Вацлав Гавел і Україна
Я щиро вдячний за рішення включити мене в shortlist премії імені Вацлава Гавела. Його ім’я та вчинки стали у Центрально-Східній Європі символом інтелектуального протистояння диктатурі, перемоги вільного розуму та вільного слова над насильством, державною брехнею та лицемірством. Не лише в словах, але й у своїх конкретних політичних діях він завжди залишався відвертим, чесним і послідовним. Його розуміння світу, культурний світогляд і політична філософія є вкрай потрібними для моєї країни.
Гавел писав: ми повинні покинути зарозумілі сподівання на те, що світ є книгою інструкцій, яку можна прочитати; інформаційним цілим, яке можна закласти в комп’ютер, щоб витягти з нього готові рецепти. Навпаки, все, що відбувається, свідчить про те, що наш час вимагає вивільнити з ув’язнення такі сили, як архетипова мудрість; неповторний досвід світу; почуття справедливості; здатність дивитися на все чужими очима; особиста відповідальність; смак, мужність і співчуття; віра в таємницю й важливість конкретних вчинків, які, однак, зовсім не є універсальним ключем до порятунку.
Ця декларація свободи, індивідуалізму й терпимості різко контрастує з українськими “розумними” застереженнями щодо ринкової, інформаційної та академічної свободи; недовірою до вільного земельного ринку, низьким рівнем соціального капіталу, підозріливим ставленням національної інтелігенції до свободи вираження поглядів і терпимості, масовою нелюбов’ю до заможних людей і упевненістю в тому, що всі крадуть на тлі масової корупції.
В умовах збройного конфлікту з Росією, який триває з лютого 2014 року і за 8 років переріс у повномасштабну війну, всі ці та інші радянські рудименти стали ще гострішими і ще болючіше впливають на стан Української держави та суспільства.
Очевидне бажання керівництва РФ знищити Українську державу і всіх тих, хто по-справжньому усвідомлює себе її громадянами, не залишає простору для компромісу. Наш ворог б’є по мирному населенню та системах життєзабезпечення, намагаючись посіяти страх і примусити до капітуляції. Ми не можемо погодитися на деескалацію і припинення вогню, оскільки це означає дозвіл на зміцнення оборони загарбника, фактичну згоду на продовження вбивств, зникнень людей, катувань та сексуального насильства.
Нарешті, це також означає визнання того, що останні 80 років існування міжнародного права можна викинути на смітник. Адже Росія зможе вторгнутися до іншої країни, і це не матиме жодних наслідків. Тому нам потрібна тільки перемога, необхідною умовою якої є звільнення від російської окупації всіх українських територій в кордонах 1991 року. Але умовою недостатньою.
Одним із моїх занять, починаючи з березня минулого року, є керівництво великим проєктом, присвяченим збору інформації та документуванню злочинів, вчинених російськими військовими проти мирних мешканців України та цивільних об’єктів, які попередньо можна кваліфікувати як воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид.
У базі даних, яку спільно ведуть наші правозахисники в рамках ініціативи “Трибунал для Путіна”, сьогодні задокументовано близько 55 тисяч інцидентів. Це більш як 9560 загиблих внаслідок повітряних атак, а також позасудових страт. Йдеться про розстріли людей, автівок, обстріли черг за водою, гуманітарною допомогою тощо. При цьому зібрано інформацію про загибель 413 дітей, а також поранення 12970 осіб (в тому числі 557 дітей). Більш як 4190 осіб, за нашими даними, зникли безвісти (з них 178 дітей).
Ми також зафіксували дані про десятки тисяч зруйнованих або суттєво пошкоджених цивільних об’єктів внаслідок артобстрілів/бомбардування. У тому числі десятки тисяч житлових будинків, тисячі об’єктів інфраструктури життєзабезпечення, освітніх закладів, магазинів, заводів та інших об’єктів бізнесу, сотні лікарень, церков, культурних інституцій тощо.
Підхід до збору інформації Харківської правозахисної групи (ХПГ), яку я очолюю, включає регулярні відвідування населених пунктів на деокупованих територіях, які постраждали від російської армії. Там ми опитуємо постраждалих та свідків, фіксуємо руйнування на фото та відео. На підставі цих свідчень та інших документів ми подаємо заяви про злочин до органів розслідування, допомагаємо у проведенні слідчих дій. Зараз у нас налічується понад 1000 проваджень, у яких адвокати ХПГ представляють потерпілих: вбитих та поранених цивільних, незаконно затриманих та викрадених на окупованих територіях людей, а також осіб, підданих в ув’язненні катуванням (у тому числі сексуальному насильству).
Постраждалим від злочинів ми надаємо не тільки правову, але й психологічну, грошову, медичну, гуманітарну допомогу. Її отримали тисячі родин.
