Небезпека самовпевненості

А бійтеся тільки того,

Хто скаже: “Я знаю, ЯК ТРЕБА!”

Хто скаже: “Ідіть, люди, за мною!”

Я вас навчу, ЯК ТРЕБА!

Олександр Галич

Здавалося б, самовпевненість — це марниця, приємна дрібниця, можливість зайвий раз відчути свою силу, впевненість та перевагу. Але вона непомітно підкрадається і підставляє ніжку, коли людина переоцінює свої сили, абсолютно впевнена у своїй правоті, дивиться зверхньо або розраховує, що все пройде легше, ніж насправді. Скільки разів самовпевненість підштовхувала до невірних і ганебних вчинків, прикрих помилок, псувала стосунки та справи, завдавала шкоди здоров’ю!

Про це не хочеться згадувати, адже помилки та невдачі, спричинені самовпевненістю, боляче б’ють по самооцінці. До того ж сучасна постмодерна мораль підтримує будь-які думки як рівноцінні і тим самим заохочує самовпевненість. Так повелося, що політики та пропагандисти нерідко дуже самовпевнені для надання більшої ваги своїм словам. Самовпевненість виявляється вигідною і для того, щоб щедро давати поради у соцмережах. Ми за умовчанням припускаємо, що людина себе знає краще, ніж видно збоку, а отже, і її впевненість у собі чимось обґрунтована.

Однак самовпевненість не така безпечна, як здається. Ось що про її небезпеку говорив Френсіс Бекон: “Ніщо так не вводить в оману і не затримує в просуванні вперед, як самовпевненість, яка надає всьому вигляд достовірності”. А Гете писав про те, що її вплив є непомітним і повсюдним: “В того мимоволі вірять усі, хто найбільше самовпевнений”. Застереження Олександра Галича про те, щоб не йти за тими, хто знає, як треба, не почули півстоліття тому — можливо, варто хоча б зараз розібратися в тому, чим небезпечна самовпевненість.

Якщо коротко, самовпевненість — це переоцінка своїх сил та можливостей при недооцінці ризиків та реальності. Не дивно, що вона закономірно та систематично призводить до помилок та неправильних прогнозів. Отже, чим більше самовпевненості, тим менша ймовірність перемоги будь-де. У самовпевненості, як самонадії, є аналоги, які часто (у тому числі й тут) використовуються як синоніми: самовпевненість, як надмірна віра в себе, і зарозумілість, що ґрунтується на ілюзіях про власну значущість. На відміну від марнославства, тут відбувається завищена оцінка більше свого внутрішнього стану, ніж своїх справ. Природно, що і те, й інше супроводжується прихованою або демонстративною гордістю, уразливістю, неадекватною агресивністю по відношенню до тих, хто може засумніватися в непогрішності, що транслюється.

Очевидно, що все це різні прояви гордині, яка з давніх-давен вважається матір’ю всіх гріхів і помилок. Самовпевненість і зарозумілість, можливо, найбільш непомітні і небезпечні з усіх її проявів, оскільки поєднуються і плутаються з такими позитивними якостями, як віра в себе, самостійність і незалежність. Якщо розуміти гординю як результат усвідомленого чи підсвідомого вибору себе частиною, що відпадає від цілого, можна помітити як мінімум три її особливості, які притаманні і самовпевненості: закритість людини як живої системи, втрата нею свого місця у житті і протиставлення себе загальної гармонії. Але самовпевнена людина рідко замислюється про неминучі наслідки всього цього.

Увага людей зараз прикута до інших речей. Здавалося б, коли йдеться про виживання, безглуздо вдаватися до подробиць відмінностей самовпевненості від віри в себе. Здавалося б, коли панують почуття ненависті, жаху, горя, розпачу, стає не до вічних цінностей. Насправді ж під час війни самовпевненість стає набагато небезпечнішою тому, що помилки під її впливом мають фатальні наслідки. А витіснення та забуття вічних цінностей веде до деградації, якій немає виправдань.

Коли війна знімає моральні обмеження, катастрофічні наслідки самовпевненості стають кричущими.

Зауважимо, що самовпевненість тісно пов’язана з самообманом, оскільки її треба постійно підживлювати спотвореним сприйняттям себе і світу. Вона проявляється також як свавілля, тому що в ній стають примарними межі своїх прав, обов’язків та можливостей. А свавілля звичне в сучасному суспільстві, в якому активно заохочується задоволення потреб, просування своїх інтересів і вчинення всього, що хочеться.

Тим часом свавілля — це бич нашого часу, як було описано Надією Яківною Мандельштам у “Другій книзі”, де вона протиставляє свавіллю свободу: “Свобода каже: “Так треба, значить, я можу”. Свавілля каже: “Я хочу, значить, я можу”. І далі в цій книзі йде докладний аналіз свавілля та історії його впливу на людей. А вплив це трагічний: “Особливість людей, які вступили на шлях свавілля, у тому, що вони абсолютно глухі і нічого не чують… свавільна людина і свавільне суспільство не тільки не бажають зважати на реальність, але дійсно не бачать її”. І результат свавілля закономірний: це неминуче самознищення для тих, “хто звеличив себе і свою волю, відмовившись і навіть витравивши зі своєї душі вищу силу”. Більш того, руйнація поширюється довкола: “Все, що веде до поділу, результат свавілля. Воно дає розпорошення, розрив, розлом, розбиває ціле на непоєднувані частини”.

