Картопля під обстрілами та корови на мінному полі — 11 мешканців Грушувахи кілька місяців жили на лінії фронту

Потрощені хати зараз потихеньку відновлюють. Дірки в дахах майже залатали, але центральна вулиця Грушувахи досі місцями нагадує апокаліптичне кіно: напівзруйнований клуб стоїть без вікон, школу навпроти після авіабомбардування, схоже, не відновити.

Цивільних, що загинули безпосередньо від ворожих снарядів, в селі небагато, кажуть місцеві мешканці: одну літню жінку привалило в погребі. Але в кількох людей серце не витримало щосекундних обстрілів. І це теж жертви війни.

Все буде Україна!

— …Нам ніхто не оголошував евакуації, — каже Світлана Макогон. — Найгірше те, що ми не знали, що нам робити. Нас ніхто не попередив. Ми були нажахані. Все село було вдома, з дітьми. Сиділи у непристосованих льохах. Саме були морози. 9 березня, коли все трохи стихло, ми вийшли на вулицю. І йшло двоє хлопців, наших військових. Запитуємо: “Куди нам подітися?” А вони так здивувалися: “А що, у селі люди є?!” Кажемо: “Все село!” І вони — не наше районне начальство, а саме військові хлопці! — по рації викликали евакуацію і бігом по селу (людей збирати — ред.)! Якісь автобуси, мікроавтобуси приїхали… Уже в нас тоді ані зв’язку не було, анічого… Дорога вже перекрита була. Люди виїхали, а ми спочатку зібралися, а потім бачимо: ніби ж тихо, мабуть, не підуть росіяни далі… І залишилися.

Світлана Макогон — одна з небагатьох, хто жив у Грушувасі навіть під найтяжчими обстрілами. З півтисячного села навесні минулого року не виїхало лише 11 місцевих мешканців.

— Залишалися тут до 22 липня, доки вже у двір не прилетіло, — пригадує вона. — У сусідів ховалися, бо у нас погріб поганий. А там трьома сім’ями сиділи. Коли евакуацію оголосили, сусідка поїхала, а ми лишилися. Залишалися тому, що були впевнені: росіяни не прийдуть. Ми свято у це вірили. І коли хлопці наші бігали на міст із гранатометами, ми їх питали: “Як там?” — “Все буде Україна!” Чоловік мій казав: “Чого я заради когось зі своєї землі буду їхати?” У нас і зять військовий…

— Ховалися, де прийдеться, — каже Віктор Халін. Він також відмовився від евакуації. — Якщо на вулиці застав обстріл, то коли на землю падаєш, коли в погріб біжиш, коли між двох стін заховаєшся. Скрутився, голову накрив. Зі мною були ще два сусідські хлопці, але коли тут почало сильно бахкати, пішки пішли звідси. А я залишився. Наші тут були військові, то покурити з ними виходив, то побалакати. “А чого ви не їдете?” — питають. “Ну, ви ж тут, то і я тут”, — кажу. “Будете ви їхати, то й мене заберете!”

— Бігали у погріб щосекунди, день і ніч у погребі, — розповідає Микола Базюра. — А коли й біля дороги лягали... Таке відчуття було, ніби щосекунди стріляли. Коли вони тільки встигали і перезаряджатися! Страшний суд, одним словом.

Тетяна Павленко залишалась у Грушувасі до середини травня. Зважилася виїхати, коли 23-го числа поцілило в її хату. Каже, тоді стався найтяжчий бій.

— 5 березня почалося. У перші дні було дуже страшно… Не знаєш, куди подітися. Сиділи в погребі днів десять, а потім я вже не витримала, бо холодно дуже було, а син мій хворий, і не ходив у погріб, лежав у хаті… Ну, і я не стала ходити. Бо як кинути дитину? Не дай Боже з ним що станеться. Вони били з-поза каналу. І ракета на школу летіла: все-все зробилося червоним, а тоді двері вилетіли і вхідні, і хатні, вікна посипалися. Стріляли з літаків по нас… Полетів, відбомбив по школі, сільраді, розвернувся, і щоб не везти снаряди назад, почав стріляти по хатах. Усі дахи були побиті. Кулі пройшли у метрах півтора від нас. Ми сиділи на ліжку. І прямо по хаті пройшли кулі.

Картоплю викопали ‘Гради’

Українські військові як могли підтримували тих небагатьох цивільних, що залишилися в селі.

— Хлопцям-солдатам ми дуже вдячні! — каже пані Тетяна. — Тут із Дніпра були військові. Вони допомагали: давали продукти, крупи, консерви.

Втім і селяни намагалися нагодувати захисників. У погребах залишалися запаси, а щойно зійшов сніг — люди кинулися робити звичну справу: обробляти землю.

