‘Від побаченого відбирало мову’
Мене звати Руслан. Я живу в селі Дмитрівка, Києво-Святошинського району, займаюся ремонтом автомобілів.
Чи пам’ятаєте ви, яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ?
У мене є старша донька, навчається у Києві, вона передзвонила о пів на шосту ранку і сказала: “Тату, почалася війна!” Я розбудив родину, вийшов на вулицю, подивився у бік Києва, побачив сяйво. Бачив абсолютно все. Доньці сказав, щоб збиралася та їхала до мене. Ось такий був початок.
Що відбувалося у наступні дні?
У наступні дні поступово почався хаос, люди почали виїжджати, на заправках були черги, заправитися було неможливо. До слова, тоді ще до кінця не вірилося, що щось серйозне може бути. Але у мене племінник проживав у Бородянському районі, в селі Здвижівка. В той момент орки вже там були, було понад 600 одиниць техніки. Так от, племінник передзвонив мені та сказав, що росіяни, швидше за все, рухатимуться через Бородянку у нашу сторону.
До нас вони дійшли десь за дні чотири. Тут поруч є село, яке називається Куба (або Дмитрівка-1), то у росіян там була канцелярія, а тут на початку вулиці вони зайняли два будинки: в одному жили, в другому був їхній спостережний пункт.
Під час окупації Дмитрівки ви залишилися у селі?
Так, я залишався тут. Приблизно 5-го чи 6-го березня я відправив родину на Хмельниччину, а сам залишився тут.
Чи були проблеми під час евакуації?
Евакуація — це взагалі дуже складний процес. Звісно, були проблеми, були черги, були тягнучки. Людей збивали до купи, вони виїжджали колонами, була паніка, а під час паніки дуже багато поганих речей відбувається.
А чому ви не евакуювалися?
По-перше, господарство. Три будинки — та за цим всім треба було дивитися. А по-друге, я — трохи не та людина, щоб тікати від них. Загалом нас тут у селі залишилося чоловік 10-12, так ми тут і були.
Що відбувалося в Дмитрівці під час окупації?
Я вам скажу чесно, що ті росіяни, які були в Дмитрівці, були ще більш-менш адекватні. Тому що ті, які стояли по трасі в комплексі (рос.) “Бабушкин сад”, то ті взагалі були безголові. У них ані тіла загиблих не можливо було забрати, ані домовитися. А ті, які були тут, чесно, навіть не мародерствували. Був такий випадок, коли я пішов до тестя годувати собаку та курей. Коли повернувся, відкриваю двері, заходжу в будинок, а там стоїть четверо російських військових від 19-ти до 45-ти років.
Вони запитали, хто я? Я відповів, що є власником і став їх виганяти. Я їх просто став виганяти з двору. Потім відкрилася хвіртка, зайшло ще четверо. Попросили бутиль води та якоїсь крупи. Крупу не дав, а воду дав, розуміючи, що немає сенсу за двадцять літрів води отримати зараз кулю в голову. Вони пішли та більше не приходили.
Чи не боялися їх виганяти?
Ну а чого я маю боятися, якщо вони залізли до мене у двір?! До того ж якби хотіли вбити, то вбили б одразу.
Чи відомо вам про воєнні злочини росіян у Дмитрівці чи в селах поруч?
Та багато… Тут вони вбивали людей просто на трасі. Я не пам’ятаю, яке це число було, це був перший чи другий день після того, як їх звідси вибили. Ми їхали трасою у бік Макарова, нас було 5-ро дорослих дядьків, і від того, що ми бачили, у нас відбирало мову: спалені автівки, вбиті жінки, чоловіки… 200-х збирали протягом двох тижнів — від світлофора у Стоянці до АЗС UPG. Багато загинуло знайомих, друзів. Їх просто розстрілювали.
Одна з історій — це Бородянський район, село Загальці, я сам звідти родом. Так от, місцевий чоловік, він старший за мене на роки два, воював в АТО ще в 14-му році, сини — одному 19-ть, другому — 21, пішли на війну, він теж зараз пішов на війну. Росіяни, дізнавшись про це все, ґвалтували його жінку протягом тижня, зараз у неї проблеми з психічним здоров’ям через пережите.
