Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олександр Васильєв, 25 липня 2023
доступно: in English на русском

‘Від побаченого відбирало мову’

“Спалені автівки, вбиті жінки, чоловіки…”, — розповідає про наслідки російської окупації житель села Дмитрівка Руслан Косян. Чоловік не захотів залишати свій дім і потрапив в окупацію. Попри ризик, він розвозив допомогу в багатостраждальні Бучу, Мощун та Бородянку. Одного разу Руслану довелося виганяти росіян зі свого подвір’я.

Мене звати Руслан. Я живу в селі Дмитрівка, Києво-Святошинського району, займаюся ремонтом автомобілів.

Чи пам’ятаєте ви, яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення РФ?

У мене є старша донька, навчається у Києві, вона передзвонила о пів на шосту ранку і сказала: “Тату, почалася війна!” Я розбудив родину, вийшов на вулицю, подивився у бік Києва, побачив сяйво. Бачив абсолютно все. Доньці сказав, щоб збиралася та їхала до мене. Ось такий був початок.

Що відбувалося у наступні дні?

У наступні дні поступово почався хаос, люди почали виїжджати, на заправках були черги, заправитися було неможливо. До слова, тоді ще до кінця не вірилося, що щось серйозне може бути. Але у мене племінник проживав у Бородянському районі, в селі Здвижівка. В той момент орки вже там були, було понад 600 одиниць техніки. Так от, племінник передзвонив мені та сказав, що росіяни, швидше за все, рухатимуться через Бородянку у нашу сторону.

До нас вони дійшли десь за дні чотири. Тут поруч є село, яке називається Куба (або Дмитрівка-1), то у росіян там була канцелярія, а тут на початку вулиці вони зайняли два будинки: в одному жили, в другому був їхній спостережний пункт.

Під час окупації Дмитрівки ви залишилися у селі?

Так, я залишався тут. Приблизно 5-го чи 6-го березня я відправив родину на Хмельниччину, а сам залишився тут.

Чи були проблеми під час евакуації?

Евакуація — це взагалі дуже складний процес. Звісно, були проблеми, були черги, були тягнучки. Людей збивали до купи, вони виїжджали колонами, була паніка, а під час паніки дуже багато поганих речей відбувається.

А чому ви не евакуювалися?

По-перше, господарство. Три будинки — та за цим всім треба було дивитися. А по-друге, я — трохи не та людина, щоб тікати від них. Загалом нас тут у селі залишилося чоловік 10-12, так ми тут і були.

Руслан Косян, село Дмитрівка Київської області

Руслан Косян, село Дмитрівка Київської області

Що відбувалося в Дмитрівці під час окупації?

Я вам скажу чесно, що ті росіяни, які були в Дмитрівці, були ще більш-менш адекватні. Тому що ті, які стояли по трасі в комплексі (рос.) “Бабушкин сад”, то ті взагалі були безголові. У них ані тіла загиблих не можливо було забрати, ані домовитися. А ті, які були тут, чесно, навіть не мародерствували. Був такий випадок, коли я пішов до тестя годувати собаку та курей. Коли повернувся, відкриваю двері, заходжу в будинок, а там стоїть четверо російських військових від 19-ти до 45-ти років.

Вони запитали, хто я? Я відповів, що є власником і став їх виганяти. Я їх просто став виганяти з двору. Потім відкрилася хвіртка, зайшло ще четверо. Попросили бутиль води та якоїсь крупи. Крупу не дав, а воду дав, розуміючи, що немає сенсу за двадцять літрів води отримати зараз кулю в голову. Вони пішли та більше не приходили.

Чи не боялися їх виганяти?

Ну а чого я маю боятися, якщо вони залізли до мене у двір?! До того ж якби хотіли вбити, то вбили б одразу.

Чи відомо вам про воєнні злочини росіян у Дмитрівці чи в селах поруч?

Та багато… Тут вони вбивали людей просто на трасі. Я не пам’ятаю, яке це число було, це був перший чи другий день після того, як їх звідси вибили. Ми їхали трасою у бік Макарова, нас було 5-ро дорослих дядьків, і від того, що ми бачили, у нас відбирало мову: спалені автівки, вбиті жінки, чоловіки… 200-х збирали протягом двох тижнів — від світлофора у Стоянці до АЗС UPG. Багато загинуло знайомих, друзів. Їх просто розстрілювали.

Одна з історій — це Бородянський район, село Загальці, я сам звідти родом. Так от, місцевий чоловік, він старший за мене на роки два, воював в АТО ще в 14-му році, сини — одному 19-ть, другому — 21, пішли на війну, він теж зараз пішов на війну. Росіяни, дізнавшись про це все, ґвалтували його жінку протягом тижня, зараз у неї проблеми з психічним здоров’ям через пережите.

Тут поруч ось — Забуччя, то людей, які працювали в правоохоронних органах, пенсіонерів, їх шикували перед військовою технікою як живий щит, щоб наші не могли стріляти.

Чи відбувалися у Дмитрівці безпосередньо бойові зіткнення між ЗСУ та росіянами?

