Прудянка: ворожа колона за парканом, самостійне розмінування і розбите серце

За архітектурною примхою, а може й випадково, вона чомусь вдивляється туди, на схід, звідки через вісімдесят років прийшла нова біда. Життя цікавіше літератури: кулі “визволителів-денацифікаторів” пробили її серце, залишили скрізні дірки в материнському тілі. Вона стоїть посеред пустки: сільрада за її спиною, кав’ярня попереду — все лежить у руїнах. Відносно вцілів лише дитячий майданчик, але і гойдалки з гірками, якщо придивитися, покрутило й посікло.

155 одиниць важкої техніки

Кажуть, німці знищили в Прудянці 22 будинки. Росіяни не залишили в селищі цілою жодної будівлі, а було їх тут близько восьми сотень. Юристи Харківської правозахисної групи, які приїхали до Прудянки фіксувати воєнні злочини та надавати правову допомогу, вели прийом в єдиній більш-менш придатній будівлі — коморі, де колись зберігався корм для худоби.

— У перший день, 24 лютого, я на роботі була, — розповідає мешканка Прудянки, Віта. — Працюю ліфтером у залізничній лікарні. Чоловік приїхав мене забрати. Всі люди тікали відсіль. Ракети летіли в бік Харкова. А ми їхали сюди, додому. Бо тут сім’я була. Жили в погребі. У перші дні дуже сильно стріляли. По сватах прилетіло на тому боці. У нас на лужку прилетіло. Колона ворожа їхала прямо по нашій вулиці. Є ж лише траса Бєлгородська і наша. А кацапщина ж ось поряд... Вони як сарана сиділи. 155 одиниць нарахували в колоні. В кінці нашої вулиці їх зустріли наші. Бій відбувся. Половина колони повернулась назад… І найстрашніше було, коли вони стали у нас по вулиці… За якоюсь інформацією вважалося, що тут, у Прудянці, немає нікого. А справді ми тут жили. Дякую волонтерам, що нас знаходили! Світла, газу, зв’язку не було. Допомагали одне одному. Їздили велосипедами.

‘Розміновую сам’

Родина Віти виїхала з Прудянки у квітні, повернулася у вересні. Цієї осені тут було зареєстровано вже 250 осіб (до війни було майже дві тисячі). Віктор Кущенко залишався в Прудянці навіть у найстрашніші часи, коли на все селище залишалося з півтора десятка осіб. Каже, мав годувати домашню худобу і собак — і своїх, і сусідських.

— Я цілу війну їздив на скутері. Вони (росіяни — ред.) тільки вночі заїжджали. Гуманітарку мені наші привозили, а я на скутері розвозив. “Жужики” літали і спостерігали. На скутері до Слатиного доїдеш погодувати курей і кроликів. “Жужик” пролетів — кидаєш скутер, ховаєшся десь у кущі. Погодував — бігом додому… Тут нікого не було, на моєму боці села, один я з кумом, а потім і кум поїхав. Хат скільки ми потушили з кумом! Поналивали бочки з водою, з колодязів натягали. І жінка моя допомагала. А потом самі з кумом тушили, під обстрілами навіть.

— І скільки хат вам вдалося врятувати?

— П’ять хат. Ну, і свою теж… А потім мене поранило. У хаті своїй привалило… У травні. Мені кум колов знеболювальне, вояки кололи наші. А потім кум виїхав, діватися нікуди було, і мене в лікарню вивезли. Півтора місяця я лежав, а потім утік з лікарні. Додому хотів. Шурупів накрутили в спину, нормально…

Зараз Віктор Олександрович живе у будинку дочки, який вдалося трохи “підлатати” за допомогою волонтерів. Його власна оселя зруйнована. Він довго і по-буденному  перелічує загиблих односельців, серед яких друзі, люди, яких він знав багато років.

— Толіка Калиту убило… Наума, Морозова… Клавка згоріла в хаті. Багато людей вбило… І друга мого вбило. Тільки отримали гуманітарку, тільки зайшли у двір. І приліт був. Якраз брат, він і син. Син цілий, у брата поранення в руку, а Вітька помер…

У селищі досі знаходять міни і снаряди, що не розірвалися, знімають ворожі розтяжки. Один такий “подарунок окупантів” знайшли місцеві восени неподалік від місця, де отримували гуманітарку.

— А я розміновую сам, — каже Віктор Кущенко.

— А як це ви розміновуєте? — дивуюся я.

— Мовчки! Я вже знаю все. У мене вдома колекція залізяччя. Після поранення лікарі заборонили і тягати і піднімати, але я і тягаю, і підіймаю. А що робити? Ось розтяжку зняв.

А ще пан Віктор примудрився поцупити акумулятор з російського танка.

— Вкрав кацапський акумулятор. У мене пів Прудянки ходили заряджатися! І телевізор дивилися іноді. Досі стоїть у гаражі. Коли кацапи тікали, то ми і вкрали. Вони покидали всю техніку. Ми пішли порозбирали все, машину попалили їм…Я ще знайшов два рюкзаки кацапських покинутих, саперні лопатки. Парадна форма у них в рюкзаках була. Нацгвардія. Я потім нашим все повіддавав. Документи і все інше. БМП розбитий перегнав з того боку...

‘Звістка про зруйновану хату вбила дружину’

22 квітня 2022 року Прудянку звільнили наші. А 24 квітня, на Пасху, тяжко захворіла дружина Василя Опришка. Чоловік намагався викликати швидку допомогу.

— Жінку прихопило… Я приїхав на станцію, де зв’язок хоч трохи був. А росіяни як довбанули касетними! По перону ті касети полетіли. А у швидкій сказали: “У вас там стріляють? Ми туди не поїдемо”.

Хвору жінку пан Василь повіз до Харкова сам, під обстрілами. Там її підлікували, подружжя винайняло квартиру і залишилося тимчасово жити в місті. Рідні приховували від них фотографії зруйнованого обійстя. Але від когось із знайомих дружина Василя Савелійовича все ж таки довідалася, що хата зруйнована. Серце не витримало звістки.

---

Восени до Прудянки повернули газопостачання, майже відновили електромережі. Замість зруйнованої вщент медичної амбулаторії тут тепер працює мобільна. Але жити тут дуже важко. Місцеві мешканці потребують аптечного пункту і магазину. Навесні люди відбудовуватимуть зруйноване житло. Але загиблих ніщо не поверне...

Нагадуємо, Харківська правозахисна група надає жертвам війни всебічну допомогу — гуманітарну, правову, психологічну.

Якщо ви потребуєте такої підтримки, ви можете звернутися до наших приймалень за такими номерами:

• у Харкові: +380 50 505 1415, +380 50 405 3015;
• у Києві: +380 50 555 27 95.

Приймальня працює за підтримки Програми USAID Ukraine — USAID Україна “Права людини в дії”.