Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олексій Сидоренко, 13 листопада 2023
доступно: in English на русском

‘Під час евакуації росіяни наводили на нас автомати’

Олена Атрашкова — жителька села Копилів на Київщині. Жінка пережила окупацію, чула, як росіяни зламували замки та грабували пошту. Двері в оселі вибило ударною хвилею, і їй з дітьми довелося ховатися від бомбардувань у сусідів. Пані Олена каже, найстрашнішим було, коли на літню кухню увірвалось одразу дев’ять росіян.

До війни працювала в “АТБ”, контролером-приймальником. Житло винаймала, але адресу ту вже не пам’ятаю. Я в “АТБ” прийшла працювати третього лютого, а повномасштабна війна почалася 24-го. Я пожила у квартирі три тижні.

24-го числа була на нічній зміні. О п’ятій ранку подзвонила дитина і каже: “Мамо, почалася війна”. Я не вірила. Якщо чесно, до останнього, поки танки не зайшли у Копилів, я не вірила, що почалася війна. Я дитині сказала, щоб не переживала, може, це щось інше бахкає. У нас, звідки я родом, у Житомирської області, Коростишівському районі, є військова частина. Раніше там періодично, як казали люди, підривали порох. Ну і бувало “гуп-гуп-гуп” ще до війни. Ми на це не звертали уваги. А дитина мені каже: “Ні, мамо, вибух був дуже гучний”. А потім я зайшла до брата у гості, і він підтвердив, що почалася війна. Але, каже, до нас вони не зайдуть.

Олена Атрашкова

Олена Атрашкова

Ми працювали далі, мене викликали на роботу, бо людей не могли довезти. У нас приїжджають і з Фастова, і з Брусилова, і з Києва, хто звідки. І я вийшла 27-го вдень на роботу. А о десятій ранку подзвонило керівництво і каже, кидайте роботу, хутко зі складу усі — до домівок, бо йдуть танки у бік Макарова з Бородянки. І я побігла до брата, ми ще встигли з ним попити каву, до нього зателефонували хлопці, він десь пішов, а ми зачинилися усією родиною. Діти, теща з тестем, жінки сестра з дітьми… Зачинилися у хаті, сиділи, чекали. Тестя з тещею спершу не було, бо вони курей поїхали годувати. А тоді вони вже прийшли і Віктор каже: “Танки позаду мене йдуть”. Вони забігли у коридор, а я стала у дверях, щоб подивитись, яка техніка заходить і скільки, щоб передати дані чи військовим, чи старості села. Коли вони зайшли, я нарахувала 27 одиниць.

Танки, БТРи, машини з людьми. Я зателефонувала брату, щоб він передав інформацію. Бо він був біля колгоспу і рахував другу колону.

А першого числа тут був такий приліт, що було дуже страшно. Страшно не за себе, страшно за дітей. Ми дітей нагодували, старші сіли на кухні їсти, а я вирішила відпочити трохи. Увімкнула музику в телефоні, одягла навушники, а прокинулася від того, що на мене цеглина упала. Я розплющила очі, а коридор весь у пилу. Звук незрозумілий. І тут друга хвиля: удар такий був, що аж вхідні двері вирвало. Пощастило, що діти були у ванній. Але перелякались. Потім нам знайома зателефонувала, покликала до себе у підвал. Бо тут погреб не витримав би. Ще одна така хвиля — і нас би всіх там накрило. Ми побігли до людей, за що їм дуже вдячні. Сиділи там, як бомбили ракетами. Це ж не раз вони бомбили, ми в погребі ховалися. Магазин поруч, ми чули, як грабували пошту. Зламували двері, щоб увірватися. Ходили по подвір’ях спокійно. Бо якось ми стояли під під’їздом, вийшли на перекур і бачили їх. Тікали, страшно було.

27.02.2022р. у село Копилів заїжджає російська техніка

27.02.2022р. у село Копилів заїжджає російська техніка

А п’ятого числа я готувала нам їсти. Там в одного чоловіка є літня кухня, він дозволив нам готувати їсти. Нас було 23 людини, їсти ж треба було. Я готувала на кухні. Зазвичай зі мною хтось був, а це я була одна, і зайшло до мене дев’ять чоловіків, росіян. Говорити я не змогла, у мене просто мову відібрало, коли вони до мене звернулися.

