MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Установи виконання покарань під час війни

10.08.2022
Михайло Романов

Херсонський слідчий ізолятор, фото: УНІАН

З початком війни, розв’язаної росією проти України, в небезпечному становищі опинилися одні з найуразливіших державних інституцій. Йдеться про установи виконання покарань (УВП), зокрема виправні колонії (ВК), в яких тримаються засуджені, та слідчі ізолятори (СІЗО), в яких знаходяться особи, щодо яких обраний забезпечувальний захід у виді тримання під вартою.

Чим зумовлена вразливість

Як продемонстрував досвід, ці місця дійсно є вразливими. Причому їх вразливість зумовлена не лише воєнним станом. УВП є спеціалізованими інституціями, які пристосовані для здійснення кримінально-правового впливу на особу, і цей вид діяльності для них є виключним. У свою чергу, це означає, що такі установи не складають економічної «цінності», і їх утримання та фінансування ніколи не знаходилося у пріоритетах державного управління. Отже, вразливість установ у мирний час зумовлена тим, що вони дуже часто функціонують в умовах браку фінансування та забезпечення, а це безумовно впливає на повсякденне життя колонії.

Сюди слід додати величезні проблеми з забезпеченням правового режиму відбування покарання. Практика порушення прав людини є звичайним явищем в УВП.

Отже, ситуація, коли діяльність установи пов’язана з застосуванням державного примусу, а також зі значними порушеннями прав людини, робить таку установу вразливою для зовнішніх факторів. 

Що стосується воєнного стану, який наразі діє в Україні, то він за замовчуванням підвищує «планку» вразливості. Безумовно в зоні бойових дій, на лінії зіткнення знаходяться окремі УВП, і всі ризики, які існують у цих зонах у воєнний час для таких установ є більш високими. 

Установи є режимними об’єктами, отже, їх персонал не може швидко і легко, в робочому порядку, вирішувати питання переміщення засуджених, їх перевезення або евакуації. Такі дії потребують матеріальних, людських та часових ресурсів. Так само не можуть бути оперативно вирішено питання щодо охорони об’єкта, убезпечення тих, хто в них знаходиться. Не можна засуджених і відпустити «по домах», оскільки вони є засудженими і відбувають кримінальне покарання.

Високим є ризик потрапляння УВП під обстріли і про такі об’єкти, у разі їх обстрілу,  знов таки за замовчуванням, будуть згадувати в останню чергу.

Додатковий ризик і небезпека – це потрапляння УВП в умови окупації. Цей ризик є особливо великим, зважаючи на те, що російська армія не має жодних уявлень про існуючі міжнародні норми і правила ведення війни. Адже за загальним правилом, в умовах окупації УВП повинні працювати, і їх не можна втягувати у військовий конфлікт. Практика свідчить зовсім про інший стан речей.

Вразливість УВП, крім вказаного, зумовлена також тим, що в них знаходяться люди, які позбавлені можливості приймати самостійні рішення та обирати варіант поведінки, який відповідає ситуації. Такі люди не можуть самостійно покидати установу та змінювати місце перебування на власний розсуд. Не мають вони можливості й оперативне реагувати на рішення чи дії, які, на їх думку, порушують їх права або створюють загрозу таких порушень.

Усі наведені обставини та фактори роблять УВП такими об’єктами, які потребують особливої уваги та закріпленого алгоритму дій у кризових ситуаціях.

Який досвід має Україна? 

В 2014 році, коли почалася воєнна агресія росії проти України, велика кількість УВП потрапили в складні умови. Частина з них опинилася в окупації, інша частина перебувала в зоні бойових дій.

На жаль, офіційних даних щодо УВП на окупованих та анексованих територіях у відкритих джерелах наразі немає. Але зафіксовані дані журналістських та правозахисних досліджень. За зведеними даними ХПГ у Донецькій і Луганській областях знаходяться 36 УВП (25% від загальної кількості установ ДПтСУ), 29 з яких перебувають в районах вірогідних військових зіткнень або на території, непідконтрольній Україні.

За даними, які ХПГ мало у своєму розпорядженні на початку 2015 року, на території АР Крим розташовані чотири заклади, які фактично опинилися окупованими внаслідок захоплення території Російською Федерацією. Це Керченський виправний центр № 139 з наповненням 30 засуджених, Керченська ВК мінімального рівня безпеки № 126, розрахована для утримання 710 засуджених, Сімферопольська ВК середнього рівня безпеки № 102 на 1470 засуджених і Сімферопольський СІЗО, розрахований для утримання 1700 осіб слідчо-заарештованих. Загальна кількість громадян України, що опинилися неспроможними приймати власні рішення щодо вимушеного переселення на територію материкової частини України, складала близько 3910 осіб .

Статистична звітність станом на 01.01.2015 року, тобто вже після окупації та анексії окремих територій, свідчить про зменшення «тюремного» населення майже на 42% - загальна кількість осіб в установах кримінально-виконавчої системи –  73 431 тис. особи, динаміка  (зменшення) складає –  42,15%.

Як бачимо, майже всі установи, які знаходилися на відповідних територіях (окупованих чи анексованих) залишилися там, не були евакуйовані та опинилися в ситуації правової невизначеності. Зусилля повернути засуджених та ув’язнених, хоча і мали певний успіх, але з огляду на кількість осіб, яких вдалося повернути, можна стверджувати, що цей успіх був скоріше випадком, аніж системною практикою (із Криму повернуто 12 осіб, із ОРДЛО – 186 осіб).

Наведені вище факти та інформація свідчать про те, що ситуація ведення воєнних дій стала несподіванкою для Державної кримінально-виконавчої служби, Міністерства юстиції та інших державних інституцій, які були дотичні до вирішення питань функціонування та забезпечення безпеки системи виконання покарань.

Заради справедливості слід відмітити, що за весь період АТО були евакуйовані лише засуджені жіночої Червонопартизанської виправної колонії (№ 68) в Луганській області.

Лише в 2018 році, коли війна тривала 4 роки, з’явився нормативний акт, який певною мірою врегулював питання евакуації та забезпечення безпеки УВП та осіб, які в них утримуються. Йдеться про Постанову Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2018 р. № 934, якою затверджений Порядок проведення обов’язкової евакуації окремих категорій населення у разі введення правового режиму воєнного стану (далі - Порядок).

У документі зазначено, що він визначає механізм проведення у разі введення правового режиму воєнного стану обов’язкової евакуації затриманих осіб, підозрюваних, обвинувачених осіб, щодо яких застосовано запобіжний захід - тримання під вартою, засуджених осіб (військовослужбовців), які відбувають такі покарання, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі (далі - засуджені та особи, взяті під варту), що перебувають в ізоляторах тимчасового тримання, слідчих ізоляторах, УВП, гауптвахтах та дисциплінарному батальйоні, а також осіб, які перебувають у спеціальних палатах закладів охорони здоров’я та кімнатах для тимчасово затриманих військовослужбовців Збройних Сил (далі - установи для попереднього ув’язнення та виконання покарань), розташованих у місцевостях, наближених до районів, де ведуться бойові дії, до відповідних установ для попереднього ув’язнення та виконання покарань, які розташовані в безпечній місцевості.

Але, на жаль, ознайомлення за змістом Порядку дозволяє зробити висновок, що він є надмірно декларативним.

У тих випадках, коли вимагається імперативна та оперативна послідовність узгоджених дій, налагоджена співпраця кількох силових відомств, визначення джерел та ресурсів, які повинні  забезпечити ефективну та швидку евакуацію, ми маємо нормативний акт, який лише в найбільш загальних рисах визначає, що самий факт евакуації можливий і що його слід реалізовувати за окремим планом. 

Сьогоднішня ситуація в кримінально-виконавчій системі, пов’язана з військовими діями і забезпеченням в цих умовах безпеки громадян, засуджених, суспільства і держави

Незважаючи на досвід 2014 року, Державна кримінально-виконавча служба в 2022 все ж таки опинилася в ситуації, коли частина УВП опинилися в умовах окупації. І хоча з 24 лютого 2022 року по теперішній час з зони бойових дій та лінії зіткнення загалом було евакуйовано десять УВП, про що повідомив Міністр юстиції, Денис Малюська, все ж таки евакуацією не було охоплено всі кримінально-виконавчі установи, які знаходилися в зоні ризику. 

У повідомленні Мін’юст не уточнив, які саме установи вдалось евакуювати, однак у коментарі ZMINA Олег Цвілий, голова громадської організації “Альянс української єдності”, яка входить до громадської ради при міністерстві й опікується правами засуджених, розповів, що йдеться серед іншого про:

  • Оріхівську ВК №88;
  • Вільнянську ВК №20;
  • Вільнянську УВП №11;
  • Софіївську ВК №55;
  • Селидівську ВК №82;
  • Торецьку ВК №2;
  • Холодногірську ВК №18;
  • Покровську ВК №17;
  • Хролівську ВК №140;
  • СІЗО №6 у Бахмуті.

Усі ці установи розташовувалися на територіях Донеччини, Луганщини, Харківщини та Запоріжжя.

Але в той же час, розгортання та продовження бойових дій створили та продовжують створювати небезпеку для значно більшої кількості УВП, разом з засудженими та персоналом, який у них працює та знаходиться. За різними даними, було зруйновано чи пошкоджено близько 30 установ, а серед персоналу, засуджених та ув’язнених є постраждалі.

Правозахисники з різних організацій відзначили, що у пенітенціарних установах, над якими уряд України тимчасово втратив контроль внаслідок бойових дій з 24 лютого 2022 року, перебувають приблизно 3000 осіб. Цю інформацію підтверджує й очільник пенітенціарного напряму в Міністерстві юстиції – Олена Висоцька. Вона відзначає, що за останніми даними, близько трьох тисяч людей на тимчасово окупованих територіях перебувають у місцях несвободи. У представників Червоного Хреста є мандат на безперешкодне відвідування таких установ. Здебільшого окупаційна влада втручається в діяльність УВП, але є окремі установи, які функціонують за українським законодавством і з ними залишаються зв'язки.

Стосовно проведеної евакуації Висоцька зазначає, що евакуйовані установи були розміщені зовсім недалеко від лінії фронту і тому військово-цивільна адміністрація ухвалювала рішення про обов'язкову евакуацію. Складнощі евакуації пояснюються тим, шо це рішення приймається не лише Мінюстом, а й іншими органами, і тому його реалізація є утрудненою і не оперативною.

В окупації сьогодні фактично знаходяться ті установи, які розміщені на територіях, що були захоплені у перші два дні вторгнення. Ані технічно, ані юридично гарантувати безпечну евакуацію тоді було неможливо.

Департамент з питань виконання кримінальних покарань, інформуючи щодо ситуації в УВП на тимчасово окупованих територіях, зазначає, що особливо складний стан в УВП та попереднього ув'язнення у територіальних громадах, що вже тривалий час фактично окуповані ворогом.

З початком воєнного стану ДКВС прийняла рішення про ощадливе використання наявних ресурсів та продуктів харчування, мінімізацію поточних справ, що вимагають залучення персоналу та вирішуються за межами установ.

Оскільки за інформацією військового командування евакуацію в'язнів на деяких територіях провести було неможливим, цей сценарій був відхилений, і установи зосередились на підтримці своєї життєдіяльності.

