Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Ірина Скачко, 20 грудня 2023

‘Щомиті бачу його перед собою’: в Рубцях на Донеччині росіяни вбили сина на очах у матері

…За кілька років до повномасштабного вторгнення пані Зої почала снитися війна: зруйнований Маріуполь, Бахмут, розбите обстрілами рідне село, річка Оскіл, що обміліла. Але навіть уві сні вона не могла передбачити, яке лихо принесе окупація в її життя.

Зоя Миколаївна Лавроненко, село Рубці Донецької області

Зоя Миколаївна Лавроненко, село Рубці Донецької області

У село Рубці Донецької області рашисти зайшли на Страсну П’ятницю, 22 квітня 2022 року. Заходили через вулицю Оскільську — зав’язався бій, в якому вони втратили чимало своїх. Розлючені опором, росіяни почали з того, що спалили на тій вулиці 17 хат. Потім ворожа колона йшла вулицею Лісною. Тут просто розстрілювали кожну хату. Коли село взяли повністю, російські військові пішли по дворах із перевірками.

У Рубцях майже немає цілих хат © Оксана Комарова

У Рубцях майже немає цілих хат © Оксана Комарова
— Ми не виїхали, бо в мене чоловік паралізований після двох інсультів. Та й ми ніколи не думали, що Україна відступить, — розповідає пані Зоя. Вона проробила 35 років у місцевій школі. Колись організовувала веселі свята для малечі. Війна змінила все: посміхатися після пережитого немає сил.

— Цілу ніч так стріляли… У погребі сиділи, страшно було… Я молилася. Під ранок задрімали сидячи. Прокинулися, а крізь щілину у дверях наче сонце пробивається. Я піднялася глянути, що у нас коїться на дворі. На сходах ще собака наш сидів, пітбуль, Альошин улюбленець. Він теж обстрілів дуже боявся… Відкриваю двері — а вони стоять уже у дворі. Думаю: вийду, а сама за сина боюся… Виходжу, і собака за мною кинувся на них. Я злякалася, що собаку розстріляють зараз. Схопила за ціп і тримаю. А вони стали отак переді мною. Людей вісім-десять. Питають: “Сколько вас?” — “Я і син…” — “А где он?” — “У погребі…” — “Завітє!” Я його покликала і присіла до собаки, бо в мене сили вже його втримувати не було. Олексій вийшов. Якби я знала, що я востаннє його бачу живим! Він став від мене метрах в півтора. Росіяни одразу оточили його, один біля мене залишився. Щось мене спитав. Я навіть не пам’ятаю що. Я відволіклася, а потім бачу: Альоша мій вже на колінах стоїть. По пояс голий. Спиною до мене. А крайній бурят стояв. Всі мовчать, а цей тикає в мого сина автоматом. А в Альоші були наколки. Як наче полум’я. І коротко підстрижений був, стрижка наче армійська. Мабуть, вони його прийняли за солдата. Бурят в наколку тикає дулом. Кричить: “Нацик! Нацик! Нацик!” Я кажу: “Так він навіть в армії ніколи не служив!”

Син Зої Миколаївни з дитинства мав проблеми зі здоров’ям, у нього постійно стрибав тиск, носом ішла кров, він часто лежав по лікарнях. А перед війною дуже сильно захворів, навіть був у комі. До весни 22-го він ще навіть не встиг цілком видужати.

— Я бачу: Льошка глянув на них чортом. А росіянин мене питає: “А хто в хаті?” Кажу: “Чоловік паралізований”. Бурят кричить: “Ми сєводня потєрялі 20 парнєй!” І — бабах: лежить мій Альошка. Впав до мене обличчям. Я бачу: в моєї дитини ліве око прострілене і шия. Далі не пам’ятаю нічого. Навіть як вони пішли. Я просто сиділа з собакою… Росіяни ще заходили по декілька осіб, питали: “Кто ета?” А моя дитина вже прозора. Я сиджу і думаю: “Що ж ти, дура, не закрила його собою?”. Та чи ж я знала, що таке буде?!! Ця картина переді мною тепер постійно. Тільки очі закрию і бачу… Не знаю, скільки я так сиділа. Сонце зійшло, почало пригрівати. Ворота відкриті були. Не пам’ятаю, як я виповзла за двір... Сусід через дорогу живе, він наш кум, саме вийшов. Кажу: “Немає Альоші! Допоможи викопати яму!” Потім ще й інший сусід прийшов. Його згодом росіяни розстріляли…

Так разом із сусідами пані Зоя викопала в саду яму під абрикосою. Пів метра завглибшки — на більше сил ні в кого не вистачило. Олексію було неповних 39 років.

— У килимову доріжку завернули. Я навіть око праве закрити йому не змогла. Я була як паралізована. Він до половини роздягнутий був… Накрили тим одягом, який з нього зняли. Зверху ковдру та шиферину поклали. І закидали землею…

До цієї могили Зоя Миколаївна ходила щоранку і щовечора. Аж поки не побачила, що її почали розривати собаки.

— Яма невелика була. Запах, мабуть, з’явився. І паркан у нас розбитий був, собаки чужі бігали. Як я побачила, що розкопувати почали, мені погано стало. Пішла до старости, Анжели: “Поможи дитину переховати”. Вона каже: “Я не можу без влади, вони не дозволяють”. Тому мені просто привезли землю, щоб більше присипати, а потім шиферу дали, щоб паркан прикрити.

Від горя мати мало не вмерла. Зовсім не могла їсти, схудла на 20 кілограмів. Як могли підтримували односельці.

— Я своїм сусідам усім вдячна, — каже Зоя Миколаївна. — Хто словом підтримає, хто обніме, хто хліба принесе, останнім ділилися. Хоч мені й не хотілося їсти, але увагу приділяли. Володимир Іванович, той сусід, що допомагав могилу копати, принесе хліб і каже так голосно (він завжди дуже голосно розмовляв): “Їх погонять!” Я прошу: “Володимире Івановичу, будь ласка, тихенько!” Балакають, що він і росіянам казав: “А що ви мені зробите? Ну, розстріляєте і все! Я вас не боюся”. Видно, забрали десь і застрелили.

А потім до села приїхало телебачення. З окупованого Донецька. Мабуть, хотіли зняти сюжет про цивільного хлопця, підступно вбитого… українськими військовими.

— Кажуть: “Хочемо у вас інтерв’ю взяти про те, як вашого сина розстріляли”. Я думаю: якщо я вам правду скажу, ви ж усе перекрутите. І відповіла, що їм казати нічого не буду.

За пів року село звільнили. Задовго до цього, ще в окупації, пані Зоя знову бачила віщий сон. Щасливий.

— Сниться мені, як у мене в погребі стоять хлопці-українці. Коли ж нас звільнили, наші військові справді зайшли до мене, так, як уві сні, й посідали. Чоловік десять, повністю зайняли погріб. Пахне від них свіжістю, молодістю. Я їм кажу: “Хлопці, ви ж мені вже снилися!..”

У жовтні тіло Олексія повезли на ексгумацію. А після — перепоховали на сільському цвинтарі. Але відтоді мати так і не отримала свідоцтва про його смерть: у висновку експертизи не поставили дату загибелі. Хоч і сама пані Зоя, і сусіди готові свідчити, що Олексія застрелили 22 квітня 2022 року.

— Кажуть: “Це буде після війни, подавайте в суд. Або везіть тіло в Дніпро або в Київ”. А за що я його повезу? Ще питають: чому, мовляв, я не зібрала гільзи? Я всі гільзи, що у дворі були, викинула. Я не хотіла того у дворі. Та й мені не до того було, щоб про це думати…

Із цією проблемою жінка звернулася до юристів харківської приймальні ХПГ. Вони займаються цим питанням.

Тим часом у школі дзвенять дитячі голоси (в Рубцях, на диво, зуміли попри все відновити навчання), але Зоя Миколаївна повертатися до роботи не планує, оформлює пенсію. Молиться за мир. І щодня пояснює хворому чоловіку, що Альоша більше не повернеться.

© Оксана Комарова

© Оксана Комарова

поширити інформацію

Подібні статті

• Події   • Російсько-українська війна

‘То моє серце...’ Оля та її хата посеред великої війни

Під Ізюмом дівчина намагається зберегти свій будинок, зведений її прабабусею з глини і дерева понад сто років тому.

• Події   • Російсько-українська війна

Російські лікарі казали: шукайте рідних чи знайомих, бо відправлять на Північ

Соцпрацівниця з Яремівки під обстрілами розносила хліб своїм підопічним. А після поранення потрапила до Росії. Це лише одна з багатьох історій, які розповідають люди нашим юристам під час виїздів у деокуповані села.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Українська медсестра в окупації: рятувати і не загинути

Під обстрілами і в окупації, коли не було ані світла, ані зв’язку, медсестра Наталя Глуходід не залишила своїх пацієнтів в Осколі під Ізюмом. Лікарню захопили росіяни, але жінка не пішла на співпрацю з ворогом. Але й присязі Гіппократа не зрадила.

• Події   • Інтерв’ю

Картопля під обстрілами та корови на мінному полі — 11 мешканців Грушувахи кілька місяців жили на лінії фронту

Село Грушуваха розташоване на правому березі каналу Дніпро-Донбас, в Ізюмському районі на Харківщині. Окупанти сюди не зайшли, але були зовсім поряд, на іншому боці каналу: протягом восьми місяців село перебувало на лінії фронту.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти