Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олександр Васильєв, 07 лютого 2024
доступно: in English на русском

‘Живу у модульному містечку, плету сітки’, — мешканка Бородянки

Протягом першого та другого березня 2022 року російська авіація знищила у Бородянці вісім багатоповерхових житлових будинків потужними авіабомбами ФАБ-250. Будинок Надіі Хомич також було зруйновано. Зараз жінка з родиною живе у модульному містечку. Плете сітки на фронт, робить окопні свічки та не втрачає надію.

До повномасштабного вторгнення я з родиною мешкала у дев’ятиповерховому будинку. У мене велика родина: двоє дочок та четверо онуків. Звістка про війну нас застала о четвертої години ранку. Ми, звісно, одразу не повірили. Ніхто не вірив. Ніхто про це не попереджав. Коли зрозуміли, що все серйозно, почали метушитися, збиратися. Нам сказали, що вже бомблять Гостомель і невдовзі дійде до нас. Ми вирішили підготувати необхідні документи і речі.

До ранку ми збиралися, нервували, не вірили, що це дійсно відбувається. Думали, що буде далі, куди йти, що робити. Наші сусіди і мої діти ще пішли на роботу. Але там їм сказали повертатися додому. Потім ми почули вибухи і зрозуміли, що Росія напала [на нас].

Спершу ми залишалися в Бородянці. Тоді наш будинок ще був цілий. Кожен думав, якщо прийдеться виїжджати, як це робити. Люди готували транспорт, думали, як діяти. Вибухи ставали все ближче, крім документів ми зібрали необхідні продукти, адже у нас були малі діти, онуки. Вранці почули, що вже йде великий наступ росіян на Бородянку. Ми вирішили, що треба їхати до селища Дружня, бо в Бородянці великі будинки і не буде де сховатися. У Дружні моя дочка живе, там у неї в приватному будинку є підвал.

Надія Хоміч, жителька смт. Бородянка, Київщина

Надія Хоміч, жителька смт. Бородянка, Київщина

Коли вже в самій Дружні з’явилися російські танки й почалися вибухи, ми одразу сховалися у підвал. Того дня вони вдарили по нафтобазі, яка була поруч із нами, спалахнула пожежа і пішов сильний дим. Ми вирішили бігти далі і ховатися десь в іншому місці. Знайшли недобудований будинок з великим підвалом, там ми з сусідами й просиділи аж до другого березня.

Оскільки ми не взяли з собою майже ніяких речей, мої зяті вирішили повернутися до Бородянки за теплим одягом. Але до Бородянки вони не доїхали, там вже були бої. Другого березня росіяни скидали на Бородянку бомби. Спершу вони скинули бомбу на будинок №359. Там люди були у підвалі. Тоді ми подумали: добре, що ми вирішили не ховатися у багатоповерхових будинках. А за 20 хвилин скинули бомбу і на наш будинок.

Ми зрозуміли, що це — все, це справжня війна. Завели свої машини і вирішили тікати. По дорозі бачили розстріляні машини, закривавлених людей, які кричали. Було страшно. Ми не знали, куди повертати, куди їхати, щоб не натрапити на росіян, бо ми за дітей дуже боялися. Заїжджали у ліс машинами, ховалися, де можна було. Зрештою ми дісталися до Чернівецької області, до Лужан. Нас туди довезли волонтери і поселили в хостел.

Будинок, в якому мешкала Надія Хомич. Джерело фото Армія Inform

Будинок, в якому мешкала Надія Хомич. Джерело фото Армія Inform

Тоді саме була епідемія коронавірусу, наші діти почали кашляти. Ми лежали матрац до матраца, всі на підлозі. Стало зрозуміло, що нам треба дітей рятувати, щоб не захворіли. Як не від війни можемо втратити дітей, то від хвороби. Тож вирішили йти далі, десь шукати місце, де менше людей.

Нас відправили в Чернівецьку область, у містечко Кельменці. Ми вдячні мешканцям цього містечка! Вони нам надали гарний, великий будинок. Нас було дев’ять машин з Бородянки, з маленькими дітками. І ми там всі розмістилися. Там ми були до першого квітня. Бородянку вже почали звільняти. У кінці квітня ми повернулися додому: з дітьми, з усіма. Тут вже все було зруйноване, машини горіли, танки.

У наш будинок дві ракети влучили. Дуже багато людей загинуло. Це були люди, які не вірили, що почалася війна і залишилися в будинку. Багатьох з них не знайшли навіть коли розібрали завали. Люди не знали, що не можна ховатися в цих підвалах.

Зараз я з родиною живу у Бородянці, у модульному містечку. Нам надають допомогу і волонтери, і Європа. Зараз нам навіть обіди кожен день привозять. Ми дуже вдячні всім, хто до цього долучився, не покинув нас у біді.

І ми намагаємося теж чим можна допомагати! Плетемо сітки на фронт, робимо свічки окопні, намагаємося теж бути чимось корисними. І віримо, що перемога за нами, тому що ми українці, ми не здаємося. Ми віримо, що все подолаємо. Наші Збройні Сили — найкращі у світі!

поширити інформацію

Подібні статті

• Голоси війни

‘Вовчик-братикʼ: історія бійця, який вижив у Маріуполі та повернувся до життя

Він приїжджає на акції за свободу військовополонених щотижня вже не перший рік. Чоловік на кріслі колісному, що постійно жартує з оточуючими та розважає дітей, завдяки впізнаваному зовнішньому вигляду став своєрідним символом заходів. Про початок війни, окупацію Маріуполя і життя після ампутації обох ніг розповідає “Вовчик-братик”.

• Голоси війни

‘Били по голові, притуляли пістолет до потилиці й імітували розстрілʼ

100 днів у секретній тюрмі т.зв. МГБ “ДНР”. 13 років колонії суворого режиму. Побиття, імітація розстрілів, переламані ребра, холодний підвал — історія цивільного вʼязня, лікаря-нейрофізіолога Юрія Шаповалова, який дочекався обміну і повернувся додому.

• Російсько-українська війна   • Інтерв’ю

‘Ми повинні продовжувати нашу роботу та не йти на компроміси’, — Михайло Романов

Чи колишні дисиденти в Чехії знали, що Росія катує українських військовополонених? Чи зможе людство колись забути значення слова “геноцид”? Коли саме Росія стала перетворюватися на країну-катівню, та який намір країни-агресора показала повномасштабна війна? Читайте в інтервʼю з Михайлом Романовим, автором дослідження про катування українських військовополонених Росією і людиною, яка не боїться висвітлювати темряву, бо розуміє важливість такої роботи.

• Голоси війни

Жінка, яка не зламалась. Частина перша

Вона пережила зраду колег і 45 днів російського полону. Ларису Фесенко, директорку ліцею на Куп’янщині, кинули до катівні за те, що не схотіла переходити на бік ворога і вчити своїх дітей під рашистськими прапорами.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти