MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Дмитро Вовк: Чи можна заборонити УПЦ? 

27.10.2023   
Марія Крикуненко
Верховна Рада у першому читанні ухвалила законопроєкт №8371 про заборону релігійних організацій, які мають центр впливу у РФ. Про те, в чому суть законопроєкту, чи є ця заборона пропорційною та як це вплине на зв’язок Української держави та церкви — у статті ХПГ. 

Ілюстрація: Марія Крикуненко / Харківська правозахисна група

Ілюстрація: Марія Крикуненко / Харківська правозахисна група

Законопроєкт №8371 “Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій” забороняє діяльність в Україні релігійних організацій, центр впливу яких знаходиться за межами України в державі, яка здійснює збройну агресію проти України, — Росії.

Українська православна церква вважає законопроєкт порушенням прав людини, адже ще навесні 2022 року внесла зміни до власного Статуту, де заявила про своє відмежування від РПЦ. До того ж у реєстрі релігійних організацій Українська православна церква не має приставки “Московський патріархат”. Попри це, експертиза Держслужби з етнополітики та свободи совісті стверджує, що УПЦ досі афілійована з Російською православною церквою.

Ми поговорили з Дмитром Вовком, який очолює Центр дослідження верховенства права і релігії, про те, чи можна забороняти Українську православну церкву і як це відбуватиметься у випадку ухвалення законопроєкту. ХПГ вже спілкувалася з Дмитром раніше.

Дмитро Вовк. Світлина: Денис Волоха/ХПГ

Дмитро Вовк. Світлина: Денис Волоха/ХПГ

Чи може взагалі заборона всієї церкви бути виправданою?

Коли ми говоримо про заборону не конкретної релігійної громади чи організації, яка, наприклад, підтримувала російських військових чи надавала ворогу координати для атак, а про ліквідацію всієї церкви загалом, то тут, звичайно, виникають питання пропорційності такого заходу.

Служба безпеки України повідомляє про 68 кримінальних справ, з яких трохи менше третини доведені до суду. Зокрема є вироки щодо священників, які займалися колаборацією, і є принаймні два випадки обміну таких священиків на українських військовополонених. Але якщо порівняємо всю Українську православну церкву, яка історично пов’язана з Московським патріархатом, — це приблизно 10 000 громад, понад 10 000 священиків і велика кількість парафіян — із цими 68-ма кримінальними провадженнями, то відповідь у вигляді заборони всієї організації видається непропорційною.

Більше того, такий підхід (заборона церкви в цілому) радше створює проблему, ніж її усуває. Я не думаю, що заборона релігійної організації призведе до її зникнення (є чимало історичних прикладів цього). Ми очевидно отримаємо певних людей, які продовжуватимуть збиратися, молитися, підтримувати певне релігійне життя, тому що для них це важливо. І очевидно, що ці громади не розчиняться в повітрі: вони просто зникнуть з публічного простору. Нарешті, як юридична заборона впливає власне на тих священників чи вірян, які вдалися до співпраці з російськими військовими чи окупаційними адміністраціями? Ніяк, бо такі випадки регулює кримінальне право, а не Закон про свободу совісті і релігійні організації.

