‘Чоловіка, якого вбив російський снайпер, не могли поховати два місяці’

Я — Олена Іванівна Скордзієвська. Усе життя живу у Стоянці, тут народилася, це батьківська хата. Я на пенсії, але до війни працювала на складському комплексі Ekol у Стоянці.

Яким для вас був перший день війни 24-го лютого 2022-го року?

Збиралася на роботу, передзвонили онуки, сказали, що в Києві вже стріляють, по радіо повідомили, що почалася війна. На роботу, звісно, ніхто вже не пішов, ми залишилися вдома, а також зателефонували своїм близьким з Києва, аби вони приїхали до нас ховатися від обстрілів. Але врешті-решт сталося так, що в Києві було безпечніше, ніж у Стоянці.

Що відбувалося у наступні дні?

У наступні дні ми сиділи у льосі. Літали літаки, розбили міст. З льоху практично неможливо було вийти, відбувалася постійна стрілянина. Так ми сиділи у льосі до 7-го березня. Було холодно, тож спали в одежі.

Ми як на вогні були. Постійні перестрілки: і наші, і росіяни, лежимо одягнуті, чуємо, щось уже бахкає, одягнулися й вперед до льоху.

Потім тут розбили АЗС KLO, магазин АТБ, загорілися всі приміщення складського комплексу Ekol. Тоді всі люди почали виїжджати, а недалеко були їхні снайпери, то п’ять людей загинуло від снайперів. Наприклад, один чоловік пішов до наших військових, щось їм поніс, одяг якийсь, бо холодно було. Його вбили російські снайпери. І лише за два місяці його матері вдалося приїхати сюди та поховати сина. До цього це зробити було неможливо. Два місяці неможливо було нормально поховати людину. У будинок наш влучило. Але добре, що ми цього не бачили. Ми 7-го березня евакуювалися та поїхали у Жмеринку, якраз дали коридор.

Чи не було проблем з евакуацією?

Ну, кожен був за себе. Кожен виїжджав, як міг. А так, у нас нічого не було, магазини не працювали, тож їли, що було, своє. А потім ні газу, ні води, ні світла не стало, ми мусили вже виїжджати. За нами приїхали, забрали, ми були у Жмеринці упродовж місяця. Потім ми приїхали і побачили картину: дірка у хаті, парканів немає, сусідів теж, ні вікон, нічого… Ми приїхали з сестрою, почали щось тягати, замовляти, щоб швидше все відремонтувати.

Чи допомагає вам держава?

За свій кошт усе робимо. Поки своїми силами. А держава — не знаю: буде, як буде. Тільки на себе треба сподіватися.

Що саме з вашого майна постраждало?

З майна… Усі вікна, відливи, парканів не було. Уламки в будинок прилетіли. Але головне, що хата не так сильно постраждала, як у деяких. Люди взагалі залишилися без домівок. Це нам ще, як то кажуть, пощастило. Дуже страшно було, літаки літали, уламки били по даху. Там у нас у сусідів сина та матір вбило уламками. Ще одна жінка отримала поранення від уламка, спершу наче одужала, але потім, на жаль, померла. Обстріли страшні були, дерева просто скошувало. Страшно, звичайно. Дай Боже, щоб все це закінчилося.

Про які ще воєнні злочини росіян у Стоянці вам відомо?

У нас там трошки далі є дачні ділянки, то там чоловіки сховалися (вони працювали тут, у “Сільпо”), їх закатували по-страшному, відрізали кінцівки, страшно… Вони ховалися у підвалі, їх знайшли і закатували.

Чому ви не евакуювалися одразу і чи була така можливість?

Була можливість. Але ми не думали, що росіяни будуть у нас тут сидіти, думали: минеться… Та й шкода було лишати собачку, котика… В результаті досиділи до 7-го березня, коли вже не було ні води, ні газу, то нас усіх забрали: і котів, і собачок, усіх евакуювали.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Змінилося, звичайно. Що ми їм поганого зробили? Це нелюди. Я брату подзвонила в Москву, а він у мене ще й запитує: (рос.) “Алёна, что случилось у вас?” 

Я більше з ним не спілкуюся. Це нелюди, які самі не живуть й іншим не дають.

Що ви далі плануєте робити?

Плануємо жити далі! Стоянка — це моє рідно село. Будемо працювати, відбудовувати. Треба мріяти. Все буде добре. Все буде Україна!