Персонал в'язниць на окупованій території тривалий час підтримував український правопорядок в установах та зв'язок з державною владою сподіваючись на можливість деокупації або інші обставини, що зробили б можливими евакуацію в'язнів.

Це було можливим доки держава-окупант не стала вживати агресивних дій щодо перебирання влади в установах ДКВС України.

Так сталося, зокрема, на Херсонщині. Фактичне захоплення установ супроводжувалось залякуванням персоналу, насиллям та заохоченням до колаборації. Не коментуючи дії конкретних посадовців установ Херсонщини, доки оцінку не дасть український суд, можна лише констатувати фактичне захоплення російською федерацією контролю над установами ДКВС.

Херсонський слідчий ізолятор

Фактичний вихід установ ДКВС з-під контролю української влади поставив персонал під загрозу потенційної колаборації з ворогом, передбаченої статтею 111-1 Кримінального кодексу України. Для убезпечення цього наказом міністра юстиції оголошено простій (зупинення роботи організації через відсутність умов, необхідних для її виконання, невідворотну силу або інші обставини) з 14 травня 2022 року до закінчення дії воєнного стану цим, та іншим установам, що знаходяться на окупованій території.

Наказ міністерства про простій окремих установ ДКВС надає персоналу соціальний захист на період тимчасової окупації, передбачає оплату часу простою у розмірі двох третин посадового окладу, а також дозволяє працівникам установ ДКВС бути відсутніми на робочих місцях, і відповідно не виконувати вказівок, які висуваються представниками окупаційної влади. Тим самим гарантуються трудові права персоналу установ, що знаходяться на тимчасово окупованій території та упереджується їхня взаємодія з незаконними представниками окупаційного режиму.

Міністерство юстиції та ДКВС запевняють, що не залишають в'язничних установ на тимчасово окупованій території, готові провести евакуацію за обставин, що включають умову безпеки в'язнів, розмістити усіх утримуваних на підконтрольних українському урядові територіях. Персоналу установ, що залишить окуповану територію,забезпечать усю допомогу, що передбачена українським законодавством та можлива в умовах воєнного стану.

Але за таких умов залишається відкритим питання: чи можна вважати належним стан, коли персонал установ має можливість не виконувати розпорядження окупаційної влади, не виходячи на роботу, а засуджені та ув’язнені, являючись особами, які мають суттєві обмеження у правовому статусі і не можуть приймати рішення та розпоряджатися своєю волею, залишені сам на сам з ворожими військами?

За таких умов, вважаємо, що навіть прийняття законів (ЗАКОН УКРАЇНИ «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» від 03.03.2022 р. № 2114-IX; ЗАКОН УКРАЇНИ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо визначення обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння та забезпечують бойовий імунітет в умовах дії воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2124-IX), які дозволяють чинити опір військам російської федерації та захищати Україну, не дозволять засудженим та ув’язненим скористатися свободою волі, яка є необхідною для прийняття та реалізації такого рішення.

Отже, війна до існуючих проблем кримінально-виконавчої системи додала ще дві величезні:

  • Окупація частини УВП і забезпечення безпеки, життя та здоров’я тих, хто там працює і відбуває покарання;
  • Забезпечення прав засуджених в умовах воєнного часу (як тих, хто був евакуйований, так і тих, хто знаходиться у відносно безпечних регіонах та умовах).

Основні проблеми і складнощі, з якими зіштовхнулися увп під час війни

Щодо установ, які знаходяться в окупації.

Окупація за сталим визначенням та розумінням є зайняття збройними силами однієї держави всієї або частини території іншої держави без отримання суверенних прав на зайняту територію. Сьогодні до 30% території України є окупованими (деякі анексованими) збройними силами російської федерації.

І хоча правовий режим окупації є визначеним та таким, що покладає певні обов’язки на державу-окупанта, росія ці обов’язки не виконує. У фокусі нашого огляду, зокрема, знаходяться УВП, які опинилися на окупованих територіях і які, у зв’язку з цим, зазнають проблем та складнощів в своєму функціонуванні.

На жаль в більшості випадків зв’язок з установами, які опинилися в окупації, відсутній або суттєво ускладнений. Тому інформація щодо ситуації в них збирається та обробляється з відкритих джерел. Іноді цю інформацію дуже важко перевірити. Але, як свідчить досвід, в більшості випадків інформація має під собою підґрунтя та згодом підтверджується.

Олена Висоцька, висвітлюючи ситуацію з установами, що знаходяться в окупації, зазначала, що ставлення окупаційних військ до УВП різне. Іноді окупанти заходять до установ, примушують адміністрацію до співпраці, а засуджених залякують, а в деяких місцевостях продовжує діяти національний правовий режим. Ситуація не однакова.

На думку окремих спостерігачів є небезпека залучення до бойових дій в'язнів на тимчасово окупованих територіях. Такі побоювання висловлюють в Міністерстві юстиції. Небезпека, що окупанти залучатимуть ув'язнених до бойових дій, є. Про це турбуються самі в'язні, їхні рідні та персонал таких установ. Однак підтверджених фактів такого залучення або розпочатого навчання військовій справі чи просто звільнення в'язнів наразі немає.

Серед інших проблем в УВП, які знаходяться на окупованих територіях, є проблема співпраці адміністрації таких установ з окупаційною владою або збройними силами. У травні Офіс Генерального прокурора розміщував інформацію про випадки співпраці начальника однієї з УВП на Херсонщині з окупаційною владою. Зазначається, що начальник дозволив окупантам жити та лікуватися в колонії. За процесуального керівництва Херсонської обласної прокуратури начальнику однієї з УВП Херсонщини заочно повідомлено про підозру у державній зраді, вчиненій в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 111 КК України).

За даними слідства, підозрюваний розпорядився надати безперешкодний доступ на територію колонії військовослужбовцям збройних сил РФ, де забезпечує їм місця відпочинку та отримання медичної допомоги. Також, сприяючи окупаційним військам, він залучає засуджених до проведення ремонтних робіт ворожої техніки.

Крім того, використовуючи службові зв’язки, начальник колонії схиляє інших посадових осіб Херсонської області до співпраці з окупаційними військами та спецслужбами РФ. Досудове розслідування у кримінальному провадженні триває.

Випадки державної зради з боку працівників УВП фіксуються й правоохоронними органами. Інспектора Старобільського СІЗО підозрюють у держзраді, порушено кримінальне провадження.

Слідчі Державного бюро розслідувань повідомили про підозру у державній зраді заступниці начальника однієї з виправних колоній Донеччини.

Наступна проблема УВП на окупованих територіях – це їх цілісність та недоторканність, а також доля осіб, які в них знаходилися. Дані, які вдається зібрати, містять інформацію як про ушкодження будівель і споруд, так і щодо здійснення актів насильства відносно засуджених і ув’язнених.

Наведемо деякі приклади.

Управління розвідки Міністерства оборони України проінформувало, що окупанти вивезли в Херсон всіх засуджених та персонал з виправної колонії №10 в тимчасово окупованому селі Дар’ївка Херсонської області. Відомо, що їх розподілили до виправних колоній №7 (Гола Пристань) та №90 (Херсон). Наразі колонія № 10 використовується окупаційними військами як місце проживання свого особового складу. Також на території перебуває військова техніка.

ДУ "Приморська ВК (№ 145)" (колишня ДУ «Бердянська ВК (№77) – згідно з відповіддю Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (далі Департамент) в установі утримувалось 13 засуджених, їх доля не відома.

За інформацією, окупанти, які тимчасово захопили Бердянськ, тримають в установі мирних людей, що виходять на акції протесту, волонтерів, підприємців, державних службовців, а також наших військовополонених. 

За деякими даними з відкритих джерел, перевірити які, на жаль, немає можливості, зв’язок з жіночою ДУ Приазовська ВК №107 перервано, за інформацією засуджених жінок вивезли чи в Крим, чи в росію.

В Старобільському СІЗО російськими військовими було звільнено ув’язненого Андрія Косяка. Його утримували пів року в цьому СІЗО за звинуваченнями у ст.260, 110 ККУ. За фактом захоплення державної установи та втечі з-під варти розпочато досудове розслідування Луганською обласною прокуратурою за ст.393 ч.2, ст.341 ККУ.

Трохи згодом Старобільський СІЗО був захоплений озброєними бойовиками. Погрожуючи вогнепальною автоматичною зброєю та фізичною розправою, бойовики насильно змусили співробітників покинути державну установу. Прокурори Луганської обласної прокуратури здійснюють процесуальне керівництво у кримінальному провадженні за фактом захоплення державних будівель чи споруд (ст. 341 КК України).   

 Насильство над в’язнями на окупованих територіях, порушення прав засуджених та персоналу, катування, вбивства

Як зазначалося вище, ситуація в установах на окупованих територіях є не однаковою. В окремих установах зберігається відносний порядок і вони підпорядковується чинному законодавству України, в інших окупаційні війська втручаються в роботу установ але адміністрації вдається утримувати контроль над ситуацією. Але є установи, в яких ситуація є складною. Окупаційні війська вдаються до шантажу та тиску на адміністрацію, вчинюють акти насильства над засудженими та ув’язненими, порушують режим функціонування УВП та права тих, хто там тримається та працює, вивозять засуджених та ув’язнених, вчинюють інші діяння, які мають ознаки порушень різного ступеню тяжкості.

Наведемо деякі приклади. Більшість з них мають своїм джерелом відкриті інформаційні ресурси та в існуючих умовах іноді не можуть бути підтверджені належними та допустимими доказами.

Найбільш кричущим випадком прояву насильства щодо засуджених та ув’язнених є факти вбивства в’язнів.

Відносно цих випадків повідомляється, що в СІЗО Маріуполя склалася критична гуманітарна ситуація. Були проблеми з їжею, водою, ліками, каналізацією. Керівництво установи залишило СІЗО, лишився лише молодший склад, який на прохання в'язнів відчинив камери, щоб хоч було чим дихати та ділитися між собою залишками харчів. Коли в СІЗО зайшли «кадирівці», то вони кинули в коридор димові шашки і дали черги в стелю з автоматів, загнали в'язнів по камерах. Один з в'язнів, самий сміливий, намагався їм пояснити всю критичність їхнього стану, намагався знайти співчуття, але його застрелили.

Інформація з Маріупольського СІЗО

Інший випадок стався в СІЗО міста Херсон. Уповноважена ВРУ з прав людини Людмила Денисова повідомила: «Інформація ЗМІ щодо вбивства ув'язненого у Херсонському СІЗО підтвердилась. За повідомленням працівників колонії, 11 травня окупанти зайшли до установи, закидали камери світло-шумовими гранатами та відкрили вогонь з автоматів. Одного ув'язненого було вбито за висловлювання обурення...»

Офіс Генеральної прокуратури: «У Херсоні окупанти вбили ув’язненого в слідчому ізоляторі – розпочато розслідування. За процесуального керівництва Херсонської обласної прокуратури здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні за фактами порушення законів та звичаїв війни, поєднаними з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438 КК України).

