Дмитро Вовк: Що чекає на Україну після закону про заборону УПЦ?

Дмитро Вовк очолює Центр дослідження верховенства права і релігії. Торік ми спілкувалися з ним, коли законопроєкт №8371 “Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій” пройшов перше читання. Відтоді до законопроєкту було внесено низку правок, тепер він називається “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”.

Закон забороняє діяльність релігійних організацій, які афілійовані з Російською православною церквою або підтримують російську агресію на території України. Держслужба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) видаватиме припис релігійним організаціям, які пов’язані з РПЦ. І якщо протягом місяця (найбільше — двох) релігійна організація не припинить ці зв’язки, виникатиме підстава звернення до суду.

Як ви загалом оцінюєте цей закон?

Закон передбачає три базові речі. Перша — заборона Російської православної церкви (РПЦ).

Друга — заборона релігійних організацій, афілійованих з РПЦ. Закон також забороняє інші релігійні організації, які афілійовані з організаціями в Росії, якщо вони підтримують російську агресію. Але, виходячи з формулювань закону, головною ціллю є заборонити Українську православну церкву (УПЦ) або припинити її зв’язки з Московським патріархатом (МП), що вочевидь також означає її зникнення у сучасному вигляді.

Третя — заборона ідеології “руського міра”, якій в законі наводиться достатньо розлоге визначення. Ця заборона передбачає, що всі релігійні організації, втягнуті в багаторазове поширення цієї ідеології, підлягають забороні. Причому “поширення організацією” дорівнює “поширення представниками”. Тобто якщо священник поширює те, що держава кваліфікує як поширення ідеології “руського міра”, і робить це принаймні двічі, виникає підстава для заборони такої релігійної організації.

Головна практична проблема пов’язана з другим питанням. Адже міжнародне право у сфері релігійної свободи — у сучасному розумінні — виходить з того, що, по-перше, релігійні організації забороняють у крайніх випадках, коли усі інші заходи не є дієвими. Для цього має бути достатньо підстав, які доводять, що організація в цілому або її керівництво (а не окремі члени організації) втягнуті в настільки проблемну для держави, суспільства чи прав інших людей діяльність, що вона має бути заборонена. По-друге, сама ідея заборони лише через історичну чи канонічну афіліацію є проблемною, тому що тут немає потреби доводити жодні протиправні дії. Держава каже: ми забороняємо вас просто тому, що вважаємо, що у вас є такі зв’язки, незалежно від того, чи вчиняли ви якість протиправні дії. Держава навіть не має доводити, що подібна приналежність чи афіліація призводить до того, що РПЦ управляє чи визначає дії УПЦ. Водночас право прав людини побудоване на тому, що подібні серйозні обмеження мають бути застосовані внаслідок саме протиправної діяльності. Це створює напругу між метою закону і міжнародними стандартами свободи релігії та переконань.

Якщо говорити простою мовою, про які конкретно зв’язки йде мова?

Закон містить 7 критеріїв афілійованості. Йдеться, з одного боку, про залученість української релігійної організації до діяльності Російської православної церкви. Наприклад, участь в її керівних або будь-яких інших органах. З іншого боку — визнання РПЦ української організації як своєї частини. Закон передбачає: якщо статутні або інші документи РПЦ згадують українську релігійну організацію, цього достатньо для висновку про афіліацію. Тобто якщо московський патріарх Кирило благословляє священників чи лідерів української релігійної організації, тоді ця організація автоматично є частиною РПЦ. Створюється цікавий момент: з одного боку, УПЦ, яка історично пов’язана з МП, декларує, що вона не є частиною МП, про що ця церква заявила на соборі у травні 2022 року. З іншого боку, держава воліє більше покладатися не на те, що УПЦ думає про себе, а на те, що РПЦ думає про УПЦ. 

