Один успіх Харківської правозахисної групи у 1991 році

Сьогодні Харківській правозахисній групі виповнилося 31 рік: вона була зареєстрована 10 листопада 1992 року Харківським міськвиконкомом. Але раніше, з початку 1989 року, це була правозахисна група у складі Харківського відділення ВДІПО “Меморіал”. Харківський “Меморіал” був зареєстрований 11 лютого 1989 року, я тоді був обраний членом Ради, а з березня 1990 року став співголовою. І я хочу згадати про один наш тодішній успіх.

Один із проєктів “Меморіалу” у 1990-1991 роках стосувався остарбайтерів, східних робітників — тих, кого вивезли до Німеччини під час війни. Україна постраждала у цьому плані найбільше серед інших регіонів СРСР. Це був один із перших спільних проєктів “Меморіалу” із фондом Генріха Бьоля та партією “Зелених”. Ідея проєкту — зібрати дані про остарбайтерів. І партія “Зелених” хотіла змусити німецький уряд виплачувати їм компенсацію. Домовилися про те, що “Меморіал” збирає такі дані та робить списки. Кинули клич, і всі відділення “Меморіалу” почали складати такі списки. При цьому пояснювали, що є ідея виплати компенсації, і німцям треба знати, скільки цих людей, де вони, в якій кількості — щоб розуміти, скільки коштів потрібно і як організувати їх виплату.

Харківське відділення “Меморіалу” збирало дані у Харкові та Харківській області, я координував цю діяльність. Остарбайтерів, які подали голос, виявилося дуже багато, списки вийшли величезні. Ми їх передали до Москви, звідти до Німеччини. А ще 1989 року було рішення, в якому прирівняли неповнолітніх остарбайтерів — тих, хто був вивезений до Німеччини до 16 років — до малолітніх в’язнів нацистських концтаборів, і їм давали такі ж пільги. Тобто це вже мало цілком відчутну матеріальну форму підтримки. І треба було довести якимось чином, що ти був остарбайтером.

Люди ламанулися до обласних архівів отримувати довідки. Коли остарбайтери поверталися з Німеччини додому, вони їхали великими групами, проходили ПФЛ — перевірочний фільтраційний табір, де декого з них посилали до радянських концтаборів, але переважно вони їхали додому. Вони приїжджали, при цьому у них забирали їхній аусвайс — про те, що вони остарбайтери. Натомість видавали довідку — що такий-то (така-то) слідує туди-то. І вони їхали великими партіями, під конвоєм міліції, до тих місць, куди їх посилали. Причому люди із сільської місцевості їхали хтось у своє село, хтось у сусіднє, хтось у інше — як уже виходило. А тоді паспортів у селян не було, і замість аусвайсу залишалася лише інформація у списках, звідки слідують і куди. У місті замість аусвайсу отримували паспорт. Потім, згідно з чинними правилами, ці списки, які супроводжували групу, через 11 років міліція здавала до обласного архіву. Так ці списки опинилися в цих архівах.

Користуючись тим, що я був депутатом міськради, я пішов до директора обласного архіву розвідати ситуацію. В архіві зібралося вже кілька сотень заяв з проханням підтвердити, що ім’ярек був тоді-то вивезений до Німеччини і тоді-то повернувся назад у таке-то місце. Директор обласного архіву Вікторія Вікторівна Резнікова, красива сива жінка, чудовий архівіст, дуже професійна, була ввічлива та доброзичлива, вона описала мені цю ситуацію і всіляко лаяла тих, хто це затіяв, бо знайти таку інформацію й дати архівну довідку просто неможливо! Вона просто принесла і показала мені ці списки, які супроводжували кожну групу. Це були аркуші формату А3, які в міліції пошили в товсті книги, схожі на комори, їх було приблизно 50 штук. Кожна група — це кілька розлинених аркушів формату А3, на яких від руки написано в кожному рядку прізвище-ім’я-по-батькові людини, дата народження, адреса, звідки вивезена, і куди слідує. Усе. На такому аркуші А3 містилося приблизно 40 рядків, вони були у два ряди. І ось у Харкові та Харківській області у таких списках було приблизно 160 тисяч осіб. І для того, щоб знайти конкретну людину, потрібно було переглядати всі ці величезні книги, поки не натрапиш на потрібний запис. Дуже важка, трудомістка, нудна та довга робота. А заяви всі прибували та прибували.

Я все це подивився і відразу запропонував рішення: “Давайте ми все це зробимо інакше. Ідіть до начальника головного планово-економічного управління облвиконкому Володимира Михайловича Байбикова, опишіть ситуацію, скажіть, щоб він купив комп’ютер для архіву і дав невелику суму на введення цих даних у комп’ютер. Програмне забезпечення ми зробимо безкоштовно, а за введення інформації до бази операторам потрібно буде заплатити, але це буде невелика сума. Я прикинув одразу і назвав цю суму. Я беру на себе відповідальність за всю цю роботу, її організацію, керівництво, домовлюся зі своїм начальством на Харківському електромеханічному заводі (ХЕМЗ), щоб воно погодилося на це, ми все це оформимо договором, щоб усе було законно. У результаті, коли ми закінчимо роботу — це кілька місяців, — ви зможете кожну людину шукати приблизно 20 секунд і ще протягом 10 секунд видавати архівну довідку про те, що вона була вивезена, у тій формі, яку у вас в архіві прийнято”.

Вікторія Вікторівна дивилася на мене з недовірою. Їй це все видалося фантастикою.

— Цього не може бути!

— Ну, як не може бути? Я вам відповідаю — буде!

Я почав їй розповідати, які можливості відкриваються при використанні комп’ютерів, як це допоможе в її роботі, і вона мені повірила, вирішила спробувати: чим чорт не жартує, а раптом? І це все реалізувалося. Їй купили комп’ютер, а ми тим часом зробили базу даних на Clipper та вводили до неї дані. Найбільше вона боялася втрати архівних книг, які набирали мої оператори на ХЕМЗі. Я сам привозив ці книги, вони набирали, потім перевіряли, я відвозив їх назад до архіву і брав нові, і так доти, доки всі не набрали.

Вікторія Вікторівна була щаслива! Черга, на той час уже кілька тисяч людей, розсмокталася буквально протягом тижня. Стали масово приходити за довідками про вивезення до Німеччини інші, але проблем із пошуком інформації вже не було.

Це дуже рідкісна історія з прав людини, коли всім причетним стало краще. Просто всім, зазвичай так не буває. Не було нікого, хто постраждав від цього. Люди отримали довідки, причому досить швидко, багато хто з них відразу оформив пільги як колишні малолітні остарбайтери, прирівняні до малолітніх в’язнів нацистських концтаборів. Усі, хто був викрадений до Німеччини з Харківської області та звернувся до архіву, — отримали підтвердження і могли через кілька років отримувати компенсацію з Німеччини, це величезна кількість людей. Мої колеги були раді, що роблять важливу, корисну для людей роботу, всі були задоволені, ще й якісь кошти за це отримали. Вікторія Вікторівна стала піонером у сфері застосування комп’ютерів у системі архівів України, передавала свій досвід іншим. Потім купила другий комп’ютер, третій, четвертий, брала людей працювати з цими комп’ютерами — загалом, обласний архів став провідним у цій сфері, і з того часу, з 90-го року, багато своїх фондів комп’ютеризували. І я, звичайно, досі задоволений, що все ось так от поєдналося…