‘Під час евакуації росіяни наводили на нас автомати’
До війни працювала в “АТБ”, контролером-приймальником. Житло винаймала, але адресу ту вже не пам’ятаю. Я в “АТБ” прийшла працювати третього лютого, а повномасштабна війна почалася 24-го. Я пожила у квартирі три тижні.
24-го числа була на нічній зміні. О п’ятій ранку подзвонила дитина і каже: “Мамо, почалася війна”. Я не вірила. Якщо чесно, до останнього, поки танки не зайшли у Копилів, я не вірила, що почалася війна. Я дитині сказала, щоб не переживала, може, це щось інше бахкає. У нас, звідки я родом, у Житомирської області, Коростишівському районі, є військова частина. Раніше там періодично, як казали люди, підривали порох. Ну і бувало “гуп-гуп-гуп” ще до війни. Ми на це не звертали уваги. А дитина мені каже: “Ні, мамо, вибух був дуже гучний”. А потім я зайшла до брата у гості, і він підтвердив, що почалася війна. Але, каже, до нас вони не зайдуть.
Ми працювали далі, мене викликали на роботу, бо людей не могли довезти. У нас приїжджають і з Фастова, і з Брусилова, і з Києва, хто звідки. І я вийшла 27-го вдень на роботу. А о десятій ранку подзвонило керівництво і каже, кидайте роботу, хутко зі складу усі — до домівок, бо йдуть танки у бік Макарова з Бородянки. І я побігла до брата, ми ще встигли з ним попити каву, до нього зателефонували хлопці, він десь пішов, а ми зачинилися усією родиною. Діти, теща з тестем, жінки сестра з дітьми… Зачинилися у хаті, сиділи, чекали. Тестя з тещею спершу не було, бо вони курей поїхали годувати. А тоді вони вже прийшли і Віктор каже: “Танки позаду мене йдуть”. Вони забігли у коридор, а я стала у дверях, щоб подивитись, яка техніка заходить і скільки, щоб передати дані чи військовим, чи старості села. Коли вони зайшли, я нарахувала 27 одиниць.
Танки, БТРи, машини з людьми. Я зателефонувала брату, щоб він передав інформацію. Бо він був біля колгоспу і рахував другу колону.
А першого числа тут був такий приліт, що було дуже страшно. Страшно не за себе, страшно за дітей. Ми дітей нагодували, старші сіли на кухні їсти, а я вирішила відпочити трохи. Увімкнула музику в телефоні, одягла навушники, а прокинулася від того, що на мене цеглина упала. Я розплющила очі, а коридор весь у пилу. Звук незрозумілий. І тут друга хвиля: удар такий був, що аж вхідні двері вирвало. Пощастило, що діти були у ванній. Але перелякались. Потім нам знайома зателефонувала, покликала до себе у підвал. Бо тут погреб не витримав би. Ще одна така хвиля — і нас би всіх там накрило. Ми побігли до людей, за що їм дуже вдячні. Сиділи там, як бомбили ракетами. Це ж не раз вони бомбили, ми в погребі ховалися. Магазин поруч, ми чули, як грабували пошту. Зламували двері, щоб увірватися. Ходили по подвір’ях спокійно. Бо якось ми стояли під під’їздом, вийшли на перекур і бачили їх. Тікали, страшно було.
А п’ятого числа я готувала нам їсти. Там в одного чоловіка є літня кухня, він дозволив нам готувати їсти. Нас було 23 людини, їсти ж треба було. Я готувала на кухні. Зазвичай зі мною хтось був, а це я була одна, і зайшло до мене дев’ять чоловіків, росіян. Говорити я не змогла, у мене просто мову відібрало, коли вони до мене звернулися.
Вони сказали: (рос.) “Мать, оружие есть?”, а я сказати їм нічого не змогла. Я просто показала їм виделку, бо смажила млинці.
“А діти є?” Махаю: “Так”. Вони казали, що не будуть чіпати. А я їм кажу: “Так, я розумію, але думаю, що будете… Я вас знаю, які ви. У мене брат пішов курей годувати, а ви у нього стріляли”. Він не очікував, що вони магазин грабуватимуть. Погодував курей, виходив з подвір’я, щоб до нас зайти, а вони його побачили і чергу з автомата випустили. Казав, що просто дивом вижив. Він назад скочив і побіг за хату. Може, врятувало те, що служив. Я не знаю.
Про евакуацію
Було шосте число, я виїхала об одинадцятій дня десь. Мене забрала господарка магазину, вона виїжджала машиною до 51-го кілометру. Я для себе вирішила, що буду вибиратися будь-яким шляхом звідси. До дітей! Бо діти там, а зв’язку немає. То мене підвезли до 51-го. Колона з Копилова йшла 30 машин. 51-ий кілометр — це там, де міст підірвали, на повороті до Макарова. З Копилова по прямій ми не могли їхати, тож виїжджали вуличками. Перед Калинівкою було три танки у кущах і один посеред траси.
Страшно було, бо було їх осіб 12 на цих танках. Вони наводили на нас автомати.
Я просто стала молитися. Даша каже: “Я і молитви забула”. Кажу: “Ти кермуй, а я буду молитися”. А вона: “Хоч би нас дорогою не розстріляли”. Але не зачепили нашу колону. На 51-му вже стояли наші хлопці. Я вже зібралася пішки йти, бо Даша поїхала шукати бабусю з дідусем, вони не виходили на зв’язок з Макарова. Хлопці наші спитали: “Куди ви збираєтесь?” — “Пішки на Коростишів”. — “Чекайте, ми вас до когось підсадимо”.
Я приїхала аж 29-го квітня на роботу. Поки тут була, наче і страшно було, але не сильно. До п’ятого числа, поки оці дев’ять чоловіків не зайшло. А потім я дуже боялася саме вибухів. Думала, як повернутися? Я виховую дітей сама, не дай Боже щось… Діти є діти! Я не могла перебороти страх.