За даними слідства, 11 травня 2022 року військовослужбовці РФ спільно з начальником колонії, який підозрюється у держзраді, необґрунтовано застосували вогнепальну зброю до ув’язнених та засуджених, що утримуються в Херсонському СІЗО. Вбито одного з ув’язнених. Крім того, військовослужбовцями РФ взято в полон чотирьох осіб, серед яких виконувач обов’язків начальника слідчого ізолятора та начальник оперативного відділу».

11.05.2022 радник мера Маріуполя Петро Андрющенко оприлюднив таку інформацію: «Всі, хто не пройшов фільтрацію і кого визнано «неблагонадійним» у фільтраційних таборах під Маріуполем доставляють у приміщення колишньої виправної колонії № 52 у с. Оленівка Донецької області (окупована територія з 2014 року) або у відому тюрму «Ізоляція» в Донецьку. Колонія в Оленівці для тих, хто не проходить діючу службу у лавах ЗСУ, НГУ та інших правоохоронних органах. Тут тримають рідних військових, колишніх працівників правоохоронних органів, активістів, журналістів і людей, які просто викликали підозру (включаючи просто наявність патріотичних татуювань)».

За власним «законодавством» окупанти можуть проводити фільтраційну перевірку протягом 36 діб (за іншими свідченнями, які ми отримали від потерпілих, строк тримання в фільтраційних таборах складає 30 днів. Така інформація була повідомлена працівником поліції, який пройшов фільтрацію в таборі в Донецькій області). Тому це мінімальний строк ув’язнення для українських громадян. Умови тримання у колонії нелюдські, зазначає Андрющенко: «Приміщення тюрми переповнені. При плановому ліміті колонії в 850 осіб зі слів свідків, на сьогодні там утримується не менш 3 тис. людей. Переважно з Маріуполя та Маріупольського району. Приміщення наповнені людьми так, що немає змоги лягти. Вимушені стояти та сидіти на кортках. На день видають баклажку води на десятки людей. Їжа не кожен день. Туалет раз на добу. Прогулянок на відкритому повітрі не передбачено». Допити тривають по кілька годин. В’язням погрожують стратою, примушують до співпраці. Свідки кажуть про катування. Через 36 діб декого відпускають. Але багато людей просто зникає. Є інформація, що зниклих переводять до іншої, більш жорсткої тюрми. Такою може бути Донецька «Ізоляція». 

На Херсонщині окупанти влаштовують катівні й викрадають людей – повідомляє ГУР.

В ДУ «Голопристанська ВК (№ 7)» звільнились начальник та перший заступник, не бажаючи працювати під тимчасовими окупантами. 11.05.2022 близько 20:00 до Херсонського СІЗО під'їхало близько 7 камазів з солдатами, 4 БТР та кілька тигрів під керівництвом місцевої адміністрації. Гуряков, і вся верхівка спочатку прибрали з території всіх з адміністрації, підсилили вежі, потім зайшли російські солдати, відбулась акція залякування, на одному з корпусів підірвали гранати, дали кілька черг з автоматів, забрали та увезли кілька людей. Одного ув’язненого застрелили, зі слів свідків, вбили в камері з автомата.

Пошкодження УВП та їхньої інфраструктури

Непоодинокими є випадки, коли УВП були пошкоджені в результаті обстрілів. Такі події зафіксовані в ДУ «Чернігівський СІЗО», ДУ «Бучанська ВК» (№ 85), ДУ ''Селидівська ВК №82'', ДУ «Холодногірська ВК (№18)» .

Крім цього, від обстрілів постраждали такі установи:

ДУ «Олексіївська ВК (№ 25)» – відомо, як мінімум, про три обстріли з початку війни, постраждали огорожа, адміністративні та промислові будівлі. За попередніми даними, жертв немає, двоє співробітників отримали поранення.

17 березня 2022 року під обстріли з повітря потрапила ДУ «Хролівський виправний центр (№ 140)», один з засуджених від отриманих поранень помер в лікарні. 21.03.2022 колонію евакуювали (https://khpg.org/1608810249)

25.03.2022 ДУ «Покровська ВК (№ 17)» (чоловіча спеціалізована туберкульозна лікарня) знаходиться під постійними обстрілами, частково розпочали евакуацію, зокрема, близько 50 осіб евакуювали до ДУ «Збаразька ВК (№ 63)» (жіноча спеціалізована туберкульозна лікарня). Серед засуджених осіб є травмовані особи.

ДУ «Харківська ВК (№ 43)» - відомо, як мінімум, про два обстріли з початку війни, постраждали будівлі. За попередніми даними жертв немає.

Звичайно, УВП, які знаходяться в зоні бойових дій або в окупації стикаються з великими труднощами, проблемами і є незахищеними перед можливими зловживаннями тому, що в умовах війни складно забезпечувати правові режими та використовувати ті, і без того обмежені механізми, які передбачають можливості захисту людини. Але, на жаль, зібрана інформація демонструє, що ті установи та ув’язнені, які залишаються в Україні, евакуйовані в більш безпечні місця знаходяться в не менше складних та небезпечних умовах.   

Ситуація в УВП, які залишилися під контролем влади України, в тому числі в тих, які були евакуйовані

Отримувана та зібрана інформація дозволяє дійти висновку, що ситуація в підконтрольних Україні УВП в багатьох випадках залишається неприйнятною. Причому виявлені порушення стосуються як обмеження та незабезпечення окремих прав ув’язнених, так і вчинення актів насильства та катувань проти ув’язнених.

Наведемо приклади.

Складовою режиму воєнного стану в державі є обмеження окремих прав громадян. Звичайно, подібні обмеження торкнулися й засуджених. Але, певна річ, такі обмеження повинні бути пов’язані з наявними ризиками і бути обґрунтованими. Тим більш здивування викликали обмеження права засудженого на проведення конфіденційних зустрічей з адвокатами. Проведена Офісом Генерального прокурора перевірка встановила порушення умов національного та міжнародного законодавства в діяльності установ попереднього ув’язнення.

ГО «Альянс української єдності» пішла далі і через відкрите звернення звернулася до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань та керівництва установ з проханням дозволити довготривалі та короткострокові побачення на територіях, де не ведуться бойові дії.

Правозахисні організації отримували численні повідомлення від засуджених та ув’язнених про випадки застосування фізичної сили, їх побиття та катування з боку персоналу ДКВС та працівників інших установ, які забезпечували евакуацію, перевезення та етапування засуджених і ув’язнених. 

Ми отримали наступну інформацію від колег з ГО «Альянс української єдності»:

14-15.03.2022 відбулась евакуація в’язнів з ДУ «Оріхівська ВК (№ 88)» в ДУ «Кропивницька ВК (№ 6)». Організація конвоювання засуджених осіб проводилась військовими частинами (підрозділами) Національної гвардії України відповідно до Наказу Міністерства внутрішніх справ від 24.12.2019 № 1090. Зі слів засуджених осіб під час конвоювання у спеціальних вагонах типу «ЗАК» (далі - спецвагони) підрозділом Національної гвардії України застосовувалась зброя (постріли у повітря) та заходи фізичного впливу (нанесення тілесних ушкоджень).

16 березня 2022 року засуджених спеціальними автомобілями типу «АЗ» (далі - спецавтомобілі) привезли до ДУ «Кропивницька ВК №6)». Зі слів засуджених, по прибуттю до установи по команді співробітників, виходячи з спецавтомобіля вони побачили співробітників підрозділу групи швидкого реагування (далі ГШР) у масках і спорядженні, які вишикувались у дві шеренги зробивши між ними так званий "коридор", через який засуджені за наказом пробігали по одному. Одразу, практично з першого кроку їх почали бити, штовхати вздовж цього "коридору", хтось падав і його продовжували бити ногами та гумовими кийками. Били абсолютно всіх, деяких роздягали догола та зв’язували скотчем при цьому погрожували зґвалтуванням, комусь пощастило менше, комусь більше. В ході побиття у деяких засуджених відбирали та пошкоджували їх особисті планшети та речі. Потім їх усіх змусили близько трьох годин сидіти навприсядки так званим "зайчиком" не зважаючи що серед них були особи з інвалідністю, літні люди, та ті хто потребував медичної допомоги в результаті побиття. Потім були обшук і розміщення по відділеннях.

Сліди побиття у в’язня Кропивницької ВК-6. Фото: Сергій Зуйков

14.04.2022 зі слів засуджених, під час евакуації з ДУ «Селидівська ВК (№ 82)» до деяких засуджених застосовувалась фізична сила бійцями Національної гвардії при завантаженні до вагонів.

06.04.2022 до ГО «Альянс української єдності» надійшла інформація від родичів засуджених осіб, які повідомили, що 06.04.2022 року під стінами ДУ «Кропивницький СІЗО» почули крики, начебто когось били. Під час моніторингового візиту були з'ясовані наступні обставини справи: 05 березня 2022 року відбулась евакуація засуджених/ув’язнених осіб з ДУ «Вільнянська ВК (№11)». 06.04.2022 року 141 засуджених/ув'язнених осіб спеціальними автомобілями типу «АЗ» привезли до ДУ «Кропивницький СІЗО». Під час візиту моніторингова група провела конфіденційне спілкування з 40 ув’язненими особами. Під час спілкування від ув’язнених надійшли скарги на неправомірні дії медичного персоналу та працівників установи, у тому числі жорстокого, нелюдського або такого, що принижують гідність, видів поводження чи покарання. Зокрема, засуджені зазначили, що по прибуттю до СІЗО співробітники дійсно до них та деяких інших ув'язнених застосовували заходи фізичного впливу, погрожували фізичною розправою та принижували. А саме, співробітники установи та підрозділ ГШР вставши в шеренгу у два ряди утворили так званий "коридор", через який, вийшовши з автозаку, пробігали ув'язнені, а співробітники голосно кричали, погрожували та подеколи завдавали удари. Також ув'язнені зазначили, що чули крики ув'язнених, до яких застосовували фізичну силу. Але побачити це вони не мали можливості, тому що було заборонено без команди рухатися, озиратися, підіймати голову тощо. Один із ув'язнених пояснив що він є інвалідом 1-ї групи, та коли відбувався медичний огляд до нього підійшов чоловік з питанням: "Хто тут інвалід" і завдав йому удар рукою у грудну ділянку. Про що він зазначив у заяві до Уповноваженого ВРУ з прав людини. У відповідь зазначеній особі на офіційному сайті Уповноваженого ВР з прав людини з’явилась інформація, що відомості про можливе побиття не підтвердилась.

