MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘То моє серце...’ Оля та її хата посеред великої війни

05.11.2023   
Ірина Скачко
Під Ізюмом дівчина намагається зберегти свій будинок, зведений її прабабусею з глини і дерева понад сто років тому.

Столітня хата

Столітня хата

Сніжківка — це одна вулиця: Соснова. Вона в’ється між озерами і лісом, серед порослих бур’янами замінованих левад. Навесні 22-го росіяни нарили тут окопів, а зараз ті луки загарбали нові окупанти — миші, що не бояться вже ані котів, ані людей, кидаються просто під ноги, намагаючись перебратися на зимівлю до людського житла.

Втім, квартируватися гризунам є де, багато будинків стоять покинуті. Лише в 12 хатах досі живуть люди — усього 23 душі. Десь побитий дах, у когось прострілені стіни, вибиті вікна.

Кажуть, у перші дні війни у Сніжківку з’їхалося пів Ізюму. Думали: росіяни просто не помітять загублене серед лісу маленьке тихе село, в якому немає нічого важливого. Помітили й увійшли. Між п’ятим і сьомим березня заїхала ціла колона, з важкою технікою, САУ, “піонами”. Окопалися посеред городів і доріг. Тоді переселенці зрозуміли, що скоро й тут буде непереливки, і всі виїхали. В окупації в Сніжківці залишилося ледь зо два десятки місцевих мешканців. Росіяни пропонували вивезти всіх до Бєлгорода чи хоч в Ізюм. Відмовлялися.

— Казав один, мовляв, путін пообіцяв п’ять тисяч рублів на день кожному, хто поїде в Росію, — згадує Оля. — Я жартую: в мене під Пітером рідня, там в будинках досі немає каналізації. Я не поїду, хай ці гроші передадуть туди.

Дівчина каже, ні за що не покинула би своєї хати. “Це моє серце, моя красуня, моя рідна”... Це Оля про неї — маленьку, непоказну, але таку щемливо рідну, зі знайомими з дитинства обрисами. Архетиповий український дім: не сердита наїжачена фортеця за високим парканом, а побілена, привітна, тепла, наче хлібчик, хата. Ще жива, але поранена, розстріляна, побита чужими людьми. Її звела Оліна прабабуся — Поліна. Хата вистояла в другу світову.

Оля, село Сніжківка Ізюмського району

Оля, село Сніжківка Ізюмського району

…Оля зі своєю мамою Тетяною приїхали до Сніжківки у 2014-му. Тікали з Луганщини. Покинули там усе, навіть за речами не поверталися. Обжилися, дівчина влаштувалася на роботу в готель неподалік. Саджали садок, доглядали за столітньою хатою, як за рідною людиною: білили, розмальовували, різьбили з дерева.

— У нас було гарно, як у музеї, — каже Оля, запрошуючи нас до себе. — Ви розумієте, я настільки це люблю…Так, я знаю, воно все не нове, але від того не менш рідне… Ми так за хатою дивилися. У нас все було пофарбоване, побілене. Все в картинах. Стіл дубовий. В садку персики росли…

Персики вирубали росіяни, коли заводили у двір і на город важку техніку. Дерева заважали.

— Я йому кажу: “Ну куди ти це рубаєш? Дерево виростити, як тваринку!” Але їм все тут заважало: і дерева, і квіти, і хата.

Подвір’я завалене гільзами від артилерійських снарядів

Подвір’я завалене гільзами від артилерійських снарядів

В обійсті стояв танк. Посеред городу солдати палили багаття, готували собі їжу. Там же стояли самохідні артилерійські установки. Від кожного пострілу все підкидало, наче при землетрусі: цвяхи виходили зі стін.

Спочатку Оля з Тетяною жили вдома, а під час обстрілів бігали ховатися до сусідів у льох. Коли в хаті зовсім обвалилася стеля, перейшли жити до іншої. Коли прилетіло й туди, знову переїхали. Тепер до порожнього будинку “тьоті Маші” — пані Марію вбило у квітні прямо на порозі своєї хати. “Побігали по селу…”, — гірко каже Оля.

Коли мати з донькою повернулися додому, застали пустку. Розбиту хату ще й пограбували. Щось винесли росіяни, щось місцеві мародери…

Через усю стелю пішли тріщини

Через усю стелю пішли тріщини

— Це вже ми трохи відремонтували, а тоді тут даху не було, нічого не було… — Оля заводить нас до кімнати. Стелею, наче шрами, тягнуться тріщини. — Половину речей просто перетрощили. Однієї стіни немає, інші перебиті, піч роздовбана. Вікна вибиті. Проводки немає… Вони тут не жили. Але все винесли. Вони просто пакостили. Вони ж бачили, як ми живемо. У нас не було розкошів, але все було чистенько. Все винесли, дзеркал не було, половини речей… Я все потім збирала. Щось попід лісом валялося, а чогось взагалі так і не знайшла. Забрали ікону стару, але потім повернули. Я пішла до них, кажу: “Ви що, це взагалі сором!”

— Вони нашу хату спеціально розстрілювали, збиткувалися з неї, — вважає Тетяна. — Ми сиділи в підвалі і чули, як людина пройшла до своїх позицій і каже: хочу, щоб вони стояли на колінах і жрали землю. Це про нас.

Жінки кажуть, росіянам хтось доніс, що Оля працювала в готелі, в якому раніше регулярно відпочивали хлопці з АТО. Йдеться про “Сім вітрів” на виїзді з Ізюма. Комплекс знищений вщент.

— Господар готелю допомагав ЗСУ завжди. А “добрі люди” розповіли. До мене кожного дня приходили, — каже дівчина. — Обшукували все.

Коли росіяни відступили, Оля знайшла біля хати стос ворожих документів — листи, навіть паспорти. Довго намагалася віддати все це нашим військовим, але ніхто не брав, було не до того.

— Добре що нарешті хоч один, водій, забрав усе те. Це ж докази! Вони повинні понести покарання за все, що накоїли. І вони, і всі ті, хто це підтримує! Прийти все розтрощити, повбивати людей…

Російські листи вразили дівчину найбільше.

— Що вони пишуть про нас? Один писав, що ми хохляцьке бидло. Нащо ти взагалі сюди перся, до “бидла”? Живи зі своїми “гарними людьми”! З ними багатьма вдома припинили друзі, родичі спілкуватися, коли вони пішли сюди війною. Був хлопець, якого всі вдома називали вбивцею. А він казав, що прийшов сюди заробити гроші, купити машину…

Чи зможе родина колись отримати компенсацію за зруйноване житло, невідомо. Хата ніколи не була оформлена як слід.

— Нотаріус колись сказав: “Нащо воно вам, все одно завалиться!”, — пригадує Оля.

Нотаріус помилився. Хата не завалиться, доки її тримають дві пари тендітних жіночих рук. Вони місять глину і знову зводять стіни. Як Поліна сто років тому. 


За інформацією Київської школи економіки (KSE Institute), на Харківщині пошкоджено або зруйновано майже 10 тисяч житлових будинків. Загальна сума прямих збитків, завданих житловому фонду регіону, складає понад 14 млрд доларів.

Нагадуємо, Харківська правозахисна група надає жертвам війни всебічну допомогу — гуманітарну, правову, психологічну.

Якщо ви потребуєте такої підтримки, ви можете звернутися до наших приймалень за такими номерами:

  • у Харкові: +380 50 505 1415, +380 50 405 3015;
  • у Києві: +380 50 555 27 95.

Приймальня працює за підтримки Програми USAID Ukraine — USAID Україна “Права людини в дії”.

 Поділитися