Алея пам’яті посеред розбитого центру міста Барвінкового прикрашена живими квітами. Тут 43 стенди. Три з них присвячені полеглим воїнам АТО, на інших — фотографії мешканців громади, що загинули, захищаючи Україну вже під час повномасштабного російського вторгнення. 43 родини — це батьки, дружини, діти: понад сотню людей, які живуть з раною, що не загоюється.
Тетяна
Алею створили цього літа, урочисто відкривали 31 серпня. До її створення долучилася Тетяна Сидорченко, тітка загиблого Віталія Короговського. Жінка каже, коли загинув її племінник, вони з сестрою Ларисою звернулися з пропозицією увічнити пам’ять всіх загиблих героїв до міськради. Там спочатку запропонували зробити просто стенд зі світлинами у приміщенні адміністрації.
— Я намагалася донести, що воно не може бути десь заховано, хлопці загинули за всіх нас, — каже Тетяна. — Це не цвинтар. Банери мають бачити всі. Для батьків це дуже важливо.
Адміністрація пішла назустріч, розробляти проєкт алеї та працювати з рідними загиблих призначили Тетяну, взявши її на посаду “спеціаліста з гуманітарних питань та співпраці із соціальним відділом”.
— Багато було роботи. Всі номери телефонів батьків сама шукала, — пригадує жінка. — У військкоматі багатьох відомостей не було, робили запити. Багато було дат смерті неправильних, помилок щодо того, в яких частинах хлопці служили. З батьками загиблих розмовляти було дуже тяжко. Телефонуєш, вітаєшся, кажеш, що потрібна світлина загиблого, а в телефоні чуєш плач. Коли батьки приносили фото, то вони з порога одразу плакали.
Ситуацію ускладнювало те, що для таких важких розмов у будівлі адміністрації не знайшлося затишного місця.
— Мене посадили в один кабінет із дівчатами, які приймають документи на субсидії. Ми розмовляємо з мамами, батьками, вони плачуть, поруч гуманітарка, десь хтось сміється, хтось ходить… Як я можу людину вислухати?
Зрештою, Тетяні довелося звільнитися за власним бажанням.
— Коли алею зробила, мені почали якісь таблиці, супровідні давати. Я не могла до кінця зробити жоден напрямок, який у мене був. Моїм же пріоритетом було надання якісної допомоги батькам, родинам загиблих! А мені пропонували приймальний день зробити раз на тиждень. З десятої до першої... Коли людині погано, вона чекатиме на певну годину?
Мами
“Нічого мені не треба, якби ти тільки живий був…” — Катерина Пупченко приходить на Алею пам’яті щодня — поговорити зі своїм сином Сергієм. Торкається світлини, на якій йому назавжди 43 роки. Сергій служив в 93-й механізованій бригаді “Холодний Яр”. Загинув, буквально захищаючи батьківську хату, в цьому ж районі, недалеко від рідної Гусарівки. “Тут родився, тут хрестився і тут голову поклав”, — зітхає мати. Уламок прилетів, коли він рятував пораненого друга. Нагороджений Орденом “За мужність”.
— Багато людей були незадоволені тим, що тут, у центрі, Алею пам’яті створили, — каже пані Катерина. — Казали, “цвинтар відкрили, а тут люди гуляють”. Отам би, мовляв, десь трохи далі треба було робити. А я кажу: хай гуляють і дивляться, які діти положили голову. Я кожну вільну хвилину іду сюди. Прийшли ми першого жовтня на покладання квітів, дивлюсь: подране фото. Хто це зробив? Є такі люди….
Сергій двічі був поранений, лікувався у Барвінковому, тож мама могла побачити сина.
— Зустрілися у шпиталі. Він мені каже: “Мамо, більше шансу такого не буде”. Мабуть, відчував щось… Казав: “Я не боюся вмирати, я йду за правду!” І після виписки ми його проводжали до побратимів, думали, він ще до нас зайде. Попросив на вечерю насмажити картопельки... І пішов, а я тільки подивилася услід. Тепер простити себе не можу: чого ж було його не обійняти… Більше я його не бачила живим. 2 липня він загинув. Його тяжкопораненого привезли до Барвінківської лікарні, він ще два дні дихав. Чому ж мене ніхто не покликав?.. Може, моя б молитва чи мої руки помогли йому… Боляче страшне!
Пані Катерина розповідає й розповідає про Сергія — яким він був, що любив. Біль треба висловити, а можливостей для цього небагато.
— Я ходжу до друзів, з якими можу про це побалакати, але хочеться, щоб десь могли збиратися такі самі, як я, “посестри”...
— Я свого часу багато спілкувалася з психологами. Мій Женя перший загинув по району, в Іловайському котлі у 2014-му році, — каже Світлана Солодовник, ще одна мати, яка прийшла на Алею пам’яті. Їй довелося пережити багато: пошуки зниклого безвісти сина, генетичні експертизи... — В області тоді організовували зустрічі мам із психологами. І виплачешся, і щось розкажеш. Я з усім цим якось справилася. Живу якось… Може, і тут би таку групу організували, щоб могли всі побалакати, згадати синів, поспілкуватися, хто чим живе.
Хаб
— Основні наші вимоги, щоб був хаб, щоб там був психолог, була можливість спілкуватися. Куди людина може прийти в будь-яку годину, а не в часи прийому раз на тиждень, — пояснює Тетяна Сидорченко.
У міській адміністрації Барвінкового кажуть, що і раді були б надати рідним загиблих воїнів приміщення для хабу, але наразі такої можливості немає: через значні руйнування всі міські служби тісняться у небагатьох вцілілих будівлях. Відділ соціального захисту займає тільки два кабінети, та й ті чужі. Ремонт триває за рахунок місцевого бюджету, а з ним зараз тяжко: велика частина громади залишається замінованою, податки фермери і агропідприємства платити не можуть. Але в планах створення хабу все ж є. Кажуть: “Може, наступного року”.
— Мені неважливо, чи я буду там працювати, — каже Тетяна. — Просто люди повинні знати, де є та людина, до якої можна піти, щоб їм надали допомогу, скерували і вислухали.
Нагадуємо, Харківська правозахисна група надає жертвам війни всебічну допомогу — гуманітарну, правову, психологічну.
Якщо ви потребуєте такої підтримки, ви можете звернутися до наших приймалень за такими номерами:
- у Харкові: +380 50 505 1415, +380 50 405 3015;
- у Києві: +380 50 555 27 95.
Приймальня працює за підтримки Програми USAID Ukraine — USAID Україна “Права людини в дії”.