Звісно, були. Тут, до речі, в Дмитрівці був один із найбільш масштабних боїв у Київській області. На той момент мене саме тут не було, я якраз був у рейсі та повертався з Заходу. Сюди вже нікого не пускали. Але тут залишалися люди, які розказали, як все було. Наші танкісти зробили свою роботу на 100%. Тут було спалено близько 25-ти одиниць російської техніки. Їх замкнули зі сторони Житомирської траси та зі сторони Бучі. Перші з наших, які сюди зайшли, — це був батальйон “Булат” та “Грузинський легіон”.

Знищена російська техніка поблизу села Дмитрівка

Знищена російська техніка поблизу села Дмитрівка

Які російські підрозділи були у Дмитрівці?

Морська піхота була. Конкретно у Дмитрівці була морська піхота.

А звідки?

Дивіться, ті, що були у мене у дворі, то серед них було четверо росіян, тобто слов’янської зовнішності, а четверо бурятів. І вдягнені вони були як завгодно.

Я, коли побачив на ньому “афганку”, мабуть, 80-тих років, на вулиці -15, а він у звичайних кросівках. Це така у них морська піхота. Але зброя у них була потужна. “Заряджені” вони були по повній програмі.

Чи багато будинків у Дмитрівці постраждало від обстрілів?

Дуже багато будинків вже відбудували. От на нашій вулиці 5 будинків були зруйновані, а потім відбудовані. А взагалі в селі дуже багато, дуже.

Що відбувалося у Дмитрівці після деокупації?

Взагалі було страшно. Багато руйнувань, все в уламках, уламки до сьогодні знаходжу у себе на дворі, уламків було дуже багато.

Чи постраждало ваше майно?

Ні, моє майно не постраждало. Ну там якісь дрібниці, але я вважаю, що це не вартує уваги.

Як ви почали займатися волонтерством під час окупації?

Ну скажімо так, мене попросили доставити вантаж із Західної України в Боярку до дитячої поліклініки. Я погодився, ми поїхали в перший рейс — Мукачево-Ужгород, тиждень були в дорозі, приїхали, розвантажилися, мене привезли назад у Дмитрівку. “Привезли” — це дуже голосно сказано. Трасу взагалі переїжджати не можна було. Тож, щоб звідси виїхати, а потім повернутися, треба було насправді провести справжню “спецоперацію”.

Мене мої хлопці перекидали через трасу, там мене зустрічала поліція, везла в Білогородку, в Білогородці я пересідав у наступну машину, їхали до Боярки, в Боярці я пересідав в третю машину, мене везли до вантажівки, а вже там їхав туди, куди треба. Я привозив допомогу в Дмитрівку, Боярку, Мощун. Дуже багато де привозив, медикаменти возили, супроводжували вантаж, багато чого.

Чи виникали у вас проблеми з росіянами під час цих поїздок?

Ні, тому що мусили їздити так, щоб вони не бачили. Блокпости лише наші проїжджали. А в Дмитрівку намагався заїжджати вночі, щоб росіяни мене не помітили.

Чи могли ви подумати, що почнеться повномасштабна війна?

Скажу вам чесно — так. Ми з друзями часто зустрічалися ще до війни, обговорювали, чи буде війна? І всі схилялися до того, що буде. Тільки думали, що він [Путін] просто відріже собі море і все.

Чи готували ви тривожну валізку?

Ні. Я вам більше скажу, я навіть свою сім’ю звідси вивіз тільки тоді, коли почали прилітати міни. Вони взагалі не хотіли їхати нікуди.

Чи змінилося у вас ставлення до росіян?

Та я ніколи й не поважав їх, чесно кажучи. Це не братній народ, їх взагалі важко назвати людьми.

поширити інформацію

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Чоловіка, якого вбив російський снайпер, не могли поховати два місяці’

На початку повномасштабної війни спокійне життя мешканців села Стоянка на Київщині перетворилося на пекло. Росіяни бомбили село з літаків, снайпери розстрілювали людей на дорогах, катували та вбивали у власних будинках. Мешканка села — пані Олена розповідає, що вони практично не могли вийти з льоху через сильні обстріли.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Американський волонтер у моргу Бучі

Патрік Лавлесс приїхав до Бучі одразу після звільнення і допомагав бучанському моргу сортувати трупи, бачив та відчував наслідки того, що коїли росіяни. Побачене вразило його настільки, що він не може це забути.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Поліграф за проукраїнську позицію: Лікар із Херсона

Леонід Ремига керував однією з лікарень у місті Херсон на початку російського вторгнення. За відмову співпрацювати з окупантами головлікар був змушений пройти катівню росіян.

• Голоси війни   • Інтерв’ю

‘Доки весь світ солодко спить…’

Коли ховали її загиблого сина, вона лежала в реанімації. Прощалася зі своїм хлопчиком по телефону: на цвинтарі до його вушка притулили мобільний. Тепер у мами є ціль: щоб люди не забували імена вбитих війною дітей. Щоб кровопролиття припинилося.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти