‘Людина — не витратний матеріал для вирішення державних завдань’, — Ян Рачинський
Пані та панове,
Я говоритиму про становище російських громадських активістів — не лише правозахисників.
Протягом останніх півтора року в Росії проти 634 осіб із 78 регіонів Росії порушено кримінальне переслідування через їхню антивоєнну позицію. З них 200 осіб позбавлені волі: 181 перебувають за ґратами, 11 під домашнім арештом, 8 піддаються примусовому лікуванню. Назвати їх усіх у мене немає можливості.
Після початку так званої спеціальної військової операції був стрімко прийнятий закон, який карає позбавленням волі тих, хто трактує її інакше, ніж “використання збройних сил Російської Федерації з метою захисту інтересів Російської Федерації та її громадян, підтримки міжнародного миру та безпеки”. Людей відправляють до в’язниці за антивоєнні висловлювання. Серед них муніципальний депутат Олексій Горінов, який отримав 7 років за слова про загибель українських дітей внаслідок війни, яку Росія розпочала — слова, сказані на засіданні ради депутатів. Серед них опозиційний політик Ілля Яшин, який ризикнув ставити питання про події у Бучі. Серед них — Ігор Баришніков, самотній пенсіонер із Калінінградської області, який доглядав 97-річну матір. У червні цього року за антивоєнні публікації у соцмережах його засудили на 7,5 років. Його мати померла на початку серпня, йому відмовили у можливості бути присутнім на похованні.
Багато хто ще не засуджений, але вже перебуває у в’язницях за такими ж звинуваченнями. Наприклад, 18-річний Максим Липкань, який подав заявку на проведення антивоєнного мітингу на річницю російського вторгнення.
Понад 19 тисяч осіб були затримані і оштрафовані за антивоєнні висловлювання, навіть просто за вживання слова “війна”.
Два тижні тому відправлений за ґрати Григорій Мелконьянц — лідер організації “Голос”, яка вже багато років спостерігає за виборами в Росії і бореться з порушеннями; у низки активістів “Голосу” пройшли обшуки. Хоча багато політичних противників нинішнього режиму — Володимир Кара-Мурза, Олексій Навальний та інші — вже перебувають у в’язниці, влада все одно боїться спостерігачів на виборах, що наближаються.
Заарештовано і вже 4 місяці перебувають у в’язниці режисер Євгенія Беркович та драматург Світлана Петрійчук — у їхній п’єсі, яка отримала рік тому одну з головних російських театральних премій, раптово виявили “виправдання тероризму”.
За безглуздим звинуваченням у “спробі вивезення архіву організації” заарештовано Олександра Чернишова, керівника пермського Центру історичної пам’яті.
Я назвав лише кілька прикладів, насправді їх, повторюю, сотні.
На жаль, майже до радянського рівня опустилися можливості судового захисту. Суди в Росії давно не захищають право, судді майже завжди покірно виконують побажання міністерства юстиції та прокуратури. Це не лише російська проблема, але для Росії вона особливо гостра. І, здається, для вирішення цієї проблеми була б корисною міжнародна конвенція про незастосування термінів давності до злочинів проти правосуддя. Ті, хто руйнує цей інститут — поліцейські, які пишуть брехливі протоколи, слідчі та прокурори, які висувають фальшиві звинувачення, і, зрозуміло, судді, які виносять неправосудні вироки, — всі вони повинні розуміти, що відповідальність настане.
Переслідувань зазнають не лише громадянські активісти, а й громадські організації загалом. Ліквідовано — під безглуздими приводами — багато найавторитетніших правозахисних організацій Росії: Московська Гельсінська група, Сахаровський центр, Агора, Інформаційно-аналітичний центр “Сова”.
Після рішення суду про ліквідацію Міжнародного Меморіалу за “неналежне” маркування кількох його текстів під тим самим сміховинним приводом було ліквідовано Правозахисний центр “Меморіал”. Ліквідацію зазнав і Пермський Меморіал, а у Єкатеринбурзького Меморіалу відібрано приміщення. У березні цього року у ряду активістів Меморіалу в Москві були проведені обшуки, проти поки що не названих співробітників нашої організації порушено кримінальну справу за безглуздим звинуваченням у “виправданні нацизму”. Путінський режим вже давно не переймається правдоподібністю звинувачень.
Крім ліквідації, російська влада вигадала й інші форми тиску на організації, різні способи утруднити їхню роботу.
Один з таких — це включення організацій (а тепер уже й окремих громадян) до так званого “реєстру іноземних агентів”. Це відбувається у позасудовому порядку за довільним рішенням чиновників міністерства юстиції. Серед тих, хто потрапив до цього реєстру, один з провідних російських соціологічних центрів — Левада-центр, Фонд захисту гласності, ціла низка організацій Меморіалу, Правозахисна група “Громадянин. Армія. Право”, що допомагає призовникам, вже згадана мною Асоціація “ГОЛОС”, що захищає права виборців, Фонд “На захист прав ув’язнених”, “Екологічна вахта Сахаліну” та багато десятків інших.
Інша, менш масова, але значно тяжча за наслідками форма тиску — це визнання міжнародних чи зарубіжних організацій, які діють у Росії, “небажаними”. Таке рішення ухвалює Генеральна прокуратура — також у позасудовому порядку без пояснення мотивів. “Небажаних” організацій вже більше сотні, серед них Грінпіс, Трансперенсі інтернейшнл, Світовий фонд природи, незалежний телеканал “Дощ” та багато інших. За співпрацю з “небажаною” організацією російським громадянам та організаціям загрожує кримінальна відповідальність. Оскільки жоден термін у законі не визначений, співпрацею може бути визнано будь-що — інтерв’ю, дане “небажаному” ЗМІ, і, цілком імовірно, навіть листування.
Звичайно, як показує досвід радянських дисидентів, відсутність в організації юридичного статусу і навіть кримінальні репресії проти її учасників ускладнюють роботу, але не роблять її неможливою. Діяльність громадських організацій — не забаганка окремих людей. Це суспільна потреба, а у багатьох випадках — громадська потреба. І особливо зараз, коли багато декларованих Конституцією прав і свобод стають такою самою фікцією, якою були за радянських часів, коли остаточно скасовано свободу слова, а всі телевізійні канали, всі масові друковані ЗМІ знаходяться в руках держави і насправді є засобами не інформації, а пропаганди.
Як і раніше, потребують допомоги та захисту біженці та вимушені переселенці, колосально загострилася проблема захисту прав військовослужбовців та призовників, нікуди не зникають проблеми інвалідів та ув’язнених, продовжуються переслідування політичних противників влади, не розслідуються випадки безслідних зникнень та катувань, так само необхідно перешкоджати на виборах. І громадянські активісти займаються усіма цими проблемами незалежно від того, подобається це чиновникам чи ні.
Наразі ця робота стає такою ж важкою і ризикованою, як за радянської влади, але вона продовжується, хоча досягти успіху стало незрівнянно важче. Наші попередники 40 років тому не опускали руки — і ми не збираємося.
На закінчення скажу ще кілька слів.
Я представляю тут Меморіал — об’єднання людей, які працюють із пам’яттю про трагічне минуле. Неможливо змусити людей забути минуле. І тим паче це неможливо, коли минуле повертається. А повернення це вже практично відбулося.
Повернення до радянських методів придушення інакомислення природно супроводжується і поверненням до радянських історичних міфів, часом химерно спотворених і посилених. Наприклад, пакт 1939 року з Гітлером, якого соромилися навіть радянські пропагандисти, пояснюючи його необхідністю та замовчуючи секретні протоколи, тепер оголошено тріумфом радянської дипломатії.
Формально держава не переглядала ставлення до комуністичного терору — але пам’ятники Сталіну з’являються у різних російських містах, часом за сприяння місцевої влади.
Щойно з’явився новий підручник історії, який відтворює старі концепції “ворожого оточення” та російської винятковості. Препарована пропагандистами історія стає ідеологічною зброєю.
Суперечка йде не так про історичні факти, як про основи людського гуртожитку.
Людина — не витратний матеріал для вирішення державних завдань, як це вважає теперішня російська влада. Людина — господар держави та її будівельник.
Не держава має визначати, як жити людям, а люди — якою бути державі.
Це не абстрактні гуманістичні ідеали — це прагматика виживання суспільства.
Громадські організації та активісти, правозахисники — це запобіжники, датчики неблагополуччя, небезпечного перебігу подій.
Перешкоджаючи самоорганізації громадян, обмежуючи свободу думок, держава знищує власне майбутнє і майбутнє суспільства.
Держава, яка порушує права своїх громадян, неминуче стає небезпечною для інших держав.
Тому (повертаюся до теми нашої сьогоднішньої зустрічі) підтримка активістів, які захищають права громадян, — це спільне завдання та спільний інтерес людей доброї волі. Підтримка і тих, хто продовжує боротися, залишаючись у своїй країні, і тих, хто був змушений виїхати.
Це надзвичайно важливе завдання. І я сподіваюся, що світова спільнота докладе зусиль для її вирішення.