Крім того, сама дискусія є досить політизованою. Я можу це емоційно зрозуміти, тому що триває війна, випадки колаборації стають відомими і дуже болісно сприймаються. Але якщо ми спробуємо трохи посунути оцей емоційний фон і проаналізувати раціонально, я б сказав, що все-таки підстав для повної заборони, на мій погляд, недостатньо. І депутати, які це обговорюють, не завжди розуміють, про що йдеться, тому що один із активних симпатиків законопроєкту на питання “А чому ви забороняєте всю церкву, хоча є лише 68 кримінальних справ?” (а відносно розміру самої церкви це досить небагато) відповідає, що, мовляв, якщо ми дамо відповідні повноваження правоохоронцям, то цих справ буде “не 68, а 60-80 тисяч, або хоча 6-8 тисяч лише в одній області” (я цитую по пам’яті). Це ґрунтується на достатньо серйозному нерозумінні цієї сфери, яку парламентарі намагаються врегулювати: як я сказав, загалом священників Української православної церкви, яка пов’язана з Московським патріархатом, приблизно трохи понад 10 000 в усій Україні. Загалом ця дискусія вийшла вже далеко за межі просто обговорення проблеми вибору між релігійною свободою і національною безпекою та встановлення балансу між цими сферами. Вона перейшла до обговорення ідентичності, питань, чи може існувати в Україні церква, яка має чи мала такий тривалий зв’язок із Росією, чи можна дозволяти цим священникам діяти в релігійному полі України, коли деякі з них, очевидно, мають проросійські погляди чи принаймні воліють зберігати зв’язок із РПЦ, яка відверто і відкрито підтримує і благословляє агресивну війну проти України? Водночас багато священиків мають активну проукраїнську позицію, підтримують військових, переселенців, просто нужденних людей. Це також частина загальної картини.

Політична дискусія — це абсолютно прийнятна річ, обговорення питання щодо Української православної церкви в українському суспільстві є цілком виправданими, але, на мій погляд, коли ми доходимо до юридичних рішень, то повна заборона церкви буде неадекватним і, що не менш важливо, неефективним рішенням. Політика держави має бути все-таки більш виваженою, продуманою.

“Ця дискусія вийшла вже далеко за межі просто обговорення балансу релігійної свободи та національної безпеки”

Розкажіть, будь ласка, про законопроєкт № 8371? Як ви до нього ставитеся?

Я думаю, що цей законопроєкт передусім є відповіддю на запит українського суспільства, не лише релігійної його частини, щодо реагування держави на факти колаборації з боку священників Української православної церкви, а також неоднозначного ставлення цієї церкви та її лідерів до війни з Росією, особливо до початку повномасштабної агресії. Тобто в суспільстві є очікування, що держава буде з цим щось робити. Тому Президент публічно заявив про це, а потім на підставі рішення Ради національної безпеки та оборони, зобов’язав уряд розробити відповідний законопроєкт. Відповідно до урядового законопроєкту, релігійні організації, які пов’язані з центрами впливу в Росії, мають бути заборонені в судовому порядку. Церкви в Україні не становлять єдиної юридичної особи. Тобто Українська православна церква, про яку ми говоримо, — адже очевидно, що законопроєкт стосується саме її, — становить таку хмару юридичних осіб, де кожна парафія, кожен монастир, учбовий заклад тощо є окремими юридичними особами. І, виходячи з того, що зараз ухвалено, спершу передбачається винесення припису про усунення цих зв’язків (із Росією, — ред.), і далі, якщо вони не будуть усунені, державні органи звертатимуться до суду з позовом про припинення реєстрації такої релігійної організації.

“Цей законопроєкт є відповіддю на запит українського суспільства щодо колаборації священників Української православної церкви, а також їхнього неоднозначного ставлення до війни з Росією”

Раніше були альтернативні законопроєкти. Про що вони?

Цей законопроєкт містить порівняно помірний варіант регулювання цієї ситуації, бо попередні, які вносилися з березня 2022 року, передбачали автоматичну законодавчу заборону. Тобто згідно з ними, всі релігійні організації, які пов’язані з релігійними організаціями в Росії, мали б підлягати автоматичній забороні.

Що про заборону релігійних організацій думає міжнародне право? Як на це рішення може відреагувати світ?

Справді, питання свободи релігії або переконань є важливим питанням для наших міжнародних партнерів. Це питання, яке є дуже важливим для американського уряду, тому що релігійна свобода — це частина американської ідентичності і право, яке він просуває по всьому світу. Також питання важливе для наших європейських партнерів, тому що релігійна свобода — одне з фундаментальних прав людини, яке захищається всіма міжнародними договорами у сфері прав людини. Коли виникає питання щодо законопроєкту про повну заборону Української православної церкви, то до мене постійно звертаються і міжнародні організації, і правозахисники, які починають питати: “Що відбувається, чому український уряд хоче повністю заборонити цю церкву і чи є на це пропорційні підстави?”