На щастя, ми маємо свободу волі, яка дозволяє вибирати замість свавілля свободу. У ній “треба” у дотриманні моральних цінностей збігається з “хочу”, що йде з глибини серця. Надія Мандельштам пише про свободу так: “Свобода в руки не йде, вона досягається внутрішньою боротьбою, подоланням себе і світу, постійною увагою та болем… Вільній людині доводиться знати, бачити і розуміти, щоб не збитися зі шляху”. Недаремно релігійний філософ, страчений за участь у змові проти Гітлера, Дітріх Бонхеффер називає самодисципліну першим етапом на шляху до свободи.

Однак повернемося до самовпевненості, на яку спирається свавілля. Як психологічна проблема самовпевненість відбиває глибокий внутрішній конфлікт сучасної людини — її нарцисичне прагнення всемогутності як компенсацію пережитого приниження. Цей конфлікт лежить в основі ресентименту як прояви образи та агресії по відношенню до ворогів (реальних або спеціально знайдених з такої нагоди), на яких переноситься відповідальність за своє тяжке становище. Витоки цього на пострадянському просторі не тільки у розпаді країни, а й у історії Російської імперії.

Якщо своїх власних успіхів як їжі для нарцисизму не вистачає, доводиться користуватися гордістю за свою країну, народ та його військові успіхи.

Тут працюють два випробувані прийоми: “а вони” та “натомість”. Як співав Юрій Візбор ще у 60-х: “Зате ми робимо ракети і перекрили Єнісей, і навіть в області балету ми попереду всієї планети”. Не слабшає і популярність висловлювань у тому, що у них ще гірше. І те, й інше — це перенесення уваги, щоб ненароком не подивитись у дзеркало і, жахнувшись, не відчути, як тріщить по швах не лише самооцінка, а й розуміння того, хто я і як тут опинився.

Чому ж самовпевненість, як пожежа за сильного вітру, охоплює сьогодні все більше людей? Можливо, тому що в кризі та постійному стресі людина інстинктивно шукає швидких, простих та легких рішень у розумінні себе та світу. Хапається за те, що не вимагає боротьби за свободу і слідувати своїм шляхом. Тоді вона непомітно для себе входить у своєрідну ієрархію: знаходить більш авторитетних самовпевнених людей, за думкою, ідеями і волею яких йому хочеться некритично слідувати, і самостверджується в тому, щоб вести за собою тих, хто йому довіряє. Будь-які сигнали про те, що це шлях неправдивий, ігноруються чи пригнічуються за рахунок самообману, лицемірства та нав’язування своєї правди. Так самовпевнені люди потрапляють в атмосферу зла і самі створюють її.

Що ж робити людині, якщо вона хотіла б впоратися зі своєю самовпевненістю і тим хоч трохи зменшити її присутність у світі? Шукати свої власні шляхи для цього всюди: у мистецтві, психології, духовних практиках, релігії. Тут є сенс звернутися по допомогу до тих, хто давно знайшов відповіді на ці запитання. Наприклад, до обговорення великопостної молитви, в якій дається настанова, як тут слід діяти. Вона докладно розбирається у книзі Олександра Шмемана про великий пост і в промові про Єфрема Сиріна Антонія Сурозького. У її віршованому перекладі Пушкін пише: “Духу ледарства похмурого, любоначалія, змії прихованої цієї, і марнослів’я не дай душі моїй”.

Як бачимо, сповзання до любоначалія як аналогу самовпевненості починається з ледарства. Ледарство, праздність — це слово, що має спільне походження зі словом “порожнеча”. Це відсутність цілеспрямованості, лінощі, байдикування. А оскільки ми знаємо, що природа не терпить порожнеч, то час швидко заповнюється розвагами, різними залежностями, прокрастинацією, гортанням соцмереж тощо. Щоб ледарство не розросталося, потрібна увага до будь-яких її проявів — як писав в одному зі своїх останніх віршів Володимир Висоцький: “Я до секунд все життя своє виміряв і сяк-так, але тягнув свій віз”.

З ледарства логічно випливає зневіра як вже всеосяжний душевний стан, що полягає в запереченні життя, тотальному нігілізмі. Ще 170 років тому Іван Сергійович Тургенєв у романі “Батьки і діти” показав нігілізм як явище, що руйнує справжні цінності людського життя та самогубне за своєю суттю. Але сьогодні воно нікуди не зникло, скоріше навпаки.

Парадоксально, але ця порожнеча та нігілізм викликають у людини необхідність компенсації саме через самовпевненість, бажання показати свою владу та перевагу над іншими людьми. А вони, у свою чергу, ведуть до марнослів’я як створення свого ілюзорного, безглуздого, неживого світу, що проецирує зовні вихідну внутрішню порожнечу. Так саморуйнування призводить до спроби зруйнувати все навколо.

Тому має сенс починати з усунення витоків самовпевненості у ледарстві та його результатах у свавіллі. Якщо життя людини наповнене рухом до головних цілей, співпрацею, смислами, свободою та самодисципліною, то йому ніколи спочивати на лаврах: самовпевненість йде сама собою.

Опорою тут є віра в себе, яка є протилежністю до самовпевненості. Ось як про це говорив Антоній Сурозький: “Віра в себе... містить в собі впевненість, що в кожній людині — і в мені зокрема — є область, яка для мене самого невловима; і що будучи день за днем самим собою як можна більш досконало, як можна більш щиро, правдиво, чесно, сміливо, жертовно, зрештою, я буду розкривати і приводити в рух все нові й нові сили, які нічим не можуть бути зупинені”.

Кожен з нас робить вибір, у що вірити. Чи вірити мені в те, що я перевершую в чомусь інших людей і це дає мені право не звертати особливо уваги на свої недоліки та обмеженість, не турбувати себе змінами і при цьому нав’язувати свій погляд. Або вірити у щось більш міцне та надійне.

Переклад з російської. Оригінал: Радіо Свобода

Аркадій Даваров — IT-фахівець, психолог