Серед ознак “афілійованості релігійних організацій” є “підлеглість у канонічних та/або організаційних питаннях”. Але ж “канон” не є юридичним терміном…

Саме так. Політична практика православних країн часто йде таким шляхом, що держава часто втручається у внутрішні аспекти релігійного життя — зокрема і такі, як канонічна територія. Але з позиції уявлень про релігійну свободу, залучення держави до вирішення канонічних спорів є проблемним. Зокрема, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) наголошує на тому, що у випадку розколу всередині релігійної групи держава не повинна ставати на бік однієї з конкуруючих груп. Крім того, якщо питання заборони через афілійованість (без доведення жодних протиправних дій чи реального керівництва РПЦ діяльністю УПЦ) потрапить до ЄСПЛ (наприклад, через втрату громадами УПЦ своїх церковних приміщень), то наївно думати, що ці справи є цілковито безперспективними.

Можете, будь ласка, описати, правовий механізм, за яким заборонятимуть УПЦ МП. Після рішення експертної комісії релігійним організаціям даватимуть 9 місяців, щоб розірвати зв’язки з Росією?

Це не зовсім так. 9 місяців дається, щоб набули чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства, які спрощують процедуру ліквідації релігійної організації. Відповідно, через 9 місяців держава може почати судові процеси щодо ліквідації таких організацій. (Втім, існує і загальна процедура ліквідації релігійної організації, адже в нас і зараз є норми, які дозволяють звертатися з подібними позовами). Сам же процес визнання релігійних організацій афілійованими з РПЦ може початися, коли закон набуде чинності, через місяць після його оприлюднення.

Процедура вибудована таким чином, що держава (в особі Державної служби України з етнополітики та свободи совісті — ДЕСС) має визначити перелік організацій, які пов’язані з РПЦ. ДЕСС може (але не зобов’язана) провести так звану релігієзнавчу експертизу, яка доведе подібний зв’язок. Після цього служба має опублікувати на своєму сайті перелік організацій, які пов’язані з РПЦ, і видати цим релігійним організаціям припис припинити такі зв’язки протягом місяця (в окремих випадках цей термін може бути подовжений до двох місяців). Якщо організація не припинила ці зв’язки, виникає підстава для звернення до суду.

Після ухвалення закону з таким позовом може звертатися Держслужба з етнополітики та свободи совісті або органи прокуратури. Це, звичайно, спрощує процедуру: якщо ДЕСС достатньо обмежена з погляду людських ресурсів, то в системі прокуратури більше людей, які можуть долучитися до цього процесу. Цікава новела полягає в тому, що підсудність таких справ визначена в апеляційному адміністративному суді в апеляційному окрузі, що включає м. Київ. Тобто всі справи, які пов’язані з ліквідацією релігійних організацій, має розглядати лише цей суд як суд першої інстанції. Це створює на нього додаткове навантаження, якщо позови будуть масові. І, звичайно, релігійні організації, розташовані в регіонах, матимуть значні складнощі з представництвом своїх інтересів у справах про заборону.

Ви писали на своїй фейсбук-сторінці, що закон не передбачає жодних гарантій об’єктивності та незалежності експертизи, яка встановлюватиме зв’язок УПЦ з РПЦ, і що підбір цих експертів — скоріш внутрішнє питання ДЕСС. Крім того, закон дозволяє ліквідовувати громади УПЦ навіть за дрібні порушення закону. Як ви оцінюєте ризик зловживання такими “особливостями” закону?

По-перше, релігієзнавча експертиза є достатньо спірним інститутом. Вона має достатньо погану репутацію на пострадянському просторі. В авторитарних пострадянських країнах, таких як Росія, Білорусь чи країни Центральної Азії, релігієзнавча експертиза є одним із дієвих способів чинити тиск на релігійні меншини.

По-друге, часто дуже важко визначити предмет подібної експертизи, коли вона починає застосовуватися для вирішення юридичних справ.

Фактично ця експертиза вирішує не стільки релігієзнавчі, скільки теологічні та церковно-правові питання. Бо питання канонічного зв’язку — це питання теології та канонічного (церковного) права, навіть не релігієзнавства. Матеріал, з яким працюють теологи та каноністи, є дуже давнім, часто заплутаним, пов’язаним з різноманітними інтерпретаціями тих чи інших канонів. Це залишає експертам майже необмежене поле для інтерпретації та досягнення такого висновку, який вони (чи держава) вважають за потрібне досягнути.

