Як лікарі-волонтери працюють із постраждалими від російської агресії

Роман Голдман, ідеолог проєкту FRIDA

Донецька область, безумовно, справила на мене колосальне враження, не дивлячись на те, що я в Ізраїлі служив в армії та був в гарячих точках і в Лівані, і в Палестині. Але саме Донецька область зсередини мене дуже зачепила, можливо, навіть трошки травмувала, тому що я побачив біль людей, які постраждали від якогось безумства своїх сусідів, можна сказати, від друзів, які поруч живуть. Безумовно, проєкт FRIDA і Бахмут за цей рік справили на мене сильні враження, після цього я зрозумів, що не можна зупинятись, що війна набула затяжної фази. Ми кожен раз думали: ну ось, ще швидка допомога, ще когось врятуємо. Я одразу зрозумів, що війна затяжна.

Після Бахмута мене, безумовно, це змотивувало, що зупинятися не можна. Ми будемо ще більше допомагати. Напевно, зробив трансформацію, перезавантаження духовних і моральних цінностей.

Коли в Бахмуті ми працювали з дітьми, я бачив, як діти живуть багато місяців під обстрілами, вранці трішки виходять побачити сонце, зиму. Це дало мені повне переосмислення свого життя і як волонтера, і як представника білих халатів в медицині. Це була, напевно, одна з найяскравіших людських емоцій.

Владислава Романюк, капітан лікарів-добровольців FRIDA

Мені одразу згадалося дві локації. Перша локація — це Харківська область, Липці. Не так далеко від Харкова, до 50 км. Але на той момент, коли ми туди приїхали, це була якась зона відчуження. Тобто дорога, якою ми їхали, вся повністю завалена нерозірваними снарядами. У будинках та навкруги снаряди. Людей немає, коли ми приїхали на місце приймання, це була одна з будівель, яка наполовину збереглася. Це був типу будинок творчості. Декілька кімнат були не повністю зруйновані, а половина вся замінована, в них жили окупанти колись. Ми приїхали туди, усюди скло розбите. Просто розірвані речі, якісь дошки. Ми побачили це, зрозуміли, що одразу з командою беремо себе в руки. По-перше, нам потрібно сховати транспорт, по-друге, треба собі зробити місце для приймання. Що треба лікарю? Лікарю треба стіл (це вже VIP умови) та стілець. Для того щоб провести УЗД і ЕКГ, нам потрібна кушетка або щось, куди може лягти людина.

Навпроти цієї будівлі була лікарня, в якій понад 8 місяців жили окупанти. Російські військові жили там на всіх поверхах. Звісно, вона вже декілька разів була оглянута відповідними службами. Ми пішли туди разом зі старостою, щоб знайти там якусь кушетку, якісь столи. Певно, це була не найкраща ідея, тому що ми розуміли, що за собою залишають наші сусіди, але вже за 30 хвилин ми почали приймати людей.

В таких місцях ми зовсім не говоримо про кількість. Ми говоримо про те, що ці люди перебувають в якомусь вакуумі, абсолютно самі. Вони не можуть викликати швидку, вони навіть не можуть звернутися до військових, тому що немає нікого.

Того дня, якщо я не помиляюся, три людини ми повезли на госпіталізацію, тобто це були ургентні випадки. Це був інфаркт, це був гострий панкреатит. Завдяки тому, що у нас було з собою якесь обладнання, ми змогли встановити ці діагнози, ми все описали. Ми повезли їх на своїй швидкій допомозі.

Дуже вразив Бахмут. Ти був там зі мною. Коли на броньованих машинах ми доволі невеличкою командою, десь 13-15 людей лікарів, з касками, бронежилетами, з підготовленим розумом до того, що ми можемо побачити, приймали в бомбосховищах. Це одномоментно були і Пункти Незламності, але це просто були кімнати під землею з декількома стільцями і, можливо, з одною софою. Ми проводили там гінекологічний огляд, УЗД, мініоперації, тому що у людей були нагноєння, які треба було хірургам оглянути і допомогти.

Тоді сталася та історія з військовим. Це була важка ситуація. В Бахмуті за декілька вулиць були вже вуличні бої, постраждав наш військовий. Військовий лікар побачив нашу машину швидкої допомоги, ми вже збиралися з приймання їхати. Він побачив, що тут є лікарі. Просто сказав, що нам треба його [військового] забрати та відвезти, тому що йому потрібно повертатися. Вже за 5-7 хвилин ми були в пункті, де ще близько години надавали йому допомогу просто на підлозі перед входом, тому що пункт був повністю забитий військовими. І якщо я вже почала розповідати цю історію, я її завершу, тому що вона закінчиться хеппі-ендом. На жаль, на той момент ми були впевнені, що навряд чи наша допомога буде успішною. Тому що він дуже постраждав. Це було пошкодження всіх кінцівок та осколкові рани в області шиї. Але за тиждень він уже був у шпиталі і прийшов на консультацію до нашого лора. Це була випадковість, але ми навідувалися до нього і, слава богу, у нього все добре.

Тобто військовий медик раптово побачив вашу машину в Бахмуті, так сталось, що ви раптово надали допомогу цьому пану в Бахмуті в Донецькій області, потім з часом цей військовий потрапляє у шпиталь, в якому, знов таки, ваш лікар, лікар-волонтер FRIDA?

Так.

То ви скрізь буквально, від вас неможливо втекти.

Неможливо, так. Можливо, він хотів якось сховатись, але в нього не вийшло.

Ми знаємо, що лікарі та лікарняні заклади, де надається якась медична допомога, гарантовано захищені від якихось атак: міжнародне право забороняє бомбардувати такі заклади, це має якось захищатися на міжнародному рівні. Швидкі не можна обстрілювати. Ти бачила сама, як виглядають такі заклади в прифронтовій зоні, на деокупованих територіях, і, наскільки я знаю, навіть потрапляла під обстріли під час надання допомоги людям. Що ти можеш про це розказати? Наскільки наш противник дотримується цих норм?

Звісно, всі ми розуміємо, що ніяких норм права тут немає, і головне, що ми всі та люди, з якими я спілкуюся, ніколи не допускаємо думки, якщо ми формуємо якийсь виїзд, що ми лікарі і якось не можемо постраждати, як інші люди.