Побачити маму і здатися назад на довічне

Ви були в окупації, так?

Так.

Розкажіть, будь ласка, як це все відбулося. Чи застосовували до вас катування? Якщо так, то які саме?

Так. Я з Донецької області, у місті Краматорську живу. У листопаді 2021-го року адміністрація СІЗО №6 міста Бахмута відправила мене на перереєстрацію групи інвалідності та для проходження профілактичного лікування туберкульозу до Снігурівської виправної колонії Миколаївської області — МВК №5.

Першого березня, коли вже стало відомо, що ми в окупації, Пенітенціарна служба України мене й інших 96 засуджених не евакуювала. Просто кинули у небезпечній для життя й здоров’я ситуації до 28.05.2022.

Ми просиділи не просто на окупованій території, а у зоні активних бойових дій. Неодноразово на територію установи були прильоти, ми не знаємо від кого. У прогулянковому дворику ми були, як зазвичай, за графіком. Біля прогулянкового дворика падали міни. Навіть по водонапірній вежі пристрілювалися росіяни. Адміністрація так казала.

Потім, 28.05.2022, підходить черговий Леонідович, майор. Інших даних я не знаю, всі казали: “Леонідович”. Каже: “Хлопці, збирайтеся, вас забирають росіяни. Цінні речі: телефони, планшети, телевізори, приставки окремо зберіть, вас зараз заберуть, а ми заберемо речі на склад, а потім родичам відправимо”. Ну добре. Ми зібрали все.

Я та Едік Майданський сиділи в першій камері. За пів години відчиняються двері. Підходьте, кажуть. У масках, з автоматами. Ну добре, я підходжу, руки назад, на мене надягають кайданки. Я трішки молодший, Едік каже: “Давай першим”. Я виходжу — і мене одразу просто прикладом вдарили по голові, я побачив, що приклад. Бачите, шрам, зараз просто волосся відросло.

Я приходжу до тями, вже біля корпусу лежу на асфальті. З мене зняли одяг, автомат ставлять і кажуть: “Ну що, зараз ми тебе будемо вбивати”. Люди в масках, що робити — я не знаю. Вони двічі зробили постріл біля мого вуха. Ніс зламали. У кайданки. Інших пацанів теж били. Там сидів Ігор Швачка, Логвиненко Саша, Бруханда Ігор, Жданов Міша, Едік Майданський. Ще двоє сиділи, я забув імена. Вірмен помер потім у СІЗО.

Нас забрали. У вантажну автівку поклали, сказали, що застрелять, якщо будемо ворушитися.

“Вам тут не Європа, не Україна”

Привозять нас до Херсонської виправної колонії №7. І там був такий майор Горобець. Він там був керівником чергової частини. Нас вивантажили з автівки. У кайданках. “Хлопці, вам тут не Європа, вам тут не Україна, ану вмажте їм”, — каже. І все.

Прийшли ми до тями, вже у мене пальці зламані. У камері під ліжко забили нас чотирьох. Мене, Бруханду і Жданова. І ще там один Толя, не пам’ятаю прізвище.

Потім оперативник і цей Горобець почали вербувати. Просто приходять і кажуть: “Навіщо тобі Україна? Вона тобі довічне дала. А ми зараз тобі російський паспорт — і поїдеш до Росії, будеш воювати, хохлів убивати”. Я вірянин, розумієте? У мене є громадянська позиція, у мене родина тут. Донька, сестра, мама, племінниця. Я кажу: “Ні, ні, ні”.

Мене били по пальцях. Зламали ребра, потім мені рентген робили, 6-те й 7-ме ребро. Ніс зламали, голову пробили, у мене досі вухо не чує. Я ні в яку. Просидів там до серпня 2022-го року, не вмовили вони мене. Відвезли мене в СІЗО міста Херсон. Просто вивезли. Усе.

У СІЗО я просидів до 11-го вересня. Потім увечері приходить начальник МВК Анатолійович. Їх два брати, Віталій Анатолійович і Анатолійович. А я там 9 років пролежав, я там лікував туберкульоз. Питає: “Додому хочеш?” Кажу: “Хто не хоче, я 15 років сиджу”. Каже: “Одягайся”.

Він мене ввечері вивів, дав паспорт. Чао-какао. Двері зачинив, я стою в Херсоні. Комендантська година. Думаю, треба десь ховатися. Від СІЗО неподалік парк, я через парк пройшов, переночував на технічному поверсі. Вночі чую вибух, якраз цієї ніч росіяни підірвали телевізійну вежу в Херсоні.

Я вранці виходжу, питаю чоловіка, що вибухало вночі — може, наші москалів довбасять? Та ні, каже, вежу підірвали. Каже: “Наші прийшли”. Я кажу: “А хто — наші?” Хто його знає, хто в них наші. Наступного дня вранці дивлюся, уже з нашим прапором їдуть  — наша українська армія. О, Слава Україні! Я по Миколаївській трасі — додому. І все: я від бабусі пішов, я від дідуся пішов.

Приїхав у Краматорськ. Я коли сидів у полоні, як людина релігійна, Богу пообіцяв: даси вижити мені, маму побачити — три дні вдома побуду, сам піду здамся. І все. Я приїхав до Краматорська. Ніде мене не змогли зупинити. Ані СБУ, ані МВС. Перевіряла військова комендатура, їхні спеціалісти. Я все пройшов: від Херсона до Краматорська, через всю Україну, проїхав Одесу.

Усе, три дні [минули]. Мамі кажу: “Я Боженці обіцяв, не можна дурити його, тому що — сама розумієш”. Я взяв сумки, приходжу в поліцію, стукаю. У Краматорську. “Що таке? П’ятниця!” Не пам’ятаю дати, точно п’ятниця, керівництва немає.

— Я здаватися прийшов.

— Як прийшов здаватися? А хто ти такий?

— З довічного

— Та йди ти звідси!

— Ти з глузду з’їхав чи що? Впусти, куди ж я поїду, я на таксі приїхав, у мене грошей немає на дорогу.

І мене з четвертого чи п’ятого разу моїх вмовлянь впустили.

Привезли мене до Дніпра в тюрму. У Бахмуті ж війна зараз. Вивезли до Дніпра. Я ж думаю: “Ну все, буду сидіти там”. А мене десь за місяць сюди [до Темнівської виправної колонії №100 біля Харкова] розподілили. Незрозуміло чому, у порушення статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу. Мої родичі не можуть сюди приїхати, я звернувся до адміністрації. Сергій Анатолійович нормальний керівник відділення, я йому кажу: “Сергію Анатолійовичу, ну якось треба за місцем проживання, тому що родичі не можуть сюди приїхати”. Уявіть, з Краматорська сюди їхати — 10 пересадок. Добу потрібно їхати. А там 4-5 годин, одна пересадка. Я звернувся і сестра моя звертається.

А щодо цієї ситуації порушили кримінальну справу. Мені й речі не повернув ніхто. Ніхто нікуди нічого не вислав. Порушили кримінальну справу за статтею 438 ККУ. Це воєнний злочин, я так зрозумів. У сфері військових дій. Ось така ситуація у мене в житті.