Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олексій Сидоренко, 30 листопада 2023
доступно: in English на русском

Поховані живцем, — спогади письменниці з Бородянки

Валентина Лисенко — письменниця, яка майже все життя прожила в Бородянці на Київщині. Разом із родиною вона пережила кілька авіанальотів і лише дивом вижила. Жінка згадує, як люди у підвалі зруйнованого неподалік будинку п’ять діб благали про допомогу, але росіяни заборонили їх рятувати.

Я — Лисенко Валентина Миколаївна, народилася в Бородянці, усе життя прожила тут, письменниця, поетеса, маю нагороди.

1 березня ми були на Лісовій, 6. Я, моя донька, зять, двоє онуків і мама моя. Їй 90 років. Від початку війни я не виходила, я боялася. А зять постійно бігав, хотів захищати [людей], а йому казали — немає зброї. Перша колона до нас дійшла аж на третій день, вона дуже довго йшла. Зять бігав, дивився і фотографував. А йому якийсь [чоловік] з танку махає. Сховайся, щоб не розстріляли.

Коли вони [росіяни] їхали, ми одразу почули постріл з танку, а потім автоматну чергу по вікнах. Тоді було страшно, але ми ще не знали, що таке страшно.

Ми до цих звуків звикли. Воно для нас уже було нормально. А потім, коли 1 березня почався цей жах, коли почали кидати ракети, коли почали кидати бомби, це було страхіття. Усі сиділи у погребі, а зять не сидів. Усі спали в погребі, а він — у хаті. Він казав, якщо вас засипе, щоб я зміг вас відкопати. А у цю ніч, з першого на друге, вже всі були у погребі. Він маму на руках заніс: їй 90 років, старенька. Вона не хотіла йти у погріб, бо не знала, як залізти. Казала, мені вже все одно помирати, я не піду. Вона виходить з хати на веранду — і в неї вириває з рук двері. Посипалося скло, повилітали вікна і рвонуло ці двері. Зять її на плечах заніс у погріб, там ми цю ніч ночували.

Валентина Лисенко, жителька с. Бородянка

Валентина Лисенко, жителька с. Бородянка

Що я бачила? В оцей будинок навпроти нас, біля кругу, кинули ракету. Я бачила, вже за деякий час, як вибухнув газ. В одній половині будинку і в другій половині. А якби там людина була неходяча? А якби там хтось був п’яний чи що? Це ж люди згоріли б живцем. Цього пробачити неможливо. У нас один погріб був у хаті, а другий — у літній кухні. Великий, глибокий. Я тільки на поріг стаю — біля мене щось пролетіло. Це двічі таке було. Мене напевно Цариця Небесна рятувала.

Потім ніч, ця жахлива ніч. Зять каже: “Усі ховаємося, зачиняємося, бо ця ніч буде жахлива”. І дуже добре, що він прийшов. Він закрив ляду, у погребі постелили дошки, які були, накидали подушки, килими, усе забрали, щоб діти не застудилися. Ми у той погріб — і почався жах.

Над нами летить літак! Я вам хочу сказати, що оті всі страхи — це страшно, але то не до такого стану. Коли над тобою, над твоєю головою, летить літак, летить смерть на тебе, це було жахливо.

Я молюся, я прошу: “Господи, захисти нас! Захисти нас! Боже!” А потім летить до нас, ось-ось долетить. Я кричу: “Боже, відведи від нас біду!” А малий почав плакати. Я боюся, ми перемикаємося на дитину. “Не бійся, — кажемо, — ми заховалися, нас тут ніхто не знайде”. Йому було п’ять років тоді, ми йому говорили, що граємося у гру, щоб дитина не боялася.

Біля нас щось впало, гахнуло, літак розвертається і знову летить на нас. Знову страшенний повтор: він летить, на нас смерть летить. І знову я молюся, я прошу Бога. А він над нами… Знаєте, від цього жаху може поїхати дах. Знову дитина плаче — і так тричі. Тричі біля нас літав і кидав на нас. Малесенький провулочок, чотири хати, що їм там потрібно [було]? Чи це хтось навів? Я не знаю, що це таке. І, слава Богу, що воно не влучило у нас, але воно влучило у сусідську хату. Два, напевно, снаряди, які не вибухнули, бо якби вибухнули, рознесло б геть. А там сиділа жінка, дев’яносто чотири роки, вчителька російської мови, яка нас вчила російської. Поклала своє життя на те, щоб ми вчили російську. І ці два снаряди її вбили.

