Прудянка: ворожа колона за парканом, самостійне розмінування і розбите серце

За архітектурною примхою, а може й випадково, вона чомусь вдивляється туди, на схід, звідки через вісімдесят років прийшла нова біда. Життя цікавіше літератури: кулі “визволителів-денацифікаторів” пробили її серце, залишили скрізні дірки в материнському тілі. Вона стоїть посеред пустки: сільрада за її спиною, кав’ярня попереду — все лежить у руїнах. Відносно вцілів лише дитячий майданчик, але і гойдалки з гірками, якщо придивитися, покрутило й посікло.

155 одиниць важкої техніки

Кажуть, німці знищили в Прудянці 22 будинки. Росіяни не залишили в селищі цілою жодної будівлі, а було їх тут близько восьми сотень. Юристи Харківської правозахисної групи, які приїхали до Прудянки фіксувати воєнні злочини та надавати правову допомогу, вели прийом в єдиній більш-менш придатній будівлі — коморі, де колись зберігався корм для худоби.

— У перший день, 24 лютого, я на роботі була, — розповідає мешканка Прудянки, Віта. — Працюю ліфтером у залізничній лікарні. Чоловік приїхав мене забрати. Всі люди тікали відсіль. Ракети летіли в бік Харкова. А ми їхали сюди, додому. Бо тут сім’я була. Жили в погребі. У перші дні дуже сильно стріляли. По сватах прилетіло на тому боці. У нас на лужку прилетіло. Колона ворожа їхала прямо по нашій вулиці. Є ж лише траса Бєлгородська і наша. А кацапщина ж ось поряд... Вони як сарана сиділи. 155 одиниць нарахували в колоні. В кінці нашої вулиці їх зустріли наші. Бій відбувся. Половина колони повернулась назад… І найстрашніше було, коли вони стали у нас по вулиці… За якоюсь інформацією вважалося, що тут, у Прудянці, немає нікого. А справді ми тут жили. Дякую волонтерам, що нас знаходили! Світла, газу, зв’язку не було. Допомагали одне одному. Їздили велосипедами.

‘Розміновую сам’

Родина Віти виїхала з Прудянки у квітні, повернулася у вересні. Цієї осені тут було зареєстровано вже 250 осіб (до війни було майже дві тисячі). Віктор Кущенко залишався в Прудянці навіть у найстрашніші часи, коли на все селище залишалося з півтора десятка осіб. Каже, мав годувати домашню худобу і собак — і своїх, і сусідських.

— Я цілу війну їздив на скутері. Вони (росіяни — ред.) тільки вночі заїжджали. Гуманітарку мені наші привозили, а я на скутері розвозив. “Жужики” літали і спостерігали. На скутері до Слатиного доїдеш погодувати курей і кроликів. “Жужик” пролетів — кидаєш скутер, ховаєшся десь у кущі. Погодував — бігом додому… Тут нікого не було, на моєму боці села, один я з кумом, а потім і кум поїхав. Хат скільки ми потушили з кумом! Поналивали бочки з водою, з колодязів натягали. І жінка моя допомагала. А потом самі з кумом тушили, під обстрілами навіть.

— І скільки хат вам вдалося врятувати?

— П’ять хат. Ну, і свою теж… А потім мене поранило. У хаті своїй привалило… У травні. Мені кум колов знеболювальне, вояки кололи наші. А потім кум виїхав, діватися нікуди було, і мене в лікарню вивезли. Півтора місяця я лежав, а потім утік з лікарні. Додому хотів. Шурупів накрутили в спину, нормально…

Зараз Віктор Олександрович живе у будинку дочки, який вдалося трохи “підлатати” за допомогою волонтерів. Його власна оселя зруйнована. Він довго і по-буденному  перелічує загиблих односельців, серед яких друзі, люди, яких він знав багато років.

— Толіка Калиту убило… Наума, Морозова… Клавка згоріла в хаті. Багато людей вбило… І друга мого вбило. Тільки отримали гуманітарку, тільки зайшли у двір. І приліт був. Якраз брат, він і син. Син цілий, у брата поранення в руку, а Вітька помер…

У селищі досі знаходять міни і снаряди, що не розірвалися, знімають ворожі розтяжки. Один такий “подарунок окупантів” знайшли місцеві восени неподалік від місця, де отримували гуманітарку.

— А я розміновую сам, — каже Віктор Кущенко.

— А як це ви розміновуєте? — дивуюся я.

— Мовчки! Я вже знаю все. У мене вдома колекція залізяччя. Після поранення лікарі заборонили і тягати і піднімати, але я і тягаю, і підіймаю. А що робити? Ось розтяжку зняв.

А ще пан Віктор примудрився поцупити акумулятор з російського танка.

— Вкрав кацапський акумулятор. У мене пів Прудянки ходили заряджатися! І телевізор дивилися іноді. Досі стоїть у гаражі. Коли кацапи тікали, то ми і вкрали. Вони покидали всю техніку. Ми пішли порозбирали все, машину попалили їм…Я ще знайшов два рюкзаки кацапських покинутих, саперні лопатки. Парадна форма у них в рюкзаках була. Нацгвардія. Я потім нашим все повіддавав. Документи і все інше. БМП розбитий перегнав з того боку...

‘Звістка про зруйновану хату вбила дружину’

22 квітня 2022 року Прудянку звільнили наші. А 24 квітня, на Пасху, тяжко захворіла дружина Василя Опришка. Чоловік намагався викликати швидку допомогу.

— Жінку прихопило… Я приїхав на станцію, де зв’язок хоч трохи був. А росіяни як довбанули касетними! По перону ті касети полетіли. А у швидкій сказали: “У вас там стріляють? Ми туди не поїдемо”.

Хвору жінку пан Василь повіз до Харкова сам, під обстрілами. Там її підлікували, подружжя винайняло квартиру і залишилося тимчасово жити в місті. Рідні приховували від них фотографії зруйнованого обійстя. Але від когось із знайомих дружина Василя Савелійовича все ж таки довідалася, що хата зруйнована. Серце не витримало звістки.

Восени до Прудянки повернули газопостачання, майже відновили електромережі. Замість зруйнованої вщент медичної амбулаторії тут тепер працює мобільна. Але жити тут дуже важко. Місцеві мешканці потребують аптечного пункту і магазину. Навесні люди відбудовуватимуть зруйноване житло. Але загиблих ніщо не поверне...

Нагадуємо, Харківська правозахисна група надає жертвам війни всебічну допомогу — гуманітарну, правову, психологічну.

Якщо ви потребуєте такої підтримки, ви можете звернутися до наших приймалень за такими номерами:

• у Харкові: +380 50 505 1415, +380 50 405 3015;
• у Києві: +380 50 555 27 95.

Приймальня працює за підтримки Програми USAID Ukraine — USAID Україна “Права людини в дії”.