Поліграф за проукраїнську позицію: Лікар із Херсона

Я пам’ятаю, о 6:00 ранку мені подзвонили товариші з Генічеського району і сказали, що вже бомблять Чонгарський міст і місто Генічеськ. Ми вже розуміли, що нам треба щось робити. Був дійсно розпач, ми з сім’єю почали радитися, що робити дали. Сусіди теж почали виказувати нервовість: усі слухали радіо. Я, як звичайно, приїхав на роботу. На роботі зібралися всі співробітники, ми теж стали слухати новини. Вже знали, що бомблять Київ, Харків і інші міста. Ми зрозуміли, що треба працювати та чекати якихось офіційних повідомлень.

Було відомо, що вже деякі правоохоронні органи та органи, які забезпечували нашу безпеку, зникли з міста й ми залишилися сам на сам. Вони [росіяни] зайшли в Херсон десь 1-го березня. А вже 6-го чи 7-го березня вони зайшли на територію лікарні. Вимагали від працівників зустрічі зі мною як з керівником.

“Нам потрібно, щоб ви звільнили частину приміщень. Командування Російської Федерації прийняло рішення розташовувати тут військовий шпиталь для росіян”.

Я їм сказав, що це неможливо зробити, ми не можемо виселити дітей, людей, інших пацієнтів. Ми сказали, що у нас вирує ковідна інфекція. Потім вже почали заходити переодягнені в цивільну форму російські ФСБшники: російські представники спеціальних служб, які почали обробляти колектив, обробляти мене, спонукати нас до співпраці. Таких зустрічей було майже три. Це було напередодні свята, як вони вважали, свята 9-го травня. Вони принесли сюди “Комсомольську правду” для того, щоб ми її розповсюдили серед лікарів, серед пацієнтів. Я сказав: “Добре, залишайте, ми все це зробимо”. Увечері ми ці всі газети знищили [спалили], це стало їм відомо якимось чином. Тобто хтось доповів про цю ситуацію. Ще був таки випадок: ми переховували наших хлопців. Частина загинула, частину було поранено у нашому бузковому парку. Це була тероборона.

Я так розумію, навіть неозброєні були?

Ви знаєте, вони частково були озброєні. До нас привозили хлопців поранених, їх було четверо чи п’ятеро чоловіків, ми двох переправили до спеціалізованих закладів. Але вони були з автоматами.

Я маю на увазі, що вони були з автоматами проти танків.

Ми їх одразу оформлювали як цивільних, тому коли підходили ФСБшники та вимагали на них документацію, як на тероборонівців, приходили лікарі, дивилися ці історії хвороби, але там було записано, що це місцеві жителі, які постраждали від обстрілів. Це теж якимось чином стало відомо ФСБшникам, всі звинувачення висунули мені. Що я є посібником проукраїнської позиції та чиню опір російській владі. Це була причина, щоб мене відсторонити. Але вони вимагали від мене, щоб я зняв український прапор на будівлі.

Він десь на даху був?

На даху був, так, перед приймальним відділенням у нас був український прапор, і він [росіянин] його побачив. Увімкнув мобільний телефон і наказав мені на камеру його зняти. Я сказав, що я цього робити не буду, можете запросити солдат, щось зі мною зробити, але я цього не зроблю. Він так якось подивився на мене, сказав: “Ну добре, ти дуже ризикуєш своїм життям, у тебе що, немає рідних?” Так, кажу, у мене є рідні, але я цього не зроблю. Він якось погодився, сказав, що приїде о 5-й годині (це було зранку) і хоче бачити, щоб цього прапора не було. Але цей прапор залишався до 7-го червня, поки мене не відсторонили від виконання обов’язків.

З’явилися знову озброєні ФСБшники. Вже з представниками колаборантської влади, яка була назначена на той час у місті Херсоні. Це були представники Сальдо і його поплічники, яких він призначив. Прийшли та сказали мені: “Або ти підписуєш папір, що ти співпрацюєш з нами, або йди геть. За твою проукраїнську позицію, за те, що ти спалив газети, за те, що налаштовував проти російської влади, ми тебе арештуємо”. І тут же вони мене відсторонили. Мені стало зле, у мене піднявся тиск. Мої лікарі, які були присутні при цьому, умовляли їх: “Що ж ви робите. Зараз буде інсульт чи інфаркт. Давайте його покладемо в лікарню”. Вони погодилися, самі супроводили мене під конвоєм до лікарні нашої ж.

