Поховані живцем, — спогади письменниці з Бородянки

Я — Лисенко Валентина Миколаївна, народилася в Бородянці, усе життя прожила тут, письменниця, поетеса, маю нагороди.

1 березня ми були на Лісовій, 6. Я, моя донька, зять, двоє онуків і мама моя. Їй 90 років. Від початку війни я не виходила, я боялася. А зять постійно бігав, хотів захищати [людей], а йому казали — немає зброї. Перша колона до нас дійшла аж на третій день, вона дуже довго йшла. Зять бігав, дивився і фотографував. А йому якийсь [чоловік] з танку махає. Сховайся, щоб не розстріляли.

Коли вони [росіяни] їхали, ми одразу почули постріл з танку, а потім автоматну чергу по вікнах. Тоді було страшно, але ми ще не знали, що таке страшно.

Ми до цих звуків звикли. Воно для нас уже було нормально. А потім, коли 1 березня почався цей жах, коли почали кидати ракети, коли почали кидати бомби, це було страхіття. Усі сиділи у погребі, а зять не сидів. Усі спали в погребі, а він — у хаті. Він казав, якщо вас засипе, щоб я зміг вас відкопати. А у цю ніч, з першого на друге, вже всі були у погребі. Він маму на руках заніс: їй 90 років, старенька. Вона не хотіла йти у погріб, бо не знала, як залізти. Казала, мені вже все одно помирати, я не піду. Вона виходить з хати на веранду — і в неї вириває з рук двері. Посипалося скло, повилітали вікна і рвонуло ці двері. Зять її на плечах заніс у погріб, там ми цю ніч ночували.

Що я бачила? В оцей будинок навпроти нас, біля кругу, кинули ракету. Я бачила, вже за деякий час, як вибухнув газ. В одній половині будинку і в другій половині. А якби там людина була неходяча? А якби там хтось був п’яний чи що? Це ж люди згоріли б живцем. Цього пробачити неможливо. У нас один погріб був у хаті, а другий — у літній кухні. Великий, глибокий. Я тільки на поріг стаю — біля мене щось пролетіло. Це двічі таке було. Мене напевно Цариця Небесна рятувала.

Потім ніч, ця жахлива ніч. Зять каже: “Усі ховаємося, зачиняємося, бо ця ніч буде жахлива”. І дуже добре, що він прийшов. Він закрив ляду, у погребі постелили дошки, які були, накидали подушки, килими, усе забрали, щоб діти не застудилися. Ми у той погріб — і почався жах.

Над нами летить літак! Я вам хочу сказати, що оті всі страхи — це страшно, але то не до такого стану. Коли над тобою, над твоєю головою, летить літак, летить смерть на тебе, це було жахливо.

Я молюся, я прошу: “Господи, захисти нас! Захисти нас! Боже!” А потім летить до нас, ось-ось долетить. Я кричу: “Боже, відведи від нас біду!” А малий почав плакати. Я боюся, ми перемикаємося на дитину. “Не бійся, — кажемо, — ми заховалися, нас тут ніхто не знайде”. Йому було п’ять років тоді, ми йому говорили, що граємося у гру, щоб дитина не боялася.

Біля нас щось впало, гахнуло, літак розвертається і знову летить на нас. Знову страшенний повтор: він летить, на нас смерть летить. І знову я молюся, я прошу Бога. А він над нами… Знаєте, від цього жаху може поїхати дах. Знову дитина плаче — і так тричі. Тричі біля нас літав і кидав на нас. Малесенький провулочок, чотири хати, що їм там потрібно [було]? Чи це хтось навів? Я не знаю, що це таке. І, слава Богу, що воно не влучило у нас, але воно влучило у сусідську хату. Два, напевно, снаряди, які не вибухнули, бо якби вибухнули, рознесло б геть. А там сиділа жінка, дев’яносто чотири роки, вчителька російської мови, яка нас вчила російської. Поклала своє життя на те, щоб ми вчили російську. І ці два снаряди її вбили.

Знаєте, це такі враження, що голова може поїхати. Що вона не поїхала — це Слава Господу Творцю. У малого після цього, як він тільки починає нервувати, йде носом кров. Ми хвилюємося, ми боїмося, ми на нього не кричимо, щоби він не хвилювався. Бо я один раз побачила, як у дитини йде кров. Це жах. Скільки наробили нам горя. Скільки наробили нам зла.

Що з хатою… Посипався шифер, повилітали вікна, двері ледь трималися. Після того як ми вийшли та побачили таке страхіття, зять сказав: “Збираємося і тікаємо”. Покинули все, курей забрали, а собака залишився, я так за ним плачу. Такий вірний був собака, а я його зрадила. Ми виїхали одразу на дачу, а потім у Хмельницький, а потім аж у Закарпаття. Повернулися у кінці травня десь.

Будинок стоїть, але в стінах тріщини, підлога почала валитися, воно ж там текло, штукатурка падала, лило усе, там страхіття. Батареї порвало, все накрилось. Груби у тріщинах, непридатні. Води немає. Криниця була у дворі, приїжджала комісія, дивилася, там десь був плавун, пройшов крізь криницю і забрав воду. Почало валитися все, провалюється біля криниці, як хочеш, так і живи. Туалет розвалений, як хочеш, так і живи.

Та якби мені дали Путіна, оце поставили переді мною і дали автомат, у мене рука б не здригнулась. Я б усю обойму у нього всадила! Я курку не можу зарізати, не можу нікого образити. А за цю скотину, я б стояла і пригадувала, як воно кидало оті ракети. Дало команду, а там мої друзі, мої знайомі. Їх стерло, їх немає. Як ті, що у підвалі: п’ять днів люди у підвалі кричали, вили. Їх же завалило. І орки не дозволяли підійти.

Справжні орки! Вони не орки, вони — урки! Не дозволили підійти до підвалу. Там же неможливо було витягти. Там потрібна була потужна техніка, щоб підняти плити та витягти тих людей.

А вони ж там плакали, кричали, проклинали. Бо їх ніхто не рятує. Їх можна зрозуміти. А потім були там поховані. Живцем були поховані. Це страшне! Там треба меморіали ставити, щоб люди ходили молилися і пробачення просили, що не змогли врятувати. Це жах! Це страхіття.

Вірш пані Валентини:

Я горда тим, що українка!

Що з роду мудрого, слов’ян, древлян і козаків.

Що в моїх жилах кров струмує без зупину,

як у далеких славних праотців.

Я горда тим, що українка,

що мову джерела у спадок маю.

Від хліба буханця незламана скоринка

і від Тараса паростю зростаю.

Що найдорожче маю — я вкраїнка!