Важливою складовою документування є також розповсюдження інформації про вчинені злочини різними мовами, зокрема, у вигляді інтерв’ю з постраждалими, свідками та іншими людьми, як є джерелом інформації про війну. Зазвичай це військові, волонтери, психологи, священники, журналісти та інші. Відео, вміщені на YouTube-каналі ХПГ, набрали вже сотні тисяч переглядів.
Природно, що переживання частки цього кошмару у своєму житті тягне за собою ненависть до керівництва російської держави та російських воєнних. Ця ненависть найчастіше переноситься на все російське — країну, громадян, мову, літературу та мистецтво. Можна сказати, що вона стає всеосяжною. І справді, як можна в цьому контексті промовляти: “Отче наш <…> і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”? Питання риторичне, бо ми не прощаємо.
Саме внаслідок панування ненависті в суспільній свідомості сьогодні особливо гостро усвідомлюється аксіоматика прав людини: правда є вищою за закон; вище за правду — справедливість; вище справедливості — милосердя; вище милосердя — любов. Ненависть руйнує насамперед тих, хто ненавидить, вона спустошує душу. Думаю, що найбільше ненавидять ті, хто раніше вважав росіян братнім народом.
Я вважаю, що ненависть є природною на полі боя. Мій земляк, духівник “Харківського Майдану” отець Віктор Маринчак з цього приводу зауважив, що російського солдата треба “не ненавидіти, а просто знищувати, бо він сам обрав служити сатані й робить це із захватом, натхненням, садистичною насолодою. Знищувати для його ж користі — щоб менше встиг вчинити зла”. Але щойно такий солдат потрапив у полон, ненависть має відступити. Як мінімум для того, щоб убезпечити себе від перетворення на вбивцю неозброєного. Уникнути в боротьбі з “Драконом” перетворення на такого ж “Дракона”. Інакше перемога буде пірровою.
Ненависть до всіх росіян є ірраціональною: не можна оцінювати людей за їхнім громадянством, а тільки — за їхніми діями і словами. І не можна забувати, що хоча відкритих опонентів путінському режиму й небагато — не більше 5% від чисельності населення РФ — але вони публічно виступають проти російської агресії, наражаючись на кримінальне переслідування з термінами покарання в 15 років. Ці люди нерідко допомагають українським біженцям (з паспортом чи без нього) виїхати з Росії, збирають для них кошти.
Ще більш безглуздою, хоч і зрозумілою, є ненависть до російської мови, літератури та мистецтва. Як писав Булат Окуджава, “виновен не язык — а подлый дух холопский”. І я цілковито заперечую цькування, яким піддають українських письменників за спільний публічний виступ із письменниками російськими, якщо ці останні є відомими антипутіністами.
Я переконаний у тому, що нам потрібен діалог для підтримки антиімперської течії в російській культурі, яка завжди в цій культурі існувала (Чаадаєв, Бердяєв, Федотов, Померанц, Авєрінцев), але сьогодні поки що програє прихильникам диктатури. Видалення з бібліотечного фонду та утилізацію наявних у ньому книжок російською мовою інакше як інфантильністю й провінціалізмом я назвати не можу.
Поруч з любов’ю завжди йдуть співчуття й милосердя. Деякі це сприймають як парадокс, але з початком повномасштабної російської агресії українці стали більш людяними й співчутливими одне до одного. Загальна біда нас згуртовує. Але ще більш суттєвим є те, що нас згуртовують цінності, рельєфно означені Вацлавом Гавелом: любов до свободи, незалежність, прихильність до демократії, заперечення авторитаризму.
Справді, унікальний досвід і приклад Гавела тут просто зачаровує. Зокрема, коли йому як президенту запропонували обмежити виїзд інтелігенції за кордон, він відмовився, бо не міг допустити, щоб свобода людини стала “меншою, ніж у ластівки”.
Ми воюємо за свободу, незалежність, права людини, демократію. Ми вистоїмо, і біда відступить. І тоді цінності Вацлава Гавела стануть ще більш глибоко усвідомленими. Я також сподіваюсь, що ця війна призведе до повалення путінського режиму. Це дасть можливість притягнути до відповідальності керівництво РФ, кремлівських пропагандистів, а також усіх тих, хто віддавав безпосередні накази вчиняти злочини і хто виконував ці накази. Свого часу ми вважали німецький народ жертвою нацизму. Нині ми майже так само маємо вважати російський народ жертвою злочинного путінського режиму.
І як німецький народ пройшов через денацифікацію, так і російський народ має пройти через депутінізацію та декомунізацію. Але усе це ми маємо здійснити, не відмовляючись й не порушуючи Гавелового спадку.