Це вас намагалися затримати десь вдома, не в лікарні?

Ні, це було в лікарні, в кабінеті робочому. Вони скликали нараду та сказали, що вони мене відсторонюють, арештовують і везуть на Перекопську, — це у нас там був пункт для заарештованих. Але ж я кажу, що лікарі, які були зі мною в цей час, мої лікарі та заступники, стали на захист і сказали, що я хвора людина, тиск, дійсно, був дуже високий. Проміж них був російський лікар, я так розумію не наші колаборанти, а саме російський лікар. Він дав наказ покласти мене, а потім вже дивитися.

Було призначено колаборантів, які проводили реєстрацію підприємства за російськими законами. Забороняли спілкування українською мовою. [Змушували] вести документацію тільки російською мовою тощо. Це все було насильницьким шляхом проведено, під контролем ФСБшників, які тут були майже кожен день і контролювали діяльність лікарні. І фінансову, і клінічну, і організаційну, і управлінську. Це все було під контролем ФСБ. А потім, перебуваючи в лікарні, вони наглядали за мною. В якийсь час, я так зрозумів, у них пройшла ротація: одні змінилися, приїхали інші з усіма справами. Вони ознайомлювалися з усім, і поки до мене дійшло — я вже втік з лікарні.

Втік та переховувався в місті Херсоні, в Олешках, в інших містах. Я знав, що мене розшукували, тому що квартиру мою було зламано. Забрали речі та документи, які там були.

Гараж зламали. Теж деякі речі позабирали. Мені стало відомо, що мене шукають. Я переховувався. Скільки міг переховувався, але 20-го вересня вони все-таки мене на вулиці схопили. Зав’язали очі, запросили людину, яка мене знала, він підтвердив, що це я — Ремига, такий-то і такий-то, працюю там-то і там-то. Це було у супроводі конвою, там було 5-ть чи 6-ть озброєних солдатів, три ФСБшники, вони були всі в камуфляжі. Коли мені зав’язали очі, я зрозумів, що вони везуть мене в СІЗО, бо я дуже добре орієнтуюся у місті Херсоні. Так і сталося. Коли мене привезли в СІЗО, пройшла реєстрація. Забрали всі речі, телефон і автомобіль, тому що я рухався в цей час автомобілем. Вони його забрали. Ще інший автомобіль забрали зі стоянки вже у процесі допитів. Так вони й не віддали їх. Ну це таке діло.

Просто вкрали у вас?

Так. Багато чого вкрали, пограбували квартиру.

Я був у камері. З нашими українськими хлопцями. Мене там впізнали. “Тебе за що, ти ж лікар?” — “Ну за позицію”. Потім на допитах, за звинуваченнями я зрозумів, що проукраїнська позиція стала основним стимулом для того, щоб мене якось зламати морально. Ну проукраїнська позиція — гаразд. А якщо тобі кажуть, що ти ходив на даху своєї лікарні, запускав дрони, подавав інформацію ЗСУ?

Це вам таке казали?

Так, що мій син працює в мерії, спонсорує “Правий сектор” і відраховує кошти ЗСУ. Що я брав участь у замаху на наших колаборантів. Та інше. Знаєте, їм треба було довести провину в будь-якому випадку, щоб вони, мабуть, десь відзвітували своєму керівництву. Там у камері було багато людей різних. Я з ними зустрічався, балакав та зрозумів, що це стійкі люди. Вони дійсно патріотичні — люди, які відстоювали незалежність України якимось чином. Були АТОшники, ЗСУшники законсервовані.

Багато хлопців там загинуло. Ми знали про це, ми чули про це. Кожен день були крики, зойки, катування. Були у нас там і камери для жінок.

Мене як лікаря туди запрошували для надання допомоги. Одного разу мені начальник цього СІЗО сказав: “Мені так шкода тебе випускати”. Я питаю: “А чого?” — “А ти нам потрібен, ти ж лікар, ми не можемо сюди викликати швидку допомогу”. З одного боку, моя допомога дійсно там була потрібна для наших хлопців. А з іншого боку, перебувати там, ви знаєте, це були тортури. Сім’я не знала, де я. Ніяких відомостей не було, колективу стало відомо вже після того, як я там пробув майже тиждень. Вони мені сказали: “У нас є два шляхи: або на поліграфі ми підтверджуємо, або не підтверджуємо дані — та ви вільні. Якщо підтверджуються на поліграфі дані, є два шляхи: Сімферополь — суд або розстріл, або перебування з великим терміном у в’язниці”.

3-го числа вони приїхали за мною, забрали мене. Привезли у такий заклад, в якому проводять оцей поліграфічний допит. Там сиділи спеціалісти-поліграфісти. Вони провели бесіду зі мною. А потім провели оцей допит і після того я чекав десь хвилин 10-ть. Вони насміхалися, казали: “Ну що, знову в СІЗО, ти готовий?” А я кажу: “А що, в мене є право вибору?” — “Так, ти не пройшов, звинувачення підтверджується”. А потім через деякий час він повертається до мене й каже: “Та ні, ти вільний”. — “Як вільний?” — “Так, виходь звідси, йди додому. Такого-то числа прийдеш, ми тобі віддамо документи”. І, дійсно, 4-го чи 5-го числа (це жовтень був) я прийшов у призначений час, довго чекав, вони мені повернули документи та один телефон. Другий телефон вони у мене забрали. Сказали, що я не повинен з’являтися на території лікарні.

Потім почався процес евакуації, повідомлення та смс ішли, що ви повинні евакуюватися. Вони приїхали до мене десь за три, чотири дні до звільнення, це вже було в листопаді, мабуть. Сказали, що 8-го чи 9-го числа я повинен бути в такому місті, взяти з собою гроші, документи, на добу харчі, ми вас будемо евакуювати. Це була примусова евакуація. Я кажу: “Давайте домовимося, я сам поїду на евакуацію, якщо ви мені дасте автомобіль, я на цьому автомобілі з вами виїду на той бік”.

Мені не вдалося їх обдурити, вони сказали: “Ні, ти будеш виїжджати тільки з нами”. Я за день знову зник.

Сусідка казала, що приходили, питали, куди він подівся. Але я переховувався, я знав, що вони вже ось-ось повинні виїхати й вони, дійсно, 9-го числа виїхали. 10-го тут було спокійно. А 11-го зайшли наші ЗСУ. Я спілкувався з людьми, з сусідами, знайомими, ми були впевнені, що буде перемога. Коли я побачив з балкона (це було 11-го числа), що заїхав автомобіль, в якому лунав Гімн України й був наш український прапор, ніхто не повірив. Ми подумали, що це якась інсценівка російська. А потім, коли ми спустилися та побачили, що хлопці в нашій формі і розмовляють нашою мовою, у нас були сльози на очах. Це дійсно [так було].

Коли ви повернулися до лікарні?

Наступного дня я прийшов до лікарні. Хлопці мене зустріли, поставили прапор. Мене вже колектив зустрічав із прапором нашим українським.

Які були настрої після звільнення?

Та це було свято! Це свято було.

А що у вас відбувалося в лікарні?

У нас звичайна була робота, ми зустрічалися, цілувалися, обіймалися, раділи. Але була напружена робота з наслідками [російської окупації]. Нас пограбували окупанти, забрали деяке обладнання, комп’ютери, всі документи. Треба було відновлюватися, відпрацьовувати це все. Люди виїжджали: повиїжджало багато лікарів, багато персоналу. Потрібно було якось згуртуватися, налагодити все. Якимось чином вперемішку з нашою радістю перемоги, вільного міста, воно об’єднувало нас.

У мене є діти, онуки, родина. На жаль, батьки вже померли. Це був такий віроломний напад, якого ми не чекали.

Частина моїх родичів мешкала в Росії, у нас після 2014-го року погляди дуже змінилися щодо одне одного. Я зрозумів, що ми не можемо бути такими, як вони. У будь-якому випадку. Уся моя родина була налаштована проукраїнськи, попри те, що моя жінка народилася в Росії. Вона була проукраїнська, діти проукраїнськи, онуки. І колектив — частина колективу, в якому я працював, — також. Я бачив, що люди настільки вірять у перемогу, настільки вірять у нашу Україну, що я не міг зрадити колектив.

Це не тільки керівництво, це і рядові лікарі?

Так, це просто рядові. Наші рядові. Люди, які опинилися на лівому березі, більшість із них, я вам хочу сказати, підтримують зв’язок з лікарнею. Вони чекають на звільнення.