По-третє, експертиза стосовно афілійованості УПЦ з РПЦ, яку держава вже провела, викликає запитання з погляду об’єктивності. Очевидно, що значна кількість експертів, яка була залучена до цієї експертизи, пов’язана з іншою православною церквою — Православною церквою України (ПЦУ). Якщо ми абстрагуємося від ситуації і уявимо, що ця експертиза є судово-економічною і стосується одного бізнес-підприємства, а експертами виступають фахівці з орбіти конкуруючого підприємства, то, здається, у багатьох такий підхід до проведення експертизи викликатиме заперечення, адже неупередженість — базова засада експертної діяльності. Водночас для ДЕСС це не стало суттєвим аргументом, жодної проблеми у такому підборі експертів Служба не побачила.

Чи не є закон дуже ситуативним, спрямованим виключно на поточну ситуацію?

Автори закону і ті, хто його підтримують, не приховують того, що в кінцевому підсумку йдеться власне про одне конкретне питання — заборонити УПЦ. Заборона РПЦ здебільшого є політичною і символічною. Це скоріше акт засудження того, що РПЦ і патріарх Кирило залучені до виправдання та безпосередньо здійснення агресії проти України. Така заборона не допоможе прикладним питанням, пов’язаним з РПЦ, — зокрема, притягненню їх до відповідальності в контексті участі в агресивній війні чи залученості цієї церкви до індоктринації українських дітей, примусово переміщених в Росію. Практична ж мета закону — розв’язати питання УПЦ. І автори закону виправдовують це не просто міркуваннями безпеки в її політичному чи військовому сенсі, а тим, що Україна потребує, як сказав президент Зеленський, “духовної незалежності”, духовної деколонізації. У такому контексті цей закон стає в один ряд із тими законами, які, наприклад, усувають з публічного простору України радянську й російську спадщину, передбачають перейменування вулиць, топонімів, перегляд шкільної програми тощо. Проблема, однак, в тому, що якщо перейменування вулиць стосується регулювання символічної реальності, то закон, який ми зараз обговорюємо, впливає на життя конкретних людей — вірян, які воліють перебувати в УПЦ.

Чи може цей закон згодом вплинути на інші конфесії та церкви?

Звичайно, постає запитання, чи цей закон виключно про УПЦ, чи це про принципову зміну підходу держави до регулювання релігійних відносин з більш нейтральної та відстороненої на більш інтрузивну. Зараз виглядає так, принаймні з погляду президента, що це виключно про УПЦ. Але тут є два моменти, на які варто звернути увагу.

По-перше, в пострадянській історії посилення держави у сфері релігії — це завжди дорога в один бік. Не було прецедентів, коли держава посилювала свою присутність і владний вплив у релігійних відносинах, а потім поверталася до попереднього стану нейтральності. Тому я думаю, що за підсумками закону ми можемо отримати не лише посилення втручання у діяльність УПЦ, але і загалом зміну підходу до регулювання релігії та наділення держави більшими повноваженнями та більшою дискрецією у цій сфері. Рано чи пізно це може позначитись і на інших релігійних групах, передусім на меншинах.

По-друге, якщо структура УПЦ буде зруйнована, то залишиться одна православна церква, адже більшість громад не матиме жодних інших реалістичних опцій, ніж приєднання до ПЦУ. В такій ситуації державно-релігійні відносини в Україні стануться ближчими до того, що ми маємо в інших країнах з православною більшістю. Це, наприклад, Грузія, Румунія, Болгарія, Греція тощо. Для православних країн характерний особливий тип стосунків між державою і православною церквою більшості: держава підтримує та захищає цю церкву і для цього обмежує релігійну конкуренцію на користь релігії більшості. Це, безумовно, впливає на релігійну свободу і свободу як стан суспільного життя загалом. У православних державах ми часто зустрічаємо формальні чи неформальні обмеження в реєстрації для релігійних меншин чи у можливості отримати землю і побудувати культову споруду. Так само в православних державах легше розмивається автономія держави та церкви, зокрема, у сфері освіти та публічного життя.