Знаєте, це такі враження, що голова може поїхати. Що вона не поїхала — це Слава Господу Творцю. У малого після цього, як він тільки починає нервувати, йде носом кров. Ми хвилюємося, ми боїмося, ми на нього не кричимо, щоби він не хвилювався. Бо я один раз побачила, як у дитини йде кров. Це жах. Скільки наробили нам горя. Скільки наробили нам зла.

Що з хатою… Посипався шифер, повилітали вікна, двері ледь трималися. Після того як ми вийшли та побачили таке страхіття, зять сказав: “Збираємося і тікаємо”. Покинули все, курей забрали, а собака залишився, я так за ним плачу. Такий вірний був собака, а я його зрадила. Ми виїхали одразу на дачу, а потім у Хмельницький, а потім аж у Закарпаття. Повернулися у кінці травня десь.

Будинок Валентини Лисенко

Будинок Валентини Лисенко

Будинок стоїть, але в стінах тріщини, підлога почала валитися, воно ж там текло, штукатурка падала, лило усе, там страхіття. Батареї порвало, все накрилось. Груби у тріщинах, непридатні. Води немає. Криниця була у дворі, приїжджала комісія, дивилася, там десь був плавун, пройшов крізь криницю і забрав воду. Почало валитися все, провалюється біля криниці, як хочеш, так і живи. Туалет розвалений, як хочеш, так і живи.

Та якби мені дали Путіна, оце поставили переді мною і дали автомат, у мене рука б не здригнулась. Я б усю обойму у нього всадила! Я курку не можу зарізати, не можу нікого образити. А за цю скотину, я б стояла і пригадувала, як воно кидало оті ракети. Дало команду, а там мої друзі, мої знайомі. Їх стерло, їх немає. Як ті, що у підвалі: п’ять днів люди у підвалі кричали, вили. Їх же завалило. І орки не дозволяли підійти.

Справжні орки! Вони не орки, вони — урки! Не дозволили підійти до підвалу. Там же неможливо було витягти. Там потрібна була потужна техніка, щоб підняти плити та витягти тих людей.

А вони ж там плакали, кричали, проклинали. Бо їх ніхто не рятує. Їх можна зрозуміти. А потім були там поховані. Живцем були поховані. Це страшне! Там треба меморіали ставити, щоб люди ходили молилися і пробачення просили, що не змогли врятувати. Це жах! Це страхіття.

Вірш пані Валентини:

Я горда тим, що українка!

Що з роду мудрого, слов’ян, древлян і козаків.

Що в моїх жилах кров струмує без зупину,

як у далеких славних праотців.

Я горда тим, що українка,

що мову джерела у спадок маю.

Від хліба буханця незламана скоринка

і від Тараса паростю зростаю.

Що найдорожче маю — я вкраїнка!

Редакторка: Емілія Приткіна

поширити інформацію

Матеріал підготовлено за підтримки DIGNITY — Данського інституту проти катувань, у межах проєкту “Здійснення правосуддя за міжнародні злочини в Україні”
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Росіянин стріляв у мене з гелікоптера, — Степан Боярчук, село Загальці

Плитка у дворі пана Степана поцяткована слідами від куль, які залишив пілот російського гелікоптера. Його майно згоріло дотла. На щастя, собаці пощастило вижити після страшних опіків. Росіяни катували його сусіда — Григорія і врешті-решт убили. Як і двох мирних жінок, які просто бігли вулицею.

• Права шукачів притулку   • Голоси війни

‘Я боюся, що мене викрадуть і вивезуть до рашки’

Отримати політичний притулок в Україні людині з російським громадянством нелегко. Навіть якщо вона відстоює українські інтереси, а в РФ на неї за це чекає тюрма за обвинуваченням в тероризмі.

• Російсько-українська війна   • Інтерв’ю

41 день у темряві

Олексій, житель Балаклії, волонтер і працівник ДСНС, під час російської окупації допомагав військовим і цивільним, за що був ув’язнений і зазнав жорстоких тортур у катівні. Після 41 дня полону, де його били, катували електрикою та імітували страту, він вижив, але досі не отримав офіційного статусу потерпілого від збройної агресії.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Василько. Похорон Воїна

Час іде, а боротьба за існування держави триває... 9 липня на фронті загинув Василь Маціборко. Дисидент Микола Горбаль провів молодого героя в останню путь.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти