За крок від смерті, — історія волонтера Максима Вайнера

З початку вторгнення я в Запоріжжі живу в основному. Через Запоріжжя йшла більшість людей з окупованих територій. Особливо з Маріуполя на початку. Тому я був волонтером у центральному хабі, через який всі проходили. Там було приймання, координація, допомога людям. Я дуже багато співпрацював з іноземцями. Я був навіть восени в міні-турне волонтерському. У Києві, Львові, Одесі багато ми кооперувалися. Я був координатором, багато чого налаштовував.

Один з моїх знайомих постійно базується в Краматорську зі своєю волонтерською компанією: вони займаються цивільними евакуаціями, привозять допомогу — базові, стандартні речи. Одразу після Нового Року він мені сказав, що приїжджає команда — американська неурядова організація Global Outreach Doctors, яка буде займатися медеваками: медичною допомогою, медичними евакуаціями. І солдатів, і цивільних. Сказали, що їм потрібен і координатор, і перекладач. Бо в таких малесеньких організаціях на землі всі роблять все. Я пройшов базову медичну підготовку. Так ми почали робити медичні евакуації, допомагати військовим, в координації з військовими медиками. Це — бахмутський напрямок, Соледар ще теж був незакритим питанням.

Ситуація як є, так і була важка, тому у нас була швидка. Дві карети швидкої. Сучасні, більш-менш непогані. Британські, якщо не помиляюсь. Їздили по населених пунктах навколо: і надати медичну допомогу, і подивитися, що там.

Сильне враження справив Сіверськ, ми там були. Там вже нічого живого немає, але ще люди живуть, навіть зараз, наскільки я знаю, живуть.

Ми знайшли лікарню, яка залишилась там працювати. В дуже поганих, скрутних умовах. Там залишився тільки не голова лікарні, а його заступник, ще один лікар, медсестра, персоналу чотири людини всього. Дуже скрутні умови. Нічого немає, електрики немає. Працював генератор, ми домовилися кожен день возити пальне, щоб генератор працював, ліками теж змогли допомогти, але загалом героїчні люди. Майже не було ніякої підтримки з боку Міністерства охорони здоров’я. Були, в принципі, напризволяще кинуті. Я правда не знаю всі нюансі, може, вони мали евакуюватися, я не знаю. Але вони працювали, літні люди були, хтось народив нещодавно.

Загалом, чим ближче до зони бойових дій, тим гірше. Було одне село, де постійно щось відбувалось, був постійний потік людей, які сиділи, а потім там такій армагедон почався, що і вони почали звідти тікати. Парасковіївка називається село. Ми навіть двічі возили цивільних, які йшли трасою з Парасковіївки, у напрямок Краматорську чи кудись ще. Одного разу родина на велосипедах, чотири людини. Ми сказали: “Стійте! Давайте ми вас просто відвеземо”. Там був шелтер у Слов’янську. У Першій лікарні. Ми відвезли, оформили, уточнили, що з ними все буде гаразд. А потім одного разу чоловік ішов вночі. У нього в той день прилетіла у будинок ракета, він був поранений, не сильно, але тим не менше. Він вирішив йти, ми його підібрали.

Ми були в Бахмуті, не вся наша команда, а чотири людини. Пітер, я, потім за декілька тижнів до нас доєднався ще один хлопець — Рома. Й ще одна дівчина, парамедикиня-американка — Рей. З нами був ще один товариш: австралієць, водій. Нас було п’ятеро, ми поїхали в Бахмут, подивитись, що та як. Почати налагоджувати якусь медичну інфраструктуру, бо там для цивільних не було нічого абсолютно. Якщо з тобою щось стається в Бахмуті, якщо ти цивільний, в принципі все, на що ти можеш розраховувати, що хтось тебе вивезе і все. Військові це часто не можуть зробити з різних причин. Це може статися там, де просто нікого немає, і ніхто не знає, що з тобою щось сталося. Тому хотів якось у чомусь допомогти.

Ми були в одному з пунктів Незламності, які на той час ще існували. Їх було п’ять. Зараз не знаю скільки. Цей був біля автовокзалу в Бахмуті. Ми там вирішували якісь свої справи, розмовляли, забігає військовий український, каже, тут неподалік стався обстріл, є поранені цивільні. Якщо хтось з медиків є — допоможіть, будь ласка. Ми поїхали, окрім нас ще було три людини з іншої команди медиків іноземних. Там було два норвежці та один естонець. Ми приїхали, у нас було дві машини, одна, в якій був я, Піт та Рей, і друга — це бусик-мінівен, в якій був австралієць з Ромою. Ми приїхали на місце обстрілу. Дійсно, лежала біля проїжджої частини на бордюрі жінка літня, я б дав їй за сімдесят. У неї кров текла. Поряд сидів цивільний чоловік, років п’ятдесят, мабуть, було. Він візуально був менше поранений та намагався їй допомогти.

Австралієць поставив свій бусик трішки далі. Ми стали доволі близько до неї. Наша машина, “Мерседес Віто” це була. Естонець висадив норвежців, а сам поїхав перепаркуватися, бо не можна, щоб усі машини дуже скупчено стояли. До речі, він коли їхав повз, його відеореєстратор зняв декілька кадрів — момент влучання ракети. Ми всі повиходили з машини, медики Піт, Рей, ще хтось. Норвежці одразу пішли допомагати цій жінці. Там вже було над жінкою четверо чи п’ятеро людей. Моя участь не була потрібна, я став трішки далі: просто спостерігати за тим, що відбувається.

І буквально наступної секунди, власно, все сталося — по нас прилетіла ракета. Це був не мінометний обстріл, це була ракета “Корнет”. Протитанкова керована російська ракета.

Вона влучила чітко в нашу машину Мерседес. Власне, цей вибух і спричинив всі ураження і вбив Піта. Я тоді ще не розумів, потім мені сказали, що десь з десяток ще прилетіло мінометних мін. Ось так от.

Я втратив приблизно на пів секунди свідомість. Я навіть не впав, у напівзігнутому стані був. Прийшов до тями, зрозумів, що щось погане сталося. Одразу зрозумів, що з ногою проблеми, кров тече. З плеча і обличчя теж тече. Доволі такі був цікавий стан (в лапках). Я почав збирати інформацію, що відбувається навколо. Зрозумів, що по нас прилетіло. Я побачив, що австралієць з нашим другим бусиком непошкоджений стоїть, трішки далі. Помітив, що хтось лежить мертвий, це був Піт. Цивільний теж загинув, я потім дізнався. Побачив, що Рома живий, він іде. Рей теж жива, помахав їм йти до бусика, щоб ми зібралися, бо було завдання вивезти усіх живих. Усі сіли в бус. Я перепитав у Роми, що з Пітом, він підтвердив, що той загинув.

Ми виїхали з Бахмута, там є першій пост на в’їзді. Звідти нас супроводили до пункта однієї з бригад, яка там поряд базувалась. Нас там залатали. Що цікаво, ми з Пітом за п’ять днів до цього випадку просто приїжджали у координаційних питаннях, скажемо так. Залатали нас, одразу повезли до Краматорська, там теж зробили якійсь операції, наступного дня повезли у Дніпро. Це сталось другого лютого. Четвертого я вже був у Дніпрі.

— Перепрошую, а тіло Піта ви змогли забрати?

— Так, забрали його потім.

— Потім чи одразу?

— Може, того ж дня, увечорі. Коли вже було тихо.

Коли по машині прилетіло, вона загорілася, було не дуже приємне місце. Забрали тіло, приїжджала дружина, Алекс. Ми зустрічалися, коли вони їхали з Краматорська з тілом Піта до Києва, щоб кремувати, бо це була його воля. Вона заїжджала у Дніпро, ми порозмовляли, побачилися. Потім вони поїхали у Київ, кремували його. Потім вже з прахом поїхали до Америки.

Ніхто не буду їхати в Україну заради грошей, бо тут немає грошей. Вони у себе вдома зароблять набагато більше просто на будь-якій роботі. Я з ними особисто спілкувався, в основному це люди, які мотивовані.

Вони переймаються всім, що відбувається, вони відчувають, що можуть зробити свій внесок. Тому вони приїжджають: багато хто гине, дуже величезні втрати. І поміж військовослужбовців, і поміж гуманітарних волонтерів. Особливо поміж тих, хто працює на Донбасі тощо.

Як відбувалося ваше лікування, я так розумію, відбувається і досі?

Так. У мене було основне поранення лівого стегна, уламок пройшов наскрізь. Там рана велика й мала стегнова кістка зламалась. Але це не так жахливо. Кістка доволі швидко заросте. А рана — ще продовжується процес загоєння, але йде нормально. Більш-менш нормально. Просто рана велика й все. З такого ще — різні, як кажуть, сліпі поранення лівої ноги та правого плеча. Але всі кістки цілі, просто шматка м’яса немає. Це все теж заросте. Баротравма правого вуха: у барабанній перетинці через цей акустичний удар утворилися дірочки. Буквально вчора мені зробили операцію, їх заклеїли.

Зараз у вас є якійсь проблемі зі слухом чи ні?

Зараз шум ще є, бо тільки після операції. Але протягом місяця повинно все нормалізуватися, зарости. Все буде добре.

Які плани на майбутнє?

Продовжити, напевно. Мене насправді товариші кличуть і туди, і туди, подивимось.

Не було таких думок, що ви фактично були там за крок від смерті?

Буквально за крок до смерті. Там шансів було більше, що загину.

Не було думки закінчити?

Повністю закінчити — ні. Просто якщо не в один конкретний спосіб допомагати загальній справі в Україні та українському суспільству, то в інший. Це 100%. Навіть зараз переклад чи координація відбувається через мене, просто телефони, ноутбуки. Мені не треба більше встигати десь бути фізично. Але подивимося.