Вони сказали: (рос.) “Мать, оружие есть?”, а я сказати їм нічого не змогла. Я просто показала їм виделку, бо смажила млинці.

“А діти є?” Махаю: “Так”. Вони казали, що не будуть чіпати. А я їм кажу: “Так, я розумію, але думаю, що будете… Я вас знаю, які ви. У мене брат пішов курей годувати, а ви у нього стріляли”. Він не очікував, що вони магазин грабуватимуть. Погодував курей, виходив з подвір’я, щоб до нас зайти, а вони його побачили і чергу з автомата випустили. Казав, що просто дивом вижив. Він назад скочив і побіг за хату. Може, врятувало те, що служив. Я не знаю.

Про евакуацію

Було шосте число, я виїхала об одинадцятій дня десь. Мене забрала господарка магазину, вона виїжджала машиною до 51-го кілометру. Я для себе вирішила, що буду вибиратися будь-яким шляхом звідси. До дітей! Бо діти там, а зв’язку немає. То мене підвезли до 51-го. Колона з Копилова йшла 30 машин. 51-ий кілометр — це там, де міст підірвали, на повороті до Макарова. З Копилова по прямій ми не могли їхати, тож виїжджали вуличками. Перед Калинівкою було три танки у кущах і один посеред траси.

Страшно було, бо було їх осіб 12 на цих танках. Вони наводили на нас автомати.

Я просто стала молитися. Даша каже: “Я і молитви забула”. Кажу: “Ти кермуй, а я буду молитися”. А вона: “Хоч би нас дорогою не розстріляли”. Але не зачепили нашу колону. На 51-му вже стояли наші хлопці. Я вже зібралася пішки йти, бо Даша поїхала шукати бабусю з дідусем, вони не виходили на зв’язок з Макарова. Хлопці наші спитали: “Куди ви збираєтесь?” — “Пішки на Коростишів”. — “Чекайте, ми вас до когось підсадимо”.

Я приїхала аж 29-го квітня на роботу. Поки тут була, наче і страшно було, але не сильно. До п’ятого числа, поки оці дев’ять чоловіків не зайшло. А потім я дуже боялася саме вибухів. Думала, як повернутися? Я виховую дітей сама, не дай Боже щось… Діти є діти! Я не могла перебороти страх.

Редакторка: Емілія Приткіна

поширити інформацію

Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”
Подібні статті

• Російсько-українська війна   • Інтерв’ю

‘Ми повинні продовжувати нашу роботу та не йти на компроміси’, — Михайло Романов

Чи колишні дисиденти в Чехії знали, що Росія катує українських військовополонених? Чи зможе людство колись забути значення слова “геноцид”? Коли саме Росія стала перетворюватися на країну-катівню, та який намір країни-агресора показала повномасштабна війна? Читайте в інтервʼю з Михайлом Романовим, автором дослідження про катування українських військовополонених Росією і людиною, яка не боїться висвітлювати темряву, бо розуміє важливість такої роботи.

• Голоси війни

Жінка, яка не зламалась. Частина перша

Вона пережила зраду колег і 45 днів російського полону. Ларису Фесенко, директорку ліцею на Куп’янщині, кинули до катівні за те, що не схотіла переходити на бік ворога і вчити своїх дітей під рашистськими прапорами.

• Громадянське суспільство   • Інтерв’ю

Чи можна поступатися правами людини під час війни?

До Міжнародного дня прав людини ми поговорили з трьома експертами, щоб з’ясувати, як повномасштабна війна вплинула на ситуацію з правами людини в Україні, які права держава може тимчасово обмежувати заради перемоги, а які є недоторканними навіть в умовах воєнного часу.

• Голоси війни   • Інтерв’ю

‘Доки весь світ солодко спить…’

Коли ховали її загиблого сина, вона лежала в реанімації. Прощалася зі своїм хлопчиком по телефону: на цвинтарі до його вушка притулили мобільний. Тепер у мами є ціль: щоб люди не забували імена вбитих війною дітей. Щоб кровопролиття припинилося.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти