‘У мою автівку випустили понад двадцять куль’

Я потрапив під обстріл прямо на трасі. У мене в машині двадцять чотири отвори, вона ремонту не підлягає. [Росіянин] під’їхав на легковику, витяг автомат через вікно і почав у мене стріляти. Я спробував втекти, завів машину, двигун був розстріляний, на трьох циліндрах їхав, а він мене ще тричі намагався з дороги скинути. Доїхав до тероборони, вже свідомість втрачав. Там мені надали першу медичну допомогу та відправили до лікарні.

Дві кулі у плече влучили й одна рикошетом у голові застрягла. Хвилин 20 ще тікав. Він вже в зад машину бив, розгортав, але все одно ми тікали від нього. Я з жінкою був, але пощастило, дружина не постраждала. Поки мене везли до лікарні, два рази доливали кров. Ледве довезли. Добу не приходив до тями. У мене тепер немає половини кістки, тут яма. Тут м’яз теж пошкоджено.

Ніхто цього не очікував! Хоч і снаряди прилітали на поля, усюди. Не очікували. Чули вибухи, але не думали, що до такого дійде. Коли 14-го березня гасив мийку (на початку Димерки горіла), танки було видно і вибухи чув, але все одно нікуди не поїхав. Не хотілося нічого залишати.

Ані світла, ані газу не було. Готували на вогнищі. На деяких вулицях було світло, телефон заряджали там. У Бровари їздив за продуктами, там дещо купляли. Тут на Димерському повороті не можна було проїхати, так ми через Гоголів їздили туди. Тоді ще можна було. До 15-го числа можна було прорватись. А потім бої почалися на переїзді. Росіяни зайшли та захопили той район. Вже звідси нікуди неможливо було виїхати. Тут постійно були прильоти та уламки падали у двір. Тут неспокійно було.

Ніде я не ховався. У мене брат воює з 14-го року, він сказав, якщо навіть буде приліт, у погребі засипле. А якщо буде хвиля — викине через вікно. Тому ми нікуди не ховались. Постійно у будинку були. Жінка, дитина і я. Втрьох. Але згодом дитину вирішили евакуювати. Зіграло те, що через дорогу на город почало прилітати. Ми вирішили дитину вивезти машиною, тоді саме повинен був бути зелений коридор, але його так і не було. Повезли своїми силами. Зібралася певна кількість людей, які чекали на зелений коридор. Потім, щоб сильно не світитися, щоб було менше машин, посадили [дітей] та повезла людина на вокзал. Загалом там чотири машини поїхало дітей. Усіх, хто хотів виїхати, усіх — туди.

З 14-го на 15-те теж вибухи були майже усю ніч. 15-го, десь о дев’ятій, я поїхав до Броварів за продуктами. Тут ані магазини, нічого не працювало. Цигарок не було. Поїхав до Броварів, а назад так і не зміг повернутися — потрапив під обстріл у Гоголеві. Хоча кажуть, що там не було росіян, я потрапив під обстріл.

Про будинок

Будинок одноповерховий. Чотири кімнати було, кухня, ванна, усе як треба. Ремонт був, утеплив усе. Прильотів було два у дворі, два у саду та один за будинком. Виходить — п’ять. Приїжджали експерти, казали, що будинок під знос. Він з фундаменту зійшов. Відновленню не підлягає. У будинок прилетіло десь 21-го числа, так кажуть. Деякі [люди] ще тут були. Не всі виїхали.

На перехресті стояв танк і там, де будинок [зараз] відбудовується, теж два танки стояли російські. Тут залишилися одиниці, десь на п’ять будинків, може, одна-дві людини. Здебільшого усі виїхали. У селі дуже неспокійно було. Тут як послухаєш, де вони жили, як поводилися… Деякі ж люди у підвалах сиділи та розповідали. Тут один був до останнього. Росіяни ходили, телефони відбирали, цигарки відбирали, усе, що можна. А коли одному набридло і він спробував поїхати звідси, так вони на БТРі доганяли та розстрілювали.

Повернувся сюди, коли почали пускати, коли наші зачистили усе. Вже у квітні можна було в’їжджати. Тоді одразу і повернулися. Без дитини. Дитина у Львові була весь час. Повернулася десь за місяці два-три, коли вже більш-менш відігнали їх далі, тоді лише. Тоді вже були більш впевнені, що можна повертатися.

Про росіян

Що їм сказати? Вже стільки хочеться їм сказати… Я взагалі не розумію, чого вони лізуть? У них же власних земель вистачає. Все у них є. Що їм взагалі потрібно? Просто хочуть піти за російським кораблем, напевно, та й все.