До повномасштабного вторгнення я з родиною мешкала у дев’ятиповерховому будинку. У мене велика родина: двоє дочок та четверо онуків. Звістка про війну нас застала о четвертої години ранку. Ми, звісно, одразу не повірили. Ніхто не вірив. Ніхто про це не попереджав. Коли зрозуміли, що все серйозно, почали метушитися, збиратися. Нам сказали, що вже бомблять Гостомель і невдовзі дійде до нас. Ми вирішили підготувати необхідні документи і речі.
До ранку ми збиралися, нервували, не вірили, що це дійсно відбувається. Думали, що буде далі, куди йти, що робити. Наші сусіди і мої діти ще пішли на роботу. Але там їм сказали повертатися додому. Потім ми почули вибухи і зрозуміли, що Росія напала [на нас].
Спершу ми залишалися в Бородянці. Тоді наш будинок ще був цілий. Кожен думав, якщо прийдеться виїжджати, як це робити. Люди готували транспорт, думали, як діяти. Вибухи ставали все ближче, крім документів ми зібрали необхідні продукти, адже у нас були малі діти, онуки. Вранці почули, що вже йде великий наступ росіян на Бородянку. Ми вирішили, що треба їхати до селища Дружня, бо в Бородянці великі будинки і не буде де сховатися. У Дружні моя дочка живе, там у неї в приватному будинку є підвал.
Коли вже в самій Дружні з’явилися російські танки й почалися вибухи, ми одразу сховалися у підвал. Того дня вони вдарили по нафтобазі, яка була поруч із нами, спалахнула пожежа і пішов сильний дим. Ми вирішили бігти далі і ховатися десь в іншому місці. Знайшли недобудований будинок з великим підвалом, там ми з сусідами й просиділи аж до другого березня.
Оскільки ми не взяли з собою майже ніяких речей, мої зяті вирішили повернутися до Бородянки за теплим одягом. Але до Бородянки вони не доїхали, там вже були бої. Другого березня росіяни скидали на Бородянку бомби. Спершу вони скинули бомбу на будинок №359. Там люди були у підвалі. Тоді ми подумали: добре, що ми вирішили не ховатися у багатоповерхових будинках. А за 20 хвилин скинули бомбу і на наш будинок.
Ми зрозуміли, що це — все, це справжня війна. Завели свої машини і вирішили тікати. По дорозі бачили розстріляні машини, закривавлених людей, які кричали. Було страшно. Ми не знали, куди повертати, куди їхати, щоб не натрапити на росіян, бо ми за дітей дуже боялися. Заїжджали у ліс машинами, ховалися, де можна було. Зрештою ми дісталися до Чернівецької області, до Лужан. Нас туди довезли волонтери і поселили в хостел.
Тоді саме була епідемія коронавірусу, наші діти почали кашляти. Ми лежали матрац до матраца, всі на підлозі. Стало зрозуміло, що нам треба дітей рятувати, щоб не захворіли. Як не від війни можемо втратити дітей, то від хвороби. Тож вирішили йти далі, десь шукати місце, де менше людей.
Нас відправили в Чернівецьку область, у містечко Кельменці. Ми вдячні мешканцям цього містечка! Вони нам надали гарний, великий будинок. Нас було дев’ять машин з Бородянки, з маленькими дітками. І ми там всі розмістилися. Там ми були до першого квітня. Бородянку вже почали звільняти. У кінці квітня ми повернулися додому: з дітьми, з усіма. Тут вже все було зруйноване, машини горіли, танки.
У наш будинок дві ракети влучили. Дуже багато людей загинуло. Це були люди, які не вірили, що почалася війна і залишилися в будинку. Багатьох з них не знайшли навіть коли розібрали завали. Люди не знали, що не можна ховатися в цих підвалах.
Зараз я з родиною живу у Бородянці, у модульному містечку. Нам надають допомогу і волонтери, і Європа. Зараз нам навіть обіди кожен день привозять. Ми дуже вдячні всім, хто до цього долучився, не покинув нас у біді.
І ми намагаємося теж чим можна допомагати! Плетемо сітки на фронт, робимо свічки окопні, намагаємося теж бути чимось корисними. І віримо, що перемога за нами, тому що ми українці, ми не здаємося. Ми віримо, що все подолаємо. Наші Збройні Сили — найкращі у світі!