Зранку 16 березня надійшло повідомлення, що під час прийому засуджених в Кропивницькій ВК-6 їх жорстоко били і катували. Всі новоприбулі 399 засуджених були безжально побиті. Крики безправних людей були чутні навіть за межами установи. Після побиття відібрали речі. Багатьох засуджених без всяких на те причин помістили до дисциплінарного ізолятора (ДІЗО). Представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і помічник народного депутата Костянтина Касая Сергій Зуйков зафіксували ці злочини і передали у компетентні органи Генеральної прокуратури України. Проте тільки декілька засуджених погодилися свідчити про катування в силу відповідного тиску з боку керівництва установи.Крім порушень під час переміщення засуджених та ув’язнених, нами було зафіксовано факти побиття засуджених. Зокрема, 18.07.2022 в мережі Інтернет з’явилася інформація щодо можливого побиття засудженого працівником у Полицькій виправній колонії № 76. Відповідне відео, де людина у форменому одязі, завдає удари особі схожій на засудженого оприлюднили у Telegram-каналі Rivne_1283. У підписі вказано, що це Полицька виправна колонія, а фізичну силу до засудженого застосовує працівник установи. З метою перевірки наша моніторингова група наступного дня відвідала установу і знайшла певні підтвердження розповсюдженій інформації. Під час спілкування з засудженими були отримані свідчення про те, що 16.07.2022 співробітник установи застосовував до кількох засуджених заходи та засоби фізичного впливу, а саме показово, у присутності інших засуджених, влаштував публічне побиття засуджених гумовим кийком. Від фіксації тілесних ушкоджень в медичній частині засуджені відмовились з міркувань власної безпеки. Крім цього, засуджені відмічали, що співробітники установи здійснювали на них психологічний тиск та залякували з метою приховування неправомірних дій та уникнення відповідальності.

Побиття в’язнів у ДУ “Полицька виправна колонія №76”

На жаль, наведені випадки, особливо в умовах воєнного стану, перевірити вдається не завжди. Частина інформації не підтверджується, частина приховується як персоналом ДКВС, так і засудженими, а від деяких свідчень засуджені в подальшому відмовляються, оскільки не хочуть входити в конфлікт з адміністрацією, розуміючи, що знаходяться під повним її контролем.

Але повторюваність та масовість таких свідчень дозволяє дійти висновку, що порушення мають місце. 

Засуджені та ув’язнені, які приєднувалися до збройних підрозділів для захисту України 

Зафіксована велика кількість випадків, коли засуджені та ув’язнені виявляли бажання стати за захист України. Розуміючи цінність подібних акцій, а також з огляду на необхідність врегулювати подібні ситуації, законодавцем було прийнято зміни до КПК України, які передбачали можливість для осіб, що підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення та стосовно яких обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, звернутись до прокурора із заявою про скасування такого запобіжного заходу для подальшого призову на військову службу під час мобілізації (Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо порядку скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або його зміни з інших підстав» від 15 березня 2022 р.).

Вказаною нормою на сьогодні вже скористалися деякі ув’язнені. Одним з прикладів, який отримав поширення в ЗМІ, є звільнення з-під варти у Рівному 31-річного Віталія Гончара, кулеметника, який має бойовий досвід у зоні проведення АТО, та 39-річного Сергія Шморгуна, старшину роти, мічмана берегової охорони. Обоє є обвинуваченими у розбійному нападі на Волині. Про це повідомили у прес-службі Рівненського апеляційного суду, інформує rivne.media. Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ переглянув апеляційні скарги прокурора, обвинуваченого Віталія Гончара та його захисника, захисників обвинувачених Сергія Шморгуна та Григорія Радутного на вирок Луцького міськрайонного суду від 29 травня 2020 року, згідно з яким їх визнано винними у вчиненні розбою та призначено покарання у виді позбавлення волі: Григорію Радутному — 8 років, Віталію Гончару та Сергію Шморгуну — по 7 років 6 місяців.

Обвинувачені і їх захисники, просили застосувати статтю 69 Кримінального кодексу України й задовольнити клопотання про звільнення з-під варти з метою приєднатися до боротьби з російським окупантом. Віталій Гончар в останньому слові зазначив: «Я поганий злочинець, але дуже добрий солдат і володію всіма видами стрілецької зброї. Дайте мені можливість приєднатися до лав Збройних сил України і боронити її територіальну цілісність». Колегія суддів, приймаючи рішення про відхилення апеляційних скарг прокурора та захисника Григорія Радутного, й часткове задоволення апеляційних скарг Віталія Гончара та його захисника, а також захисника Сергія Шморгуна, врахувала всі об’єктивні обставини для прийняття справедливого рішення у справі.

Оскільки оскаржуване судове рішення не набрало законної сили, а військові спеціальності, якими володіють Віталій Гончар та Сергій Шморгун, затребувані в зоні проведення воєнних дій, апеляційний суд застосував до обвинувачених норми статті 69 Кримінального кодексу України та призначив основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції частини 3 статті 187 Кримінального кодексу України — 3 роки 7 місяців.

Суд апеляційної інстанції звільнив Віталія Гончара, який перебуває в Маневицькій виправній колонії, а Сергія Шморгуна — з Луцького слідчого ізолятора, — з-під варти.

Крім цього закону (щодо звільнення з-під варти), в Україні активно використовується інститут помилування засуджених, які мають військовий досвід, які подали клопотання та виявили бажання стати на захист держави. За інформацією Департаменту виконання кримінальних покарань Мін’юсту станом на 5 березня 2022 року Президент України помилував 363 засуджених, які відбували покарання у виправних центрах і мали нетривалі строки покарання та ненасильницькі статті.

За чотири місяці війни маємо приклади того, які засуджені та ув’язнені брали участь у захисті України.

Один з них – це ДУ “Менська ВК (№ 91)”, установа, де відбувають покарання колишні працівники правоохоронних органів, військові та інші колишні державні службовці. Зважаючи на те, що всі засуджені в цій установі так чи інакше можуть бути віднесені до групи підвищеного ризику за своєю професійною ознакою, керівництво колонії  дозволило добровольцям, які готові захищати батьківщину, вільний вихід з установи для захисту свого життя та життя інших. Ті, хто виявив бажання, покинули установу та приєдналися до лав місцевої Територіальної оборони. Вони прийняли участь у спротиву та захисті і в подальшому частина цих осіб (44 особи, які брали безпосередню участь в бойових діях) були помилувані Президентом України та залишилися у військових формуваннях ЗСУ. Але інша частина засуджених була повернена в установу. Ці засуджені, маючи бойовий досвід, звернулися з проханням відпустити їх для участі в бойових діях на захист України, але це звернення лишилося без відповіді. Вважаємо, що наведена ситуація є прикладом того, як засуджені, шляхетно виконуючи свій громадянський обов’язок, беруть участь у захисті держави. Така поведінка дає підстави вважати, що засуджений демонструє готовність до юридичного виправлення, якого вимагає закон при визначенні мети покарання. Тому, на нашу думку, засуджених, які готові захищати державу, слід звільняти у встановленому законодавством порядку для їх подальшої мобілізації.

Підсумовуючи зібрану інформацію щодо ситуації, яка склалася в УВП, можна визначити наступні групи проблем, що потребують негайного вирішення, демонструють прогалини, як в правовому регулюванні, так і у адміністративно-розпорядчий діяльності:

1.     Перша група – це ті проблеми, які виникли й існують на тимчасово окупованих територіях та тих територіях, які знаходяться в зоні бойових дій.

Маємо справу з цілою низкою негативних чинників та ситуацій:

  • Порушення прав засуджених та ув’язнених;
  • Катування, насильство та залякування;
  • Переміщення ув’язнених в невідомі місця та напрямки;
  • Надання громадянства держави-агресора без наявності вільного волевиявлення ув’язнених;
  • Звільнення окремих ув’язнених від відбування покарання або з-під варти;
  • Зміни вироків та інших процесуальних правових підстав перебування ув’язнених в установах;
  • Використання ув’язнених як робітничої сили, військових та «живого щиту»;
  • Використання інфраструктури УВП для розміщення особового складу військових, техніки, військового обладнання та боєприпасів.

2.     Друга група проблем – це ті, які існують і виникають в установах на території України, в тих її регіонах, які є відносно безпечними.

  • Тут можна виокремити такі негативні явища:
  • Порушення прав засуджених та ув’язнених;
  • Катування, насильство та залякування;
  • Незабезпечення безпеки засуджених, ув’язнених та персоналу (несвоєчасна, неповна та неналежна евакуація, неналежне фінансування, відсутність інформаційної та управлінської підтримки та супроводу дій персоналу та ув’язнених, залишення персоналу та ув’язнених в небезпеці, неналежний стан УВП, до яких переміщуються евакуйовані засуджені та ув’язнені);
  • Несвоєчасне, неповне звільнення засуджених та ув’язнених за відповідними правовими підставами або позбавлення засуджених та ув’язнених таких можливостей.

Правова характеристика визначених проблем, які існують та виникають в діяльності установ виконання покарань під час війни  

Виходячи з зібраної інформації щодо ситуації навколо УВП під час війни, проведемо стислий правовий аналіз визначених груп проблем і порушень, які фіксуються на сьогодні в діяльності пенітенціарної системи України.

Розуміючи обмеженість отриманої інформації, можливі її перекручення та надмірно емоційне тлумачення безпосередніми надавачами, а також об’єктивну неможливість повної перевірки отриманих даних, їх географічну вибірковість і неповноту, ми здійснимо загальну характеристику, спираючись на беззаперечні факти та найбільш очевидні ситуації.

    Щодо першої групи проблем

Ситуація з евакуацією установ виконання покарань з територій, які мали підвищений ризик опинитися в зоні бойових дій або окупації

Як зазначалося вище, початок повномасштабного військового вторгнення росії в Україну став несподіванкою для ДКВС. Принаймні тієї її частини, яка безпосередньо керує УВП. Ця обставина є тим більш дивною, зважаючи на те, що порядок евакуації сьогодні визначений спеціальним нормативним актом – Постановою Кабінету Міністрів від 7 листопада 2018 р. № 934 «Про затвердження Порядку проведення обов’язкової евакуації окремих категорій населення в разі введення правового режиму воєнного стану» (далі – Постанова № 934) і вторгнення прогнозувалося та очікувалося. Певна річ, у війну мало хто вірив, але коли мова йде про безпечне функціонування системи установ, де реалізуються заходи примусу, варто готуватися до гіршого сценарію та здійснювати відповідні підготовчі дії.

Але нас цікавить насамперед можливість скористатися існуючими нормами. Відповідно до Постанови № 934 у разі введення правового режиму воєнного стану у місцевостях, наближених до районів, де ведуться бойові дії, проводиться обов’язкова евакуація засуджених та осіб, взятих під варту. Ця норма не містить жодних додаткових вимог, її можна сприймати як імператив. Але виконати цей імператив можна лише з дотриманням відповідної послідовності, пов’язаної з виникненням підстав та виконанням умов. Указ Президента «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022 р. в п. 4 передбачив, що Кабінет Міністрів України невідкладно повинен ввести в дію план запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні. Виходячи з редакції зазначеного пункту, цілком закономірним будуть очікування, що такий план існує і його необхідно лише ввести в дію.

У свою чергу п. 24. ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» надає військовому командуванню і військовим адміністраціям право здійснювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, обов’язкову евакуацію затриманих осіб, що перебувають в ізоляторах тимчасового тримання; підозрюваних, обвинувачених осіб, щодо яких застосовано запобіжний захід – тримання під вартою, що перебувають в СІЗО; етапування засуджених осіб, які відбувають такі покарання, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічне ув’язнення, з УВП, розташованих у місцевостях, наближених до районів, де ведуться бойові дії, до відповідних установ, які розташовані в безпечній місцевості.

