MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Щомиті бачу його перед собою’: в Рубцях на Донеччині росіяни вбили сина на очах у матері

20.12.2023   
Ірина Скачко
…За кілька років до повномасштабного вторгнення пані Зої почала снитися війна: зруйнований Маріуполь, Бахмут, розбите обстрілами рідне село, річка Оскіл, що обміліла. Але навіть уві сні вона не могла передбачити, яке лихо принесе окупація в її життя.

Зоя Миколаївна Лавроненко, село Рубці Донецької області

Зоя Миколаївна Лавроненко, село Рубці Донецької області

У село Рубці Донецької області рашисти зайшли на Страсну П’ятницю, 22 квітня 2022 року. Заходили через вулицю Оскільську — зав’язався бій, в якому вони втратили чимало своїх. Розлючені опором, росіяни почали з того, що спалили на тій вулиці 17 хат. Потім ворожа колона йшла вулицею Лісною. Тут просто розстрілювали кожну хату. Коли село взяли повністю, російські військові пішли по дворах із перевірками.

У Рубцях майже немає цілих хат © Оксана Комарова

У Рубцях майже немає цілих хат © Оксана Комарова
— Ми не виїхали, бо в мене чоловік паралізований після двох інсультів. Та й ми ніколи не думали, що Україна відступить, — розповідає пані Зоя. Вона проробила 35 років у місцевій школі. Колись організовувала веселі свята для малечі. Війна змінила все: посміхатися після пережитого немає сил.

— Цілу ніч так стріляли… У погребі сиділи, страшно було… Я молилася. Під ранок задрімали сидячи. Прокинулися, а крізь щілину у дверях наче сонце пробивається. Я піднялася глянути, що у нас коїться на дворі. На сходах ще собака наш сидів, пітбуль, Альошин улюбленець. Він теж обстрілів дуже боявся… Відкриваю двері — а вони стоять уже у дворі. Думаю: вийду, а сама за сина боюся… Виходжу, і собака за мною кинувся на них. Я злякалася, що собаку розстріляють зараз. Схопила за ціп і тримаю. А вони стали отак переді мною. Людей вісім-десять. Питають: “Сколько вас?” — “Я і син…” — “А где он?” — “У погребі…” — “Завітє!” Я його покликала і присіла до собаки, бо в мене сили вже його втримувати не було. Олексій вийшов. Якби я знала, що я востаннє його бачу живим! Він став від мене метрах в півтора. Росіяни одразу оточили його, один біля мене залишився. Щось мене спитав. Я навіть не пам’ятаю що. Я відволіклася, а потім бачу: Альоша мій вже на колінах стоїть. По пояс голий. Спиною до мене. А крайній бурят стояв. Всі мовчать, а цей тикає в мого сина автоматом. А в Альоші були наколки. Як наче полум’я. І коротко підстрижений був, стрижка наче армійська. Мабуть, вони його прийняли за солдата. Бурят в наколку тикає дулом. Кричить: “Нацик! Нацик! Нацик!” Я кажу: “Так він навіть в армії ніколи не служив!”

Син Зої Миколаївни з дитинства мав проблеми зі здоров’ям, у нього постійно стрибав тиск, носом ішла кров, він часто лежав по лікарнях. А перед війною дуже сильно захворів, навіть був у комі. До весни 22-го він ще навіть не встиг цілком видужати.

— Я бачу: Льошка глянув на них чортом. А росіянин мене питає: “А хто в хаті?” Кажу: “Чоловік паралізований”. Бурят кричить: “Ми сєводня потєрялі 20 парнєй!” І — бабах: лежить мій Альошка. Впав до мене обличчям. Я бачу: в моєї дитини ліве око прострілене і шия. Далі не пам’ятаю нічого. Навіть як вони пішли. Я просто сиділа з собакою… Росіяни ще заходили по декілька осіб, питали: “Кто ета?” А моя дитина вже прозора. Я сиджу і думаю: “Що ж ти, дура, не закрила його собою?”. Та чи ж я знала, що таке буде?!! Ця картина переді мною тепер постійно. Тільки очі закрию і бачу… Не знаю, скільки я так сиділа. Сонце зійшло, почало пригрівати. Ворота відкриті були. Не пам’ятаю, як я виповзла за двір... Сусід через дорогу живе, він наш кум, саме вийшов. Кажу: “Немає Альоші! Допоможи викопати яму!” Потім ще й інший сусід прийшов. Його згодом росіяни розстріляли…

Так разом із сусідами пані Зоя викопала в саду яму під абрикосою. Пів метра завглибшки — на більше сил ні в кого не вистачило. Олексію було неповних 39 років.

— У килимову доріжку завернули. Я навіть око праве закрити йому не змогла. Я була як паралізована. Він до половини роздягнутий був… Накрили тим одягом, який з нього зняли. Зверху ковдру та шиферину поклали. І закидали землею…

До цієї могили Зоя Миколаївна ходила щоранку і щовечора. Аж поки не побачила, що її почали розривати собаки.

— Яма невелика була. Запах, мабуть, з’явився. І паркан у нас розбитий був, собаки чужі бігали. Як я побачила, що розкопувати почали, мені погано стало. Пішла до старости, Анжели: “Поможи дитину переховати”. Вона каже: “Я не можу без влади, вони не дозволяють”. Тому мені просто привезли землю, щоб більше присипати, а потім шиферу дали, щоб паркан прикрити.

Від горя мати мало не вмерла. Зовсім не могла їсти, схудла на 20 кілограмів. Як могли підтримували односельці.

— Я своїм сусідам усім вдячна, — каже Зоя Миколаївна. — Хто словом підтримає, хто обніме, хто хліба принесе, останнім ділилися. Хоч мені й не хотілося їсти, але увагу приділяли. Володимир Іванович, той сусід, що допомагав могилу копати, принесе хліб і каже так голосно (він завжди дуже голосно розмовляв): “Їх погонять!” Я прошу: “Володимире Івановичу, будь ласка, тихенько!” Балакають, що він і росіянам казав: “А що ви мені зробите? Ну, розстріляєте і все! Я вас не боюся”. Видно, забрали десь і застрелили.

А потім до села приїхало телебачення. З окупованого Донецька. Мабуть, хотіли зняти сюжет про цивільного хлопця, підступно вбитого… українськими військовими.

— Кажуть: “Хочемо у вас інтерв’ю взяти про те, як вашого сина розстріляли”. Я думаю: якщо я вам правду скажу, ви ж усе перекрутите. І відповіла, що їм казати нічого не буду.

За пів року село звільнили. Задовго до цього, ще в окупації, пані Зоя знову бачила віщий сон. Щасливий.

— Сниться мені, як у мене в погребі стоять хлопці-українці. Коли ж нас звільнили, наші військові справді зайшли до мене, так, як уві сні, й посідали. Чоловік десять, повністю зайняли погріб. Пахне від них свіжістю, молодістю. Я їм кажу: “Хлопці, ви ж мені вже снилися!..”

У жовтні тіло Олексія повезли на ексгумацію. А після — перепоховали на сільському цвинтарі. Але відтоді мати так і не отримала свідоцтва про його смерть: у висновку експертизи не поставили дату загибелі. Хоч і сама пані Зоя, і сусіди готові свідчити, що Олексія застрелили 22 квітня 2022 року.

— Кажуть: “Це буде після війни, подавайте в суд. Або везіть тіло в Дніпро або в Київ”. А за що я його повезу? Ще питають: чому, мовляв, я не зібрала гільзи? Я всі гільзи, що у дворі були, викинула. Я не хотіла того у дворі. Та й мені не до того було, щоб про це думати…

Із цією проблемою жінка звернулася до юристів харківської приймальні ХПГ. Вони займаються цим питанням.

Тим часом у школі дзвенять дитячі голоси (в Рубцях, на диво, зуміли попри все відновити навчання), але Зоя Миколаївна повертатися до роботи не планує, оформлює пенсію. Молиться за мир. І щодня пояснює хворому чоловіку, що Альоша більше не повернеться.

© Оксана Комарова

© Оксана Комарова

 Поділитися