Я просто вийшов на вулицю, в туалет. Як виходжу, з правої сторони — хоп! Росіянин навів на мене автомат. Кажу: “Я зрозумів”. Де вони взялися? Дивлюся далі, а там техніки повно. Розставили, ремонтують і самі себе охороняють. Росіянин стоїть і автомат наводить одразу. Тут рухів не потрібно ніколи робити. Я ж служив в армії. Я знаю, що потрібно спокійно. Оп, назад, все. Що ж, нічого їм не зробиш, влада у них… Вони кинулися на Білогородку і Мотижин. Одразу цей паркан розтрощили та пішли.
Їде бойова машина піхоти, сидить одинадцять чоловіків, у кожного новий автомат. Усі в формі, вузькоокі, буряти. По одинадцять чоловіків. Один з танковим кулеметом і одразу стріляє.
На в’їзді до села — одразу стріляє. І гатить сильно! “Ту-ду-ду”. Щоб усі ховалися. БМП, танк 72, БМП, танк — такі в них колони [були]. З червоними хрестами в них також БМП з кузовом були, щоб збирати поранених. Цілі колони. Вони одразу організували на 51 кілометрі блокпост і в Мотижині блокпост зробили. Їдуть люди [наші] нещасні. Уявіть, колони хочуть виїхати, машин по 100, а росіяни не дають. Ніхто нікуди цих людей не випускав абсолютно. Виїхати не могли. Що з Бучі, що з Ірпеня. Оце така була картина.
У деталях розповім, що відбувалося. Страшне побоїще було в районі Калинівки, наша 95 бригада їх бомбила. Щодня, о восьмій ранку, як за годинником, їде БМП, сидять на ній одинадцять чоловіків, машина, щоб збирати тіла з червоним хрестом, і ззаду БМП. У районі Макарова, Бородянки — страшна бійня була постійно. І це щодня, як отче наш. У кінці нашого села, біля хат — база селекційна. Вони хитро ставили [техніку].
Поставили танк біля хат, біля людей, щоб наші не стріляли. Розумієте, у чому річ? Ховали техніку. Патрулювали село. Але боялися, ніколи не заходили. Тільки вздовж паркану.
Вони всі невеличкого зросту. Очі вузькі. У мене тут на трасі магазин ритуальний, вони там мене висмикнули. Організували блокпост собі, розставили кулемети та сидять. Вирішили поживитися у магазині, вирвали жалюзі. Дивляться — ритуальні вінки. І ніхто не взяв. Я кажу: “Бери! Забирай, будь ласка!” І там же, у цій будівлі на другому поверсі, вбили мого племінника 85 року народження. Я підтверджую це. Вергуна Сергія Володимировича і Романа Журбенка 90 року. Убили зі зв’язаними руками. Нашого Сергія знайшли у Фастові, упізнали, бо з автомата у голову вистрілили. А воно ж невинне — це дитя. Ще й не одружений. Його по правій нозі упізнали у Фастові. А цього, зі зв’язаними рученятами, так і поховали у братській могилі в Брусилові. Я сам бачив фотографії.
У росіян усюди були позначки, усі кути були у жовтій фарбі. Це була позначка. Ну, наприклад, різні частини заїжджають, щоб розуміти, куди і як їм тікати. Кожному ж не будеш кричати по рації. І вночі вони йшли колоною, без світла, у них прилади нічного бачення [були]. Патрулювали село, магазини грабували. Люди ж це бачили. У нас тут аптека, магазин, я сидів на другому поверсі, мені ж видно. 28 числа, коли наша 98 бригада вибивала їх, люди не витримали і давай тікати. І куди? Навпростець на Пашківку, а там поля було заміновано. Якби сиділи [тут], може, лишилися б живі. А так, у Валери Фесенка, з вулиці Заводської, розірвалася машина, і так він загинув на рівному місці.
Люди сиділи без шматка хліба, усі боялися сюди заїжджати.
А вони цією колоною тягли два БМП, танки Т-72 поламані. Один і другий волочать на тросі. І там зіскочила ліва гусениця. Крику було… Страшне! Вони всі оскаженіли, відчіпляють троси, танком як влупили у будівлю. Вирвана уся стіна бетонна. І все, і поїхали. Тут наші [люди] набігли: хтось акумулятор, хтось соляру тягне, бо нема ж чим топити. Кажу: “Слухайте! Сказано було, що нехай нашим залишиться. Не займайте цього всього!” Але не пройшло і пів години, як реве техніка страшно, з Мотижина летить. Приїхали росіяни, вирвали свої акумулятори з тієї машини. Якусь таку [річ] по типу шайби кинули, і воно все спалахнуло. Згоріла вся техніка. І поїхали.
А якось думаю, пропали ж мої племінники, треба поїхати подивитися, де вони поділися. Їхні батьки поїхали всі, і якось воно вийшло, що залишились діти за бортом. Ну як діти: 85-го та 90-го. Я на — велосипед і тихенько їду. Думаю, подивлюсь на свій магазинчик, що там з ним, і заодно хату хлопців. Я не встиг доїхати до 14 номеру, як кацап такий — хоп! І з автомата “тра-та-та”. Я різко впав, щастя, що пісок [був]. А залізти ні в яку хату не можу. Лежав майже до темряви. Усі люди боялися, усе зачинено, найгірша навіть брама була зачинена на замки. Врешті той велосипед кинув, ліг і лежу коло піску. А що? Якщо встану — вб’ють.
Коли влучило у будинок, я був у літній кухні. Раптом — різкий удар. Два удари. Я ж кажу, “Гради” звідти [летіли]. Одразу прошиває наскрізь, сюди у хату... Як я лишився [живий]… Воно ж над головою, буквально отак, 20 сантиметрів. Я вискочив, нічого не видно. Темрява, усе горить. Моментально усе це… Секунда, це секунда [була]. Зверніть увагу на оце! Ви бачите, тут літера “Г” є. Це уламки від “Граду”. Ось номер його, а от — другий. Два різних, дивіться. Ось крило від одного і другого. Усі ці уламки спалахують миттево. Горіло тут сильно. Он, у Миколи, по сусідству, пилорама згоріла, уся споруда згоріла і пішло [полум’я] повністю туди, на село. І люди нумо тікати.
Редакторка: Емілія Приткіна