Постанова № 934 передбачає послідовність дій з підготовки та проведення евакуації. Проведення евакуації засуджених та осіб, взятих під варту, забезпечується шляхом: визначення (уточнення) Міноборони районів, де ведуться бойові дії, та безпечних районів, придатних для розміщення засуджених та осіб, взятих під варту, а також визначення Мін’юстом, Національною поліцією, СБУ та Службою правопорядку установ для попереднього ув’язнення та виконання покарань, з яких та до яких буде здійснюватися евакуація; включення питань проведення евакуації засуджених та осіб, взятих під варту, у плани цивільного захисту на особливий період Мін’юсту, Міноборони, Національної поліції та відповідні документи з питань проведення евакуації осіб, які перебувають в ізоляторах тимчасового тримання СБУ; організації оповіщення про початок евакуації; утворення тимчасових органів з евакуації в Мін’юсті, Національній поліції, Службі правопорядку, їх територіальних (міжрегіональних, регіональних) органах, ізоляторах тимчасового тримання СБУ; забезпечення спеціальним (додатково обладнаним) залізничним (автомобільним) транспортом; конвоювання засуджених та осіб, взятих під варту, у ході їх перевезення спеціальним (додатково обладнаним) залізничним (автомобільним) транспортом; організації управління евакуацією; матеріально-побутове забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту.

При цьому всі наведені заходи та міри плануються і координуються кількома відомствами: Мін’юст, Національна поліція, Служба правопорядку, їх територіальні (міжрегіональні, регіональні) органи, ізолятори тимчасового тримання СБУ, які планують, організовують та проводять евакуацію засуджених та осіб, взятих під варту. 

Виходячи зі змісту наведених нормативних актів, стає зрозумілим, що за таких умов провести оперативну та своєчасну евакуацію засуджених та ув’язнених є неможливим. Для цього, як мінімум, необхідно мати «черговий» план дій з цивільного захисту, одним з пунктів якого є обов’язкова евакуація місць несвободи. Зміст Розпорядження Кабінету Міністрів від 24 лютого 2022 р. № 179-р «Про організацію функціонування єдиної державної системи цивільного захисту в умовах воєнного стану», де згадується план цивільного захисту України на особливий період, в якому встановлюється ступінь готовності “ПОВНА ГОТОВНІСТЬ”, дає підстави вважати, що такий план (повторюємо) все ж таки існує. На жаль ознайомитися з ним можливості немає, оскільки він відсутній у вільному доступі. Існування плану і неспроможність його реалізувати підсилює аргументи на користь того, що евакуація УВП напевно, повинна бути превентивною, тобто відбуватися ще до того, як відповідні події починають відбуватися.

Ці думки наведені не з метою критики, а з метою звернути увагу на фактичну неможливість діяти оперативно в ситуації воєнної агресії, яка завжди буде несподіваною та такою, що руйнує сталі зв’язки. Продовжуючи, хочемо відзначити, що є необхідним розробити та тримати напоготові реальний «черговий» план евакуації місць несвободи, який передбачає строки, порядок, маршрути, засоби та виконавців цієї дії, причому цей план повинен реалізовуватися заздалегідь, не очікуючи критичного перебігу подій. Але, зважаючи на масштабність завдання та громіздкість системи УВП, і те, що їх евакуація вимагає значних засобів і ресурсів, необхідно мати й інші адміністративні та інформаційні алгоритми дій у надзвичайних ситуаціях (їх ми торкнемося трохи нижче, при розгляді інших аспектів забезпечення діяльності УВП під час війни).

Чому евакуація є необхідною і навіщо це державі?

Таке питання може виникати у надзвичайних ситуаціях, оскільки логіка воєнної «економії», здається, диктує умови, за яких опікуватися насамперед необхідно живими, чемними та цінними. Але така постановка питання відносно власних громадян є неможливою для держави.

Для України головним закликом у сфері державного управління та діяльності повинна бути ст. 3 Конституції, яка визначає, що “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”.

Засуджені та ув’язнені – це ті особи, щодо яких держава застосувала обмежувальні заходи, позбавила їх частини можливостей та свободи волі, і тому, відповідно до принципу взаємної відповідальності держави і засудженого перед суспільством (ст. 5 КВК України), повинна опікуватися тими, хто не має можливості самостійно приймати певні рішення і повністю контролюється державою.

У разі ухилення від виконання цього обов’язку є всі підстави вести мову про ситуацію залишення в небезпеці. Тому тут повинні працювати відповідні юридичні критерії, які вказують на те, що суб’єкт повинен мати обов’язок забезпечення прав відповідної особи (осіб) та мати реальну можливість їх забезпечити. Саме тому безумовною є необхідність правового регулювання здійснення евакуації.

Міжнародні нормативні акти формулюють аналогічні положення, відповідно до яких при поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини. Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту. Утримання ув'язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів (Європейські в’язничні правила). Отже, засуджені та ув’язнені, залишаючись громадянами, не можуть бути залишені напризволяще державою, оскільки вони перебувають під повним її контролем. Але безумовно, в ситуації що склалася, необхідно враховувати й положення міжнародного гуманітарного права, яке регулює ситуації війни та збройних конфліктів, визначаючи зобов’язання їх сторін.

Обов’язки країни-окупанта стосовно цивільних осіб (в тому числі засуджених та ув’язнених), які опинилися на окупованій території

Розуміючи, що ми ведемо мову про ті обставини та фактори, які знаходяться поза можливостями нашого впливу, ми, тем не менш, вважаємо за необхідне сформулювати ті вимоги, які міжнародні нормативні акти пред’являють країні-окупанту, як суб’єкту, який має тимчасову юрисдикцію над певною територією. Основні вимоги, які ставляться до держави-окупанта сформульовані в Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі – Конвенція). І хоча норм, які б безпосередньо відносилися до засуджених або ув’язнених (тих, які були такими ще до окупації) Конвенція не містить, все ж такі певні загальні правила визначені в документі повною мірою, розповсюджуються на поводження з особами, що знаходяться під захистом Конвенції. Зокрема, держава-окупант не може застосовувати жодний примус фізичного чи морального порядку; забороняється застосування будь-яких заходів, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення та медичні чи наукові досліди, які не викликані потребою лікування особи, що перебуває під захистом, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як цивільних, так і військових влад. Окупаційній державі забороняється змінювати статус посадових осіб чи суддів на окупованих територіях або вживати стосовно них будь-яких заходів примусу, якщо вони утримуватимуться від виконання своїх обов'язків з міркувань совісті. Окупаційна держава зобов'язана за допомогою усіх наявних засобів забезпечувати населення продуктами харчування та медичним матеріалами; зокрема, постачати необхідні продукти харчування, медичні матеріали та інші припаси, якщо ресурсів окупованої території виявиться недостатньо.

Тож на окупаційну державу покладаються обов’язки з підтримання життєдіяльності і правопорядку на відповідній території.

Повертаючись до прикладів, які нам вдалося зібрати з відкритих джерел щодо стану справ на окупованих територіях, можна стверджувати, що держава-окупант не дотримується вимог Конвенції, незважаючи на те, що вона є її учасником з  1954 року.

Отримана інформація про ситуацію в УВП на окупованих територіях свідчить про наявність численних порушень з боку окупаційної держави норм і правил поводження на окупованих територіях і щодо громадян, які опинилися в окупації.

Зокрема, загальна норма ст. 27 Конвенції визначає, що особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Отже, загальний режим ведення бойових дій та окупації повинен враховувати наявність цивільного населення, і сторони конфлікту повинні докладати зусиль для забезпечення безпеки цивільних.

Застосовуючи до засуджених та ув’язнених силу, примус та залякування, росія вдається до порушення положень Конвенції. Розміщення на території установ військових формувань, що фактично ставить під загрозу засуджених та ув’язнених, які знаходяться в таких установах, дають підстави висувати тезу про використання осіб, що тримаються в установах у якості «живого щита», що заборонено Конвенцією (ст. 51 Протоколу про захист жертв міжнародних збройних конфліктів). Вбивство засудженого, про які зазначали Уповноважений Верховної Ради з прав людини та представники Офісу Генерального прокурора, є кричущим порушенням ст. 32 Конвенції. Переміщення засуджених, примушування їх отримувати громадянство держави-окупанта, перегляд їх вироків без наявності фактів вчинення нових правопорушень, створення ситуацій, при яких виникає загроза складнощів гуманітарного характеру (відсутність їжі чи води, медикаментів тощо) – все це неповний перелік тих порушень Конвенції, які з великою долею ймовірності наявні в діях військових держави-окупанта та її представників. Стаття 29 Конвенції встановлює, що сторона конфлікту, під владою якої є особи, що перебувають під захистом, відповідає за поводження своїх представників із цими особами, причому це не знімає особистої відповідальності з таких представників.

Відносно «переходу» окремих працівників УВП на бік країни-окупанта, подібні випадки потребують оцінки з погляду статті 54 Конвенції, яка забороняє окупаційній державі змінювати статус посадових осіб чи суддів на окупованих територіях або вживати стосовно них будь-яких заходів примусу, якщо вони утримуватимуться від виконання своїх обов'язків з міркувань совісті, а також відповідно до національного законодавства України.

Майже кожне з порушень, про які було отримано інформацію і які, ймовірно, відбуваються на окупованих територіях в УВП (порушення прав засуджених та ув’язнених; катування, насильство та залякування; переміщення ув’язнених в невідомі місця та напрямки; надання громадянства держави-агресора без наявності вільного волевиявлення ув’язнених; звільнення окремих ув’язнених від відбування покарання або з-під варти; зміни вироків та інших процесуальних правових підстав перебування ув’язнених в установах; використання ув’язнених як робочої сили, військових та «живого щиту»; використання інфраструктури УВП для розміщення особового складу військових, техніки, військового обладнання та боєприпасів) повинні отримати правову оцінку та кваліфікацію.

Щодо другої групи проблем

Пенітенціарна система України в часи війни має значну кількість проблем. На жаль, як і завжди.

Порушення прав засуджених та ув’язнених є хронічною хворобою системи і, звичайно, в умовах воєнних дій чуда не сталося.

Інформація, отримана з відкритих джерел, а також результати власних моніторингових візитів, дозволяють з високою долею ймовірності стверджувати, що права засуджених та ув’язнених порушуються систематично.

Одне з фундаментальних прав людини – право на життя – сьогодні в умовах позбавлення волі або тримання під вартою опинилося під значною загрозою як у зв’язку з воєнною агресією з боку росії, так і тому, що УВП не пристосовані для захисту осіб, які в них знаходяться, від артилерійських та ракетних ударів. У більшості установ відсутні укриття та бомбосховища, утруднено швидке пересування всього колективу засуджених, відсутні засоби оповіщення про повітряну загрозу. Ми звертали увагу на цю ситуацію раніше і повідомляли, що  затримані та засуджені у Харківській, Херсонській та Чернігівській областях скаржаться на неналежні умови тримання. Зокрема, ті з них, хто перебуває у ДУ “Харківський слідчий ізолятор”, повідомляють про відсутність вікон у трьох корпусах установи, холод у камерах, зменшення харчування. Затриманих не спускають до бомбосховищ під час оголошень про повітряні тривоги. Кожної миті УВП може піддатися авіанальоту, оскільки розглядається як стратегічний об’єкт. Незважаючи на це, вночі в установі продовжує працювати освітлення у камерах, що прямо суперечить настановам світломаскування в місті. І це при тому, що сусідня установа – ДУ “Холодногірська виправна колонія № 18” вже стала об’єктом авіаудару. Відсутність в установах приміщень для укриття або бомбосховищ правозахисники відзначали неодноразово. Вважаємо, що існуюча проблема потребує вирішення.