— Коли усі сусіди повиїжджали, ми на п’ять дворів управлялися, — розповідає Світлана Макогон. — Я хлопцям відрами яйця, молоко, зелень носила, а вони нам хліб привозили.

Не зважаючи на постійні обстріли, мешканці Грушувахи посадили городину. Правда, картоплю довелося закопувати двічі.

— Ми саджаємо картоплю, а над головою щось усе літає, — каже пані Світлана. — Сподівалися, що то наші. А на Великдень опівночі нас обстріляли. Росіяни кажуть, що вони не стріляють касетними? Не вірте! У нас весь город “перекопаний”, викопали нам росіяни картоплю! Потім пересаджувати довелося. Нас обстріляли з “Градів”. Досі вдома осколки лежать. І пололи потім під обстрілами. І корів ганяли пастися між мінами.

Тікаючи з села під час евакуації, місцеві жителі просто випустили з дворів худобу, птицю, собак. Вісім місяців увесь цей “зоопарк” бродив селом. Кажуть, по селу на вільному вигулі “паслося” до ста голів худоби. А через зграї собак на вулицю неможливо було вийти без палки. Деяких тварин прихистили ті, хто залишився в Грушувасі.

— Кішки та собаки до нас прибивалися. Ми усіх годували, бо шкода… Бачиш — біжать собаки. Значить: летять літаки. Собаки в погріб — і я за ними, — згадує пані Світлана.

Зрештою “звільнених” курей і качок поїли голодні собаки. Кози, корови і свині витоптували городину і — підривалися на мінах. Через замінування стало важко прогодувати і ту худобу, що залишалася в корівниках.

— Ми спочатку ганяли своїх корів пастися, хоча вже було заміновано, — каже Світлана Макогон. — Хлопці з 93-ї бригади нам показали, де міни, і ми ходили обережно, переступали. А потім вони сказали не ходити туди. І ми тримали худобу вдома, годували сіном.

Тварини схудли на такому кормі. Тому згодом Світлані довелося продати за безцінок трьох своїх корів.

Післямова

Фронт відсунувся від Грушувахи у вересні, коли завдяки контрнаступу було звільнено навколишні села. У Грушувасі знову чути дитячі голоси — люди стали повертатися додому: до зруйнованих хат, знищеної господи, замінованих полів.

— Все постраждало, і хата, і сарай, і гараж, — розповідає Віктор Халін. — Даху не було, полагодили, потім дощі пішли, знову обстріли, все потекло. Пережили... Все розбите. Приїжджала поліція, написали акти. “Гроші вам будуть”. А вже рік пройшов. До того ж не розміновують, а годувати всіх треба, і курей, і гусей. Треба сіяти. Якщо я знайду снаряд, мені треба гукнути (розмінувальників — ред.), заплатити гроші, і вони тоді приїдуть. А де я гроші візьму? У мене пенсія 2700, а землі 10 гектар розпайованої! Щоб держава жила, потрібно економіку піднімати і сільське господарство. Якби мені хоч металошукач…

— Від хазяйства нічого не залишилося, — каже Тетяна Павленко. Вона повернулася в Грушуваху наприкінці вересня минулого року. — Було 10 кіз… Я коли в травні виїжджала, їх просто випустила. Бо як їх у сараї залишиш? Повернулися — то вже не було нічого: ні курей, ні качок, ні собак. І коти кудись поділися. І хата відкрита. Але брати там все одно нічого було…

З робочими місцями в селі теж тяжко.

— Я залишилися без роботи. Працювала завідувачкою бібліотеки, — жаліється Світлана Макогон. В найтяжчі часи вона бігала на своє робоче місце рятувати книжки. А коли повернулася, виявилося, що стала безробітною, тому що клуб, в якому розташовується бібліотека, визнали непридатним для використання.

— Але клуб цілий! — наполягає Світлана. — І стіни, і дах є… Єдине, що вікна повилітали. Коли вперше їх вибухом винесло, мені чоловік допоміг, ми позабивали все плівкою. Але вирішили, що клуб зруйнований. Три місяці мене відправляли в безоплатну відпустку, а потім звільнили... І на біржі нічого не отримала, хоч у мене понад 30 років стажу. Я не отримала ані компенсацій, ані розрахункових при звільненні.

Микола Базюра виїхав з Грушувахи лише в червні минулого року, коли поранило жінку. Зараз повернувся і намагається відбудувати оселю.

— Живемо, ремонтуємо, сподіваємося, що все буде добре. У дворі нічого не було: гараж знесло, повиносило двері, вікна.

На Миколиній хаті майорить посічений вітрами і кулями синьо-жовтий прапор.

— Я його давно повісив, ще до війни. Він пережив усі бої. Я його жодного дня не знімав. Будемо ремонтувати і відбудовувати все, — каже чоловік і додає, погрожуючи рукою кудись на схід:

— Вірю, що дулі з перцем він отримає, а не Україну.