Міжнародні стандарти і кращі практики виходять із того, що заборона релігійної організації є останнім заходом, який застосовується в ситуації, коли всі інші заходи не працюють.

Виходячи з міжнародних стандартів, держава має передусім спрямовувати свій вплив, зокрема і репресивний, на діяльність конкретних людей і, якщо потрібно, конкретних громад. Тобто якщо людина залучена до колабораційної діяльності, вона має притягатися до відповідальності. Якщо громада брала участь в допомозі російським військовим, — це підстава для кримінальної відповідальності тих конкретних людей, які брали в цьому участь, і заборони цієї конкретної громади. Довести, що всі громади були залучені до такої діяльності, держава не зможе, адже це очевидно не так. Чи зможе держава довести, що суттєва частина лідерів Українського православної Церкви залучені до підтримки Росії, я не знаю, можливо. Але тоді мають бути публічно надані відповідні докази, мають відбутися судові процеси тощо. До того, на мій погляд, підстав для повної заборони цієї церкви не існує і, якщо законопроєкт буде ухвалений у такому вигляді, він буде підданий міжнародній критиці.

Загалом, я би радив парламенту звернутися до авторитетної європейської чи міжнародної інституції (наприклад, до Венеційської комісії Ради Європи чи до Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ) і запропонувати їм надати експертний висновок щодо законопроєкту. Це б значно посилило легітимність ухваленого закону.

“Виходячи з міжнародних стандартів, держава має спрямовувати свій вплив на конкретних людей і, якщо потрібно, конкретну громаду”

Чи може судовий розгляд, який передбачений законопроєктом, легітимізувати питання заборони церкви і не викликати такої сильної критики щодо порушення релігійної свободи та прав людини на Заході?

Міжнародні стандарти та міжнародні найкращі практики передбачають, що, якщо ви хочете заборонити релігійну організацію, вона має право відстоювати свої права в суді. Тобто надати докази, що насправді немає підстав для такої заборони, пройти через належний судовий процес. Але питання полягає в тому, що саме має розглядати суд. Тому що якщо суд розглядає питання залучення священників чи вірян до колаборації з російськими військами чи окупаційними адміністраціями, публічного виправдання російської агресії, будь-якої іншої допомоги Росії в ситуації, коли Україна веде захисну війну за свою територію, то це одна історія. Якщо ж суд розглядатиме питання, чи існує певний канонічний, історичний, будь-який інший зв’язок цієї релігійної громади з, наприклад, якимось центром впливу в Росії (під яким, очевидно, мається на увазі Російська православна церква або пов’язані з нею особи), і суддя ухвалює рішення про заборону за фактом наявності цього зв’язку, який підтверджується лише експертизою, яку вже провела Державна служба з етнополітики і свободи совісті, до якої (експертизи) чимало питань, то тут зовсім інша ситуація. Тобто ми виходимо з того, що держава презюмує: Українська православна церква і всі пов’язані з нею суб’єкти мають зв’язок із центрами впливу в Росії. Це перетворює судовий процес не скажу, що у формальність, але це зміщує акцент в тому, що суддя має обґрунтувати в судовому рішенні. У такому випадку ліквідація громади відбувається не тому, що члени громади щось вчинили, а тому що вони мають зв’язок, який держава вважає доведеним. Таким чином вони відповідають не за свої дії, а за свій стан належності до Української православної церкви. Виходячи зі стандартів свободи релігії або переконання, віряни і священники мають відповідати за дії. За те, що держава вважає кримінальним правопорушенням, а не за те, що в них є певний, презюмований державою, але не підтверджений протиправними діями, зв’язок із центром впливу в Росії.