Тут поруч ось — Забуччя, то людей, які працювали в правоохоронних органах, пенсіонерів, їх шикували перед військовою технікою як живий щит, щоб наші не могли стріляти.
Чи відбувалися у Дмитрівці безпосередньо бойові зіткнення між ЗСУ та росіянами?
Звісно, були. Тут, до речі, в Дмитрівці був один із найбільш масштабних боїв у Київській області. На той момент мене саме тут не було, я якраз був у рейсі та повертався з Заходу. Сюди вже нікого не пускали. Але тут залишалися люди, які розказали, як все було. Наші танкісти зробили свою роботу на 100%. Тут було спалено близько 25-ти одиниць російської техніки. Їх замкнули зі сторони Житомирської траси та зі сторони Бучі. Перші з наших, які сюди зайшли, — це був батальйон “Булат” та “Грузинський легіон”.
Які російські підрозділи були у Дмитрівці?
Морська піхота була. Конкретно у Дмитрівці була морська піхота.
А звідки?
Дивіться, ті, що були у мене у дворі, то серед них було четверо росіян, тобто слов’янської зовнішності, а четверо бурятів. І вдягнені вони були як завгодно.
Я, коли побачив на ньому “афганку”, мабуть, 80-тих років, на вулиці -15, а він у звичайних кросівках. Це така у них морська піхота. Але зброя у них була потужна. “Заряджені” вони були по повній програмі.
Чи багато будинків у Дмитрівці постраждало від обстрілів?
Дуже багато будинків вже відбудували. От на нашій вулиці 5 будинків були зруйновані, а потім відбудовані. А взагалі в селі дуже багато, дуже.
Що відбувалося у Дмитрівці після деокупації?
Взагалі було страшно. Багато руйнувань, все в уламках, уламки до сьогодні знаходжу у себе на дворі, уламків було дуже багато.
Чи постраждало ваше майно?
Ні, моє майно не постраждало. Ну там якісь дрібниці, але я вважаю, що це не вартує уваги.
Як ви почали займатися волонтерством під час окупації?
Ну скажімо так, мене попросили доставити вантаж із Західної України в Боярку до дитячої поліклініки. Я погодився, ми поїхали в перший рейс — Мукачево-Ужгород, тиждень були в дорозі, приїхали, розвантажилися, мене привезли назад у Дмитрівку. “Привезли” — це дуже голосно сказано. Трасу взагалі переїжджати не можна було. Тож, щоб звідси виїхати, а потім повернутися, треба було насправді провести справжню “спецоперацію”.
Мене мої хлопці перекидали через трасу, там мене зустрічала поліція, везла в Білогородку, в Білогородці я пересідав у наступну машину, їхали до Боярки, в Боярці я пересідав в третю машину, мене везли до вантажівки, а вже там їхав туди, куди треба. Я привозив допомогу в Дмитрівку, Боярку, Мощун. Дуже багато де привозив, медикаменти возили, супроводжували вантаж, багато чого.
Чи виникали у вас проблеми з росіянами під час цих поїздок?
Ні, тому що мусили їздити так, щоб вони не бачили. Блокпости лише наші проїжджали. А в Дмитрівку намагався заїжджати вночі, щоб росіяни мене не помітили.
Чи могли ви подумати, що почнеться повномасштабна війна?
Скажу вам чесно — так. Ми з друзями часто зустрічалися ще до війни, обговорювали, чи буде війна? І всі схилялися до того, що буде. Тільки думали, що він [Путін] просто відріже собі море і все.
Чи готували ви тривожну валізку?
Ні. Я вам більше скажу, я навіть свою сім’ю звідси вивіз тільки тоді, коли почали прилітати міни. Вони взагалі не хотіли їхати нікуди.
Чи змінилося у вас ставлення до росіян?
Та я ніколи й не поважав їх, чесно кажучи. Це не братній народ, їх взагалі важко назвати людьми.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.