Інші порушення прав засуджених під час війни

Майже всі установи з введенням воєнного стану були переведені на режим посиленого несення служби, в них вводився режим особливих умов. Відповідно до ст. 105 КВК у випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для життєзабезпечення систем, масових заворушень, проявів групової непокори засуджених або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на колонію чи у зв'язку з введенням надзвичайного чи воєнного стану в районі розташування колонії посилюється охорона, нагляд за засудженими, здійснюються інші додаткові режимні заходи. У зв’язку з введенням режиму особливих умов в багатьох установах засуджені були суттєво обмежені в можливості отримувати побачення. Йшлося не лише про побачення з родичами, а й про побачення з адвокатами. Як було вказано вище, ситуація була перевірена Офісом Генерального прокурора і за результатами перевірки були винесені вказівки відповідним підрозділом Офісу Генерального прокурора. Повторно питання про значні обмеження права на побачення в УВП не підіймалися.

Моніторингові візити, які Харківська правозахисна група продовжує проводити на цей час, надають інформацію, виходячи з якої можна стверджувати, що в тих установах, які були відвідані, ситуація є стабільною. Йдеться про Коростенську ВК №71, ДУ «Житомирська ВК № 4», ДУ «Райківецька виправна колонія (№78)», ДУ «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)», ДУ «Маневицька виправна колонія (№42)». В установах встановлено наявність таких порушень як неналежні умови тримання в окремих приміщеннях відділень соціально-психологічної служби, недоліки в організації медичного обслуговування засуджених, складнощі в трудовій зайнятості засуджених тощо. Під час візитів було виявлено, що в деяких медичних частинах відсутні окремі шафи для зберігання ліків від родичів. Крім того, в медичній документації (медичній карті № 025/о або № 003/о) відсутні заяви від родичів засуджених або інших осіб про передачу ліків, виробів медичного призначення, що порушує п. 23 Загальних положень Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі. Зважаючи на недостатню кількість ліків в установах і необхідність організації їх належного обліку, така ситуація є неприйнятною.

Моніторами були виявлені окремі «нетипові» порушення. Зокрема, в ДУ «Райківецька виправна колонія (№78)» в приміщенні медичної частини було виявлено, що один засуджений без будь-яких на те підстав мешкає в палаті для соматичних хворих. Засуджений пояснив, що виконує обов’язки днювального. Проте, наявність днювальних у медичних закладах ЦОЗ ДКВС не передбачена жодним нормативно-правовим актом.

В окремих колоніях було встановлено додаткове обмеження для засуджених, яких тримали в ДІЗО спальні ліжка в денний час підіймалися та пристьобувалися до стелі. Такий захід не передбачений чинними нормативними актами, на чому наголошувало Міністерство юстиції у відповіді на запит, який надавали колеги-правозахисники з ГО «Альянс української єдності».

Основні проблеми, які безпосередньо пов’язані з війною – це наявність перебоїв в фінансуванні установ (розрахунки за товари в крамницях установ, кошти на ремонт, оплата роботи працівників тощо), відсутність належних укрить та бомобосховищ, наявність потреб гуманітарного характеру (недостатня кількість ліків та харчування, відсутність одягу та речей для евакуйованих засуджених, необхідність проведення ремонту окремих приміщень тощо). Наслідками погано організованої евакуації є те, що у вказаних установах засуджені, які були до них евакуйовані з інших установ, опинилися без необхідних речей та з затримками в забезпеченні (кількість засуджених зросла, що потребує більшого фінансування та забезпечення, а також більшої кількості персоналу). Проблемою для евакуйованих також стало те, що відсутнє «спадкування» дисциплінарної практики на новому місці відбування покарання. Евакуйовані засуджені зазначають, що вони мали заохочення, але зважаючи на відсутність роботи на новому місці їх шанси на умовно-дострокове звільнення зменшуються. Більш докладно з результатами звітів можна ознайомитися за посиланнями: https://khpg.org/1608810832, https://khpg.org/1608810822, https://khpg.org/1608810893.

Додаткова проблема, пов’язана з війною, – це ускладнення при звільненні засуджених та ув’язнених. Нами було проведено розмову з засудженими, які готуються до звільнення і під час бесіди вони повідомили, що в них є складнощі з місцем вибуття. Зокрема, засуджений З., мешканець Криму, розповів, що відбуває покарання 13 років, має скоро звільнятися, але у зв’язку з анексією Криму не має місця для життя після звільнення. Схожа ситуація у засудженого П., який мешкав під Києвом. Будинок зруйновано, також після звільнення не знає куди їхати.

Усе наведене дає можливість констатувати наявність порушення прав засуджених, які передбачені ст. 8 КВК України, а також ймовірна наявність порушень окремих статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Відносно катувань, насильства та залякування, як вказувалося вище, нами отримано інформацію про застосування до засуджених сили під час їхньої евакуації з установ, які знаходяться в зоні бойових дій або територій, де ймовірність початку активних бойових дій є високою (під час евакуації до ДУ «Кропивницька виправна колонія» № 6, ДУ «Кропивницький слідчий ізолятор», до ДУ «Дніпровська виправна колонія» № 89, до ДУ «Маневицька випрана колонія № 42, до ДУ «Полицька виправна колонія» №76).

Окремі факти в подальшому не знайшли свого підтвердження. 

А від окремих свідчень під час спроби уточнення та перевірки даних відмовилися самі засуджені. Такі відмови зазвичай пов’язані з тим, що засуджені бояться розправи та помсти з боку адміністрації установ.  

Отже, інформація потребує уточнення та перевірки, але загальна тенденція є незмінною, – приниження, побиття, катування та залякування залишаються основним інструментарієм кримінально-виконавчої системи. Застосовуючи силу до засуджених та ув’язнених, особливо при їх переведенні до інших установ в інші регіони, їм таким чином одразу намагаються надати «роз’яснення» щодо того, хто в установі є головним та найбільш «впливовим».

Але найбільш вагомими сьогодні є питання, які виникають під час війни і які демонструють слабкі місця кримінально-виконавчої системи України.

Життя в установах, які наближені до районів бойових дій, та і в будь-яких установах, одним зі своїх вимірів повинне мати реалізовані заходи безпеки. Причому така безпека ґрунтується не лише на захисті суспільства від тих, хто вчинив правопорушення, а й на тому, що ув’язнені особи та персонал так само не повинні наражатися на надмірну небезпеку, яка може існувати як всередині установи, так і за її межами. Забезпечення безпеки суспільства є однією з цілей покарання, сформульованих в національному законодавстві, а особиста безпека засуджених є однією зі статусоутворюючих ознак правового становища засуджених (ст. 10 КВК). Крім того, принцип взаємної відповідальності держави та засудженого, який визначений в ст. 5 КВК України, фактично покладає на державу в особі УВП обов’язок створювати безпечні умови існування.

В контексті війни ці положення набувають додаткового змісту, виходячи з тих додаткових загроз, які виникають із значного обмеження можливостей засуджених та ув’язнених обирати найбільш ефективний для збереження життя варіант поведінки.  

На жаль, отримана інформація щодо стану справ в УВП свідчить про те, що в питаннях забезпечення безпеки ув’язнених та персоналу установ є великі проблеми. Основні серед них це: несвоєчасна, неповна та неналежна евакуація УВП. Як було зазначено вище, існуючі національні нормативні акти і  підходи до правового регулювання цієї сфері носять ситуативний та безсистемний характер. Такі акти існують, але їх аналіз дає підстави стверджувати, що їх виконавці у разі настання ситуацій, які вимагають евакуації, не зможуть почати її проводити, оскільки не існує чіткого і послідовного алгоритму дій, фондів для фінансування цієї евакуації, матеріально-технічних засобів для її виконання (автомобілів, рухомого складу потягів, необхідної охорони), маршрутів вивезення ув’язнених, визначених установ і достатньої кількості місць і персоналу для прийняття евакуйованих ув’язнених, а також ясної та зрозумілої координації між відомствами, які повинні виконувати евакуацію. Складне становище зі станом тих установ, куди перевезли евакуйованих. Непідготовленість приміщень, недостатність персоналу, незабезпечення прибулих речами та одягом (часто засуджені покинули місця відбування покарання, не встигши забрати власні речі). Ситуацію ускладнюють порушення зв’язків з зовнішнім світом, звідки засуджені та ув’язнені могли очікувати підтримки. Ці проблеми були виявлені майже у всіх установах, куди було переведено засуджених та ув’язнених у зв’язку з евакуацією.

Додати можна те, що практика проведеної евакуації установ довела, що її невід’ємним елементом є застосування насильства до евакуйованих. Вважаємо, що подібне ставлення є неприйнятним як з огляду на норми чинного законодавства, яке регулює порядок переміщення засуджених та ув’язнених, так і з огляду на морально-етичні вимоги і параметри людяного ставлення.

Наступною проблемою, яка неодноразово була вказана як персоналом УВП, так і особами, що утримаються в цих установах, – це недофінансування. Ця проблема існувала завжди і сьогодні носить хронічний характер, але з початком війни вона набула значно більшого масштабу і має значно більш руйнівні наслідки. І якщо не фінансування установ, які залишилися на непідконтрольній території можна зрозуміти з огляду на неможливість забезпечення належного та цільового витрачання коштів, то позбавляти грошей установи, які знаходяться на контрольованій Україною території, є неприпустимим. Відсутність фінансування відбивається на всій діяльності установ. Як зазначалося вище, результатом такої ситуації є те, що персонал кримінально-виконавчих установ, працюючи в посиленому режимі, не отримує винагороду за свою працю, що призводить до обурення з боку працівників і як результат до неналежного виконання ними своїх обов’язків. Засуджені та ув’язнені не  отримують харчування, крамниці в колоніях не працюють або працюють зі значними перервами, пов’язаними з відсутністю товару та тривалими строками його закупівлі і постачання. Такі проблеми фіксувалися в «Житомирській ВК №4» та «Коростенській ВК №71». Адміністрація ДУ «Райківська ВК №73» так само серед гуманітарних питань окремо визначила відсутність фінансування для отримання паспортів для засуджених. Схожа ситуація з ліками, яких і в мирний час був дефіцит, а під час війни та у зв’язку з нестабільним фінансуванням ліки поступають до установ нерегулярно або взагалі не поступають. Певною мірою ситуацію покращують родичі засуджених, представники правозахисних та волонтерських організацій, які надають підтримку засудженим та ув’язненим у виді забезпечення їх необхідними ліками. Але гуманітарні потреби виявляються не лише в сфері медицини. В ДУ «Івано-Франківська установа виконання покарань (№12)» керівництво зазначало, що установа потребує насосне обладнання для котельні, оновлення обладнання для харчоблоку та лазні, промисловий бойлер для потреб лазне-прального комплексу (ємністю 1000–1500 л), а також: мило, миючі засоби, постільні речі, одяг і взуття на зиму. Установа вкрай потребує бойлер для потреб засуджених. Взагалі, адміністрації більшості колоній, які було відвідано з моніторинговими візитами, зазначали наявність потреб в гуманітарній допомозі.