Це, до речі, також цікавий момент, тому що закон говорить не про релігійну організацію в Росії, з якою має бути пов’язана релігійна організація в Україні, а говорить про “центри впливу”, а це така категорія, під яку можуть підпадати дуже різні суб’єкти. Чи є, наприклад, центрами впливу неурядові організації чи засоби масової інформації? Чи є таким центром навчальний заклад, в якому якийсь свяженник УПЦ виступив десять років тому?

“Якщо суд вирішуватиме, чи існує канонічний чи інший зв’язок релігійної громади з центром впливу в Росії, тоді ліквідація громади відбувається не тому, що члени громади щось вчинили, а тому що вони мають зв’язок, який держава вважає доведеним”

Чи існують прецеденти в інших країнах щодо обмеження або заборони релігійних організацій, які мали зв’язки з країнами-агресорами, і які були результати?

Проблема в тому, що це стосується невеликих релігійних організацій, які вдаються до певних насильницьких дій, екстремізму, вчиняють терористичні атаки або посягають на права і свободи інших людей. Прикладом може бути сумнозвісна організація Аум Сінрікьо, яка в Японії вчинила теракт в токійському метро в середині 90-х років. Вона була заборонена, оскільки суд встановив, що не просто окремі особи, а більша частина лідерів цієї організації були втягнуті до планування і здійснення терористичної атаки. Тоді загинуло біля десятка людей, хоча потенційно могли загинути тисячі. І в такій ситуації заборона виглядає природною.

Коли ми говоримо про заборону настільки великих релігійних організацій як Українська православна церква, що налічує (за різними підрахунками) біля 10 тисяч громад, то тут важко підібрати адекватний історичний приклад. Бо важко обґрунтувати юридично, чому варто заборонити абсолютно всю релігійну організацію, навіть коли є окремі священники втягнуті в неправомірну діяльність. Набагато простіше провести паралелі з ситуацією, коли відбувається військовий або політичний конфлікт між колишніми метрополією і колонією, і остання прагне позбутися церкви, яка історично пов’язана з метрополією, вважаючи її нелояльною чи небезпечною.

Тут є очевидна паралель з колишньою Югославією. Наприклад, уряд Чорногорії намагається обмежити вплив Сербської православної церкви в країні, тому що вона просуває сербські наративи в чорногорському суспільстві, що уряду не подобається, адже Чорногорія намагається вийти з-під впливу Сербії.

Близька до нашої ситуація в Молдові, де так само існує Православна церква Молдови, яка є частиною Російської Православної Церкви. Уряд Молдови намагається дистанціюватися від Росії, посилити зв’язки з Європою, і вочевидь розглядає ПЦМ як перепону цьому процесові і складову російського впливу в країні. Зі свого боку ПЦМ зараз починає шукати канонічну форму того, як можна перестати бути частиною Московського патріархату.

“Важко обґрунтувати юридично, чому варто заборонити абсолютно всю релігійну організацію, навіть коли є окремі священники, втягнуті в неправомірну діяльність”

Які можливі наслідки прийняття закону про заборону Української православної церкви для українського суспільства та держави в цілому?

Ми поки що не знаємо, як саме держава буде реалізовувати цей законопроєкт, який, на мій погляд, буде ухвалений. Адже якщо йдеться про 10 тисяч релігійних громад, то матимемо 10 тисяч судових процесів. Ви можете уявити, якої кількості ресурсів це потребує? Спершу держава буде вимагати відмовитись від зв’язків з Росією, вочевидь, у тому форматі, в якому це саму державу влаштує, а не так, як цього бажатиме сама церква. Сьогодні Українська православна церква декларує, що вони є повністю незалежними, не є частиною Московського патріархату, але, вочевидь, для держави цього недостатньо. Якщо такого припинення зв’язків з Росією не відбуватиметься, то далі будуть судові процеси. Можливо, вони будуть вибіркові і стосуватимуться самої Київської метрополії, певних єпархій чи громад, із тим розрахунком, що руйнування інституційної структури церкви штовхатиме парафії до зміни канонічної підпорядкованості, передусім шляхом приєднання окремих парафій до Православної церкви України.

Редакторка: Ірина Скачко.
 Поділитися