Важливо зрозуміти, що після здобуття незалежності Україна була чемпіоном з релігійної свободи серед пострадянських держав. У нас ситуація завжди була однією з найкращих, що можна пояснити двома базовими факторами. Перший — це розкол православ’я, коли в нас існувало дві конкуруючі православні церкви. Вони перебували в такій серйозній конкуренції, що в них не вистачало ані владного ресурсу, ані часу якимось чином впливати на релігійні меншини — наприклад, обмежувати їм доступ у країну, як це відбувалося з кінця 1990-х років в Росії, де православна церква відіграла важливу роль в тому, що РФ поступово перетворилася в одного з найбільших порушників релігійної свободи у світі. Другий фактор полягав у тому, що через специфіку політичної системи і певну децентралізацію політичної влади в країні українська держава завжди була, так би мовити, заслабкою для того, щоб суттєво змінити релігійний ландшафт. Хоча різні президенти України підтримували різні православні церкви та по-різному ставилися до інших релігійних громад в Україні, політична ситуація ніколи не дозволяла досягнути стабільного інституційного домінування однієї православної церкви.

На вашу думку, які наслідки для суспільства та країни матиме посилення втручання української держави у релігійні справи?

Існує радикальний сценарій, коли держава повністю зруйнує структуру УПЦ. Для цього не потрібно заборонити всі 8 тисяч громад, які зараз до неї належать. Для цього потрібно зруйнувати керівні органи, зокрема Київську Митрополію, якісь окремі регіональні митрополії — і далі система посиплеться. Інший сценарій, менш радикальний, полягає в тому, що держава спробує відокремити УПЦ від Московського Патріархату і домогтися її існування в якомусь іншому форматі, але поки що жоден реалістичний (тобто такий, що може бути реалізований практично) сценарій такого співіснування публічно не було озвучено. Крім того, видається надзвичайно малоймовірним, що УПЦ і ПЦУ можуть домовитися про якийсь формат об’єднання, зокрема і тому, що жодна з цих церков не зацікавлена в такому об’єднанні.

Залежно від того, який сценарій держава обере, будуть певні наслідки. Якщо конкуренція між православними церквами збережеться, це буде добре для релігійної свободи та релігійного плюралізму в Україні. (Хоча я розумію, що для багатьох православних об’єднання православної церкви всередині України було б важливим кроком). Якщо ж держава піде на більш радикальний сценарій, структура УПЦ буде зруйнована і більшість громад приєднаються до ПЦУ, це створить виклик для релігійної свободи в Україні — і для вірян, які належать до УПЦ, і для українського суспільства загалом. Вже зараз ми бачимо заяви і народних депутатів, і місцевих рад, що УПЦ “вже заборонено” і громади УПЦ потрібно позбавляти майна та реєстрації. Це не узгоджується з положеннями закону, який ухвалила Верховна Рада, і спрямовано проти конкретних людей, а не “лідерів УПЦ” чи “зв’язків церкви з РПЦ”, як твердять прихильники закону.

Крім того, уся дискусія навколо закону про УПЦ, яку ми спостерігаємо останні півтора року, свідчить про десекуляризацію української політики, адже це обговорення ведеться у політико-теологічному ключі. Концепти, на кшталт духовної незалежності, канонічної території, духовної деколонізації, (не)можливості “другого томосу”, замінили світське, тобто відокремлене від релігійної аргументації, обговорення питань релігії і національної безпеки (зокрема, чи вплинула діяльність УПЦ на такі речі, як мобілізація і військовий потенціал, чи призвела її діяльність до масових заворушень, чи втягнуто її керівництво у злочини проти національної безпеки, такі як колаборантство, тощо). І, звичайно, є певна іронія в тому, що цей політико-теологічний дискурс просуває найбільш світський український президент з усіх, що були, і, я підозрюю, що будуть найближчим часом, — Володимир Зеленський.