Війна продемонструвала ще один слабку ланку у вітчизняній пенітенціарній системі. Йдеться про відсутність інформаційної та управлінської підтримки та супроводу дій персоналу та ув’язнених, залишення персоналу та ув’язнених в небезпеці. Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України єдине джерело, з інформації якого можна було зрозуміти, що Департамент з питань виконання покарань (далі – Департамент) ще існує, були соціальні мережі, зокрема Facebook. Зв’язку з інституцією не було але на сторінках Facebook Департамент розміщував повідомлення, які мали лише непряме відношення до функціонування системи та її реагування на розпочату агресором війну. Лише починаючи з 10 березня на сторінці Департаменту почали з’являтися роз’яснення щодо питань перебування засуджених та персоналу в установах під час війни.   Зокрема, спочатку щодо можливості звільнення з-під варти за новими положеннями КПК (ст. 615 та 616 КПК), щодо можливості помилування та особливостей застосування ст. 43-1 КК України (). А от визначення алгоритму дій засуджених під час війни було надано лише зі спливом майже двох місяців війни. Роз’яснення щодо дій керівного складу УВП взагалі було розміщено лише 28 квітня. Безумовно, в умовах воєнного часу та зважаючи на великі складнощі, які виникли в країні в безпековому, економічному, транспортному та загально-соціальному напрямках, зрозумілим є, що багато питань вирішувати в ургентному режимі було дуже складно. Але пенітенціарна система України є системою з виключною компетенцією, яка обмежується лише питаннями функціонування системи. І керівні роз’яснення та ефективне управління системою є основними завданнями посадовців. Тож напрацювання алгоритмів дій в умовах воєнного стану є першочерговим завданням системи. Результатом несвоєчасного реагування кримінально-виконавчої системи на виклики воєнного часу стала безпорадність засуджених та персоналу, перерви в фінансуванні, неналежно проведена евакуація, незабезпечення безпеки засуджених і персоналу, втрата майна ДКВС та засуджених і ув’язнених, розпач, невизначеність та відчуття покинутості напризволяще серед працівників кримінально-виконавчої служби, які в окремих випадках призвели до переходу персоналу на бік ворога та «здачу» установ під контроль окупантів. Ці приклади були зафіксовані в установах в Донецькій та Луганській областях, Херсонському регіоні, в деяких установах Чернігівської та Київської області. Але останні врятувала деокупація відповідних територій, чого не можна сказати про Донецьку, Луганську, Миколаївську, Харківську області. Означена проблема свідчить про відсутність сталих системних зв’язків і про нездатність системи працювати в оперативному та «автоматичному» режимі самозбереження.

Надзвичайні події останніх років продемонстрували необхідність та ефективність використання такого інструменту управління пенітенціарною системою як регулювання кількості осіб, які утримуються в УВП. Цей інструмент дає можливість оптимізувати витрати на утримання установ, зменшувати кількість осіб, які в них знаходяться з метою полегшення керування такими особами в складних та напружених умовах. Війна, крім цього, демонструє готовність засуджених та ув’язнених брати участь в захисті України, що можна розглядати як своєрідний критерій здатності засудженого або ув’язненого змінюватися, доводити власне виправлення (якого вимагає кримінально-виконавче та кримінальне законодавство) та виконувати обов’язок перед державою та суспільством. Безумовно, це позитивна соціальна роль, яку засуджений або ув’язнений готовий виконати, розуміючи ризиковість місії та відповідальність за її виконання. Тому, на нашу думку, подібні ініціативи необхідно заохочувати та підтримувати, безумовно враховуючи при цьому характеристику особи, що претендує на звільнення, її статус та місцезнаходження установи, з якої особа звільняється. Події останнього часу продемонстрували, що держава зреагувала на ініціативу засуджених та ув’язнених і більш ніж 360 осіб були звільнені з УВП з метою подальшої мобілізації. В той же час, вважаємо, що враховуючи статус деяких засуджених (колишні працівники правоохоронних органів та військовослужбовці), має сенс з огляду на безпекові міркування та зменшення навантаження на пенітенціарну систему, розширити застосування інститутів дострокового звільнення засуджених та звільнення з-під варти ув’язнених, які мають досвід та навички участі у бойових діях чи виконання силових операцій. При цьому беззаперечно необхідно виходити з кримінально-правових та кримінологічних характеристик особи. Крім іншого, слід своєчасно та оперативно застосовувати ті правові підстави звільнення (в тому числі дострокового), які визначені чинним законодавством. Це дозволить не лише виконати вимоги закону, але й розвантажити систему УВП, яка в умовах воєнного стану зазнає додаткових труднощів з фінансуванням, забезпеченням, евакуацією, утриманням засуджених та ув’язнених, забезпеченням їх безпеки та недоторканності.

В умовах воєнного стану вразливість осіб, які тримаються в УВП, підвищується у зв’язку з зазначеними вище причинами, але з’являються й інші, більш складні виклики. Особи, які звикли, що їм віддають накази і визначають лінію їхньої поведінки, опиняються в ситуації, коли їм доводиться несподівано та без гарантій збереження їхнього життя та здоров’я приймати рішення, результатом якого, серед іншого, може в тому числі бути й завдання шкоди іншим особам (військовим окупаційних військ, колаборантам ін.). Це ставить засудженого або ув’язненого в дуже складне положення, вихід з якого за відсутності звички приймати самостійні рішення, іноді є доволі складним. Особливо, зважаючи на те, що засуджені та ув’язнені за замовчуванням не мають статусу комбатантів, але їх кримінальний процесуальний або кримінально-виконавчій статус начебто виносить їх за дужки звичайних суспільних відносин.

У зв’язку з цим, вважаємо, що в умовах воєнного стану необхідно швидко приймати або вводити в дію прийняті раніше нормативні акти, які б регулювали порядок, умови та строки звільнення засуджених та ув’язнених, а також послідовність дій, яку їм необхідно виконати для того, щоб забезпечити законність власної участі в бойових діях. Такими підставами для звільнення повинні бути: амністія, помилування, умовно-дострокове звільнення (для засуджених), звільнення з-під варти (для ув’язнених).

Не слід позбавляти засуджених та ув’язнених можливостей захищати Україну та доводити власне виправлення лише з міркувань несподіваності відповідних подій.

Висновки

Проведене непряме дослідження ситуації в УВП продемонструвало, що пенітенціарна система України все ще не має напрацьованих механізмів ефективної діяльності в надзвичайних ситуаціях. Починаючи з 2020 року, надзвичайні події (пандемія коронавірусної хвороби, а потім й війна) ставили перед ДКВС різні завдання, основними ознаками яких були – несподіваність та непередбачуваність самих подій, їх наслідків та подальшого їх розгортання та необхідність швидко, послідовно, оптимально та адекватно реагувати на ті виклики, які виникали.  

І хоча пенітенціарна система кінець кінцем реагувала на надзвичайні події, все ж таки не можна сказати, що це відбувалося своєчасно та ефективно. Права засуджених продовжують порушувати, умови тримання, хоча і змінюються, але це відбувається дуже повільно, катування та насильство в системі є звичайною практикою, а введення воєнного стану додатково дало можливість впевнитися в надмірному рівні інерції в управлінні кримінально-виконавчою системою. Все це в сукупності призвело до того, що частина УВП опинилася на тимчасово окупованих територіях, серед засуджених є жертви військової агресії, евакуйована частина засуджених не завжди має належне забезпечення, а УВП мають значні складнощі з фінансуванням, забезпеченням гуманітарних потреб.

Дві групи проблем, які ми виділили – проблеми, пов’язані з установами на окупованих територіях та в зоні бойових дій і проблеми установ, які знаходяться на підконтрольній Україні території, – потребують системного вирішення та постійного моніторингу. На жаль більшість з визначених нами в цьому звіті проблем і складнощів не вирішуються одноразовим зусиллям. Тож необхідні комплексні заходи і постійні зусилля в підтриманні стану, в якому пенітенціарна система здатна працювати належним чином для забезпечення прав засуджених та ув’язнених та надання їм можливості реалізовувати ці права навіть в умовах воєнного часу, зусилля щодо продовження евакуації тих установ, які знаходяться в небезпеці та на окупованих територіях та зусилля щодо забезпечення гуманітарних потреб осіб, які знаходяться у умовах позбавлення або обмеження волі та тримання під вартою, недопущення приниження таких осіб, їх катування та використання в якості рабської робочої сили чи в якості бойовиків у військових діях проти України.

Забезпечення прав і свобод людини є беззаперечним обов’язком держави. Це є позитивним обов’язком, тобто таким, який потребує в тому числі й активних дій з боку держави та її інституцій. Цей обов’язок повинен виконуватися навіть за відсутності окремих процесуальних норм та механізмів, які б деталізували послідовність дій з його реалізації. Частиною 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Вважаємо за можливе виокремити такі основні проблеми, які потребують вирішення, в тому числі з урахуванням введення воєнного стану в Україні:

  • системні порушення прав людини під час відбування кримінальних покарань та знаходження в ув’язненні в УВП (стосовно умов тримання, забезпечення медичних прав засуджених та ув’язнених, їх переміщення, не забезпечення реалізації їх  основних прав, застосування до засуджених та ув’язнених насильства, катувань тощо);
  • відсутність належного правового регулювання порядку та процедури проведення ефективної та своєчасної евакуації засуджених та ув’язнених (строки, маршрути, матеріально-технічне та транспортне забезпечення евакуації, матеріальне забезпечення засуджених, залучення засобів та сил для забезпечення охорони та безпеки при переміщенні засуджених та ув’язнених);
  • проблеми з забезпеченням фінансування УВП та їх персоналу;
  • недоліки з виявлення та забезпечення гуманітарних потреб пенітенціарної системи під час воєнного стану;
  • неналежне облаштування в УВП сховищ та укрить для розміщення в них засуджених та персоналу під час обстрілів та бомбардувань;
  • відсутність інформаційної підтримки та координації для засуджених та персоналу щодо послідовності дій під час воєнного стану, ситуації бойових дій в районі розташування установи або потрапляння установи в умови окупації;
  • несвоєчасне та обмежене застосування інститутів дострокового звільнення осіб, які тримаються в УВП;
  • відсутність або обмежений характер фіксації воєнних злочинів, які вчинюються в УВП під час воєнного стану;
  • недостатньо активні дії, спрямовані на організацію повернення засуджених та ув’язнених з окупованих територій на території підконтрольні Україні, створення гуманітарних коридорів для забезпечення потреб установ виконання покарань, які опинилися на окупованих територіях тощо;
  • обмежене залучення інститутів громадянського суспільства для надання підтримки та допомоги пенітенціарній системі.

У зв’язку з виявленими проблемами та порушеннями вважаємо за необхідне сформулювати окремі рекомендації щодо можливих шляхів усунення порушень або принаймні пом’якшення негативних ефектів від існуючої ситуації в УВП в умовах воєнного стану.

