо, наперед далеко не дивимося, бо щодня дивишся та нічого доброго не бачиш. Новини дуже невтішні. Аби не було війни. Все інше якось воно буде.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Так, дуже. Я — мати, у мене доньці 26-ть років буде. Одним словом тут не скажеш… Дивишся їхні висловлювання… Дуже тяжко зрозуміти цих людей. Дуже тяжко! Чому вони сюди прилізли, пускають своїх дітей на смерть? Вони розуміють, що і наших немало дітей загинуло, і з їхньої сторони. Але якби вони сюди не йшли, було б усе набагато простіше. Їхні матері… Нещодавно я передивилася відео, одна російська мати сказала, що в неї є дві доньки та чотири сини. “Чотирьох синів відправила, я ще собі понароджую”. Тобто в людей замість мізків якась сіра речовина, я не знаю.

Колективна відповідальність! Не пішли б військові сюди, пішли б вони на свою Червону площу. Хай би їх там убили, аби вони сюди не йшли. Не йдіть сюди, не вбивайте отих дітей невинних. Своїх стріляйте. І побачите, як вам від цього буде. Нехай бережуть своїх дітей. І не йдуть до наших. Душа болить за мирних людей і за дітей. Скільки цих діток загинуло у нас. Важко! А росіянам хоч кажи, хоч не кажи. До людей не доходить, що це війна, яку вони спровокували. Може, керує хтось ними, я не знаю… З нашої сторони стільки людей мирних загинуло. Я не знаю, у мене багато думок, але це — моя думка. Вона дуже багатьом не сподобається просто.