Рекомендації

З огляду на те, що надзвичайні ситуації стають чимось повсякденним, пенітенціарна система має бути готовою до таких подій і передбачувати відповідні алгоритми позитивної поведінки.

  • Режим особливих умов, можливість введення якого передбачена ст. 105 КВК України, повинен стати не «автоматичною» реакцією на надзвичайні події. Очевидно, що надзвичайні ситуації бувають різними і несуть в собі різні ступені загрози. Тож не можна реагувати на них однаково. Як продемонстрували події з поширенням коронавірусної хвороби, режим особливих умов дійсно вимагав зменшення (але не позбавлення!) особистих контактів, створення умов, за яких гігієна та санітарія потребували пильної уваги. Щодо введення воєнного стану та розгортання бойових зіткнень, потреби пенітенціарної системи були зовсім іншими. Зважаючи на перевагу патріотичних настроїв серед  засуджених та значної частини персоналу, здається було б більш доцільним, навпаки, певною мірою «пом’якшувати» режим перебування в установах. Звичайно не йдеться про те, що засуджені та ув’язнені повинні переводитися на «напіввільне» утримання, але напевно, позбавляти їх можливості отримувати побачення (якщо це є реальним та можливим у відповідній ситуації) або ізолювати в камерах без можливості виходу, є неприйнятним. Пояснюється це тим, що побачення дають змогу зберігати позитивні контакти, отримувати підтримку та допомогу від родичів та правників. Щодо замкнення засуджених в приміщеннях під час обстрілів та бомбардувань, то такі дії беззаперечно, позбавляють засуджених та ув’язнених шансу зберегти життя. Тому стаття 105 КВК потребує уточнення, основною метою якого повинна стати так звана динамічна безпека, яка дозволяє вводити та застосовувати певні обмеження, виходячи з оцінки ризиків, які виникли у зв’язку з надзвичайними обставинами. Оптимальність цієї системи доведена досвідом і розглядається ЄСПЛ, як найбільш обґрунтована система застосування правообмежень. І якщо пандемія дійсно може вимагати скорочення контактів, то введення воєнного стану, залежно від території, де знаходиться установа, може, навпаки, вимагати послаблення режимних заходів і, навіть, звільнення засуджених чи ув’язнених за певних обставин;  
  • Виявлені під час моніторингових візитів системні порушення прав людини під час відбування кримінальних покарань та знаходження в ув’язненні в УВП є системною проблемою, вирішення якої не залежить від введення воєнного стану. Ці порушення залишаються і так само вимагають вирішення як на рівні правового регулювання, так і на рівні правозастосування з боку персоналу пенітенціарної служби. Зафіксовані випадки побиття, застосування насильства та знущань відносно засуджених та ув’язнених (в тому числі під час евакуації) потребують ретельного розслідування та застосування заходів реагування з боку відповідних правоохоронних органів. Тому слід продовжити планомірне виконання рішень ЄСПЛ та національних інституцій України щодо порушень прав людини під час відбування кримінальних покарань та знаходження в ув’язненні в УВП, забезпечити дотримання прав засуджених та ув’язнених (стосовно умов тримання, забезпечення медичних прав цих осіб, реалізації основних прав засуджених та ув’язнених тощо);
  • Безумовною є необхідність прийняття нормативного акту, який би ретельно регулював порядок та умови проведення евакуації установ виконання покарань. Цей документ повинен визначати умови та загрозливі ситуації, в яких евакуація є обов’язковою. Ми вважаємо, що введення воєнного стану і знаходження установ на територіях з підвищеним ризиком ведення активних бойових дій та окупації є тими факторами, які роблять евакуацію обов’язковою. Навіть, якщо такі події (бойові дії та окупація) не відбудуться, це на може слугувати ознакою передчасності або непотрібності евакуації. Нормативний акт повинен містити критерії та строки проведення евакуації, суб’єктів, які беруть в ній участь, засоби, необхідні для її проведення та шляхи їх отримання або резервування, засоби забезпечення безпеки та охорони засуджених та ув’язнених, а також громадян під час евакуації установ, джерела матеріально-технічного забезпечення (транспорт, харчування, речі, ліки тощо), маршрути проведення евакуації, визначення приймаючих установ, забезпечення евакуйованих за місцем прибуття, шляхи врегулювання кількості персоналу, який стає необхідним у зв’язку зі збільшенням «населення» відповідної установи, джерела фінансування заходів за евакуації засуджених та ув’язнених, можливості зменшення кількості осіб, що утримуються в установах шляхом звільнення засуджених та ув’язнених за відповідними правовими підставами. З цією метою необхідним є формування резервних фондів фінансування та матеріально-технічного забезпечення. Крім того, доцільним є визначення видів евакуації, серед яких слід виділити превентивну, яка передує фактичному настанню подій і є спрямованою на запобігання загибелі великої кількості людей; термінову, яка повинна запроваджуватися у разі, коли надзвичайні обставини настають несподівано, зненацька, та інші види, які будуть передбачати порядок і строки, що відповідають  і конкретним обставинам;
  • Як завжди, величезну проблему складає фінансування пенітенціарної системи України. За весь час проведеного дослідження ми стикалися зі складнощами, які були зумовлені недофінансуванням. Це і неможливість створити належні умови тримання, і відсутність необхідних ліків і недостатній рівень забезпечення засуджених їжею, одягом та допомогою. Під час пандемії недофінансування призводило до того, що в установах не було можливості тестувати засуджених та ув’язнених, надавати їм засоби індивідуального захисту та ліки. Під час війни недофінансування торкнулося всіх без виключення сторін життя УВП. Крім осіб, що тримаються в установах, їх персонал так само зазнає негативні наслідки неналежного фінансування пенітенціарної системи України (несвоєчасне отримання доплат та надбавок за посилений режим несення служби), тому ми вважаємо, що держава повинна докласти зусиль для налагодження фінансування пенітенціарної системи, в тому числі в умовах війни;
  • Критичні події останніх років продемонстрували наявність значних потреб в забезпеченні УВП. Недостатнє фінансування і взагалі неуважне ставлення до потреб пенітенціарної системи України з боку державних інституцій призводить до постійного браку задоволення гуманітарних потреб. Тому вважаємо, що необхідно спираючись на волонтерський рух, а також на ті ініціативи, які впроваджують інститути громадянського суспільства і за обов’язкової участі та підтримки з боку держави забезпечити постійний моніторинг та збір інформації щодо гуманітарних потреб в УВП і подальше задоволення таких потреб за допомогою тих ресурсів, які будуть доступними у волонтерів, громадських та правозахисних організацій, Державної кримінально-виконавчої служби. Необхідна загальна координація цієї діяльності з тим, щоб гуманітарна допомога була ефективною і надходила туди, де в цьому є реальна потреба. Наразі подібні ініціативи реалізуються правозахисними організаціями – ГО «Альянс української єдності», ГО «Харківська правозахисна група», ГО «Україна без тортур» та іншими, а також підтримуються та забезпечуються міжнародними організаціями;
  • військова агресія росії проти України поставила перед керівництвом УВП нові завдання. Зокрема, виходячи з вимог щодо забезпечення безпеки засуджених та ув’язнених і персоналу установ, дотримання принципу взаємної відповідальності держави та засудженого, вимог міжнародних та національних нормативних актів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, в УВП, де люди знаходяться в умовах ізоляції від суспільства і не можуть здійснити деяких заходів з захисту свого життя, слід звернути увагу на необхідність створення захисної інфраструктури, необхідно обладнати або навіть побудувати (якщо наявна матеріально-технічна і просторова можливість) укриття та бомбосховища для засуджених і ув’язнених та персоналу, створити запаси їжі, питної води, ліків та предметів першої потреби, а також аварійних засобів життєзабезпечення (генератори, ліхтарі, засоби зв’язку тощо);
  • необхідна цілеспрямована, активна та постійна адміністративна та інформаційна підтримка засуджених і ув’язнених та персоналу УВП з боку керівних органів (і, насамперед, з боку Міністерства юстиції України, керівництва ДКВС) щодо порядку та послідовності дій під час воєнного стану, ситуації бойових дій в районі розташування установи або потрапляння установи в умови окупації. Для цього є необхідним не тільки ведення сторінок в соціальних мережах, а й своєчасне видання нормативних актів різного рівня дії (в тому числі локальних), оперативного доведення їх змісту до відома тих, кому вони адресовані, та надання організаційної та методичної допомоги в їх виконанні. Крім того, є доцільним створення “гарячої лінії” Міністерства юстиції України та ДКВС для забезпечення можливості реагування на ситуації, що швидко розвиваються або змінюються та можливості прийняття погоджених і скоординованих рішень;
  • провести широку кампанію з розвантаження УВП шляхом звільнення засуджених та ув’язнених за відповідними правовими підставами. Ми жодним чином не закликаємо звільняти як можна більше, без вивчення особи та матеріалів провадження засудженого або ув’язненого. Ми закликаємо зробити цей процес доступним, прозорим та постійним. Цей процес не повинен бути «стихійним», тобто таким, що несподівано виник, пронісся немов вітер і потім вщухає, так само як і вітер. Сьогодні велика кількість засуджених подали клопотання про помилування і ці клопотання залишаються без відповіді та реакції. Необхідно налагодити роботу зі звільнення таким чином, щоб засуджені та ув’язнені отримували зворотній зв’язок щодо стану розгляду їх клопотань або подань (про умовно-дострокове звільнення та з інших підстав);
  • УВП є одними з тих установ, які зазнали і продовжують зазнавати ушкоджень і руйнації. В них постійно знаходиться велика кількість людей і спустошити їх неможливо. Зважаючи на терористичну тактику росії у веденні бойових дій, об’єкти пенітенціарної інфраструктури та самі установи стають ціллю для ураження. В таких умовах особливого значення набувають заходи зі здійснення фіксації воєнних злочинів та злочинів проти людяності в місцях тримання засуджених та ув’язнених. Необхідно проводити обов’язкове документування всіх випадків обстрілів, руйнування, вбивств та поранень засуджених, ув’язнених та персоналу УВП і подальше передавання цих матеріалів правоохоронним органам;
  • необхідно організувати постійну роботу з повернення засуджених та ув’язнених з окупованих територій на території, підконтрольні Україні, створення гуманітарних коридорів для забезпечення потреб УВП, які опинилися на окупованих територіях, продовження евакуації установ з тих територій, де таку евакуацію провести можливо. До цієї діяльності необхідно залучити не лише Міністерство юстиції України, а й Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, організації Червоного хреста, які мають мандат на відвідування установ на окупованих територіях та інші національні та міжнародні організації, які здатні вплинути на процес перемовин та організації повернення засуджених, ув’язнених та персоналу установ;
  • УВП в Україні завжди вимагали підтримки. Як з боку держави, так і з боку інститутів громадянського суспільства. Без перебільшень можна вести мову про те, що саме підтримка громадянського суспільства значною мірою «відкрила» ці установи для впровадження змін і можливості покращень. Отже, в теперішній час є надзвичайно важливим розширення можливостей залучення інститутів громадянського суспільства для надання підтримки та допомоги пенітенціарній системі.
 Поділитися