Навіщо потрібна чесність?

Одни врали и трусы
живут в моей державе.
В ней от рожденья каждый
железной ложью мечен.

А кто измучен жаждой,
тому напиться нечем.

Ці гіркі слова Борис Чичибабін написав півстоліття тому, звертаючись до громадян Радянського Союзу. Але хіба щось змінилося для них та їхніх нащадків зараз? Ви можете сказати: “навіщо так узагальнювати, завжди є винятки”. Але де гарантія, що ці слова не про мене? Багато хто з нас щиро впевнений у тому, що вони люди чесні, особливо в порівнянні з іншими. Адже зазвичай ми говоримо та робимо те, що вважаємо правдою. При цьому ми запросто можемо не помічати, що щиро перебуваємо в полоні ілюзій та самообману, а наші справжні наміри відрізняються від декларованих.

“Все тоне у фарисействі”, — писав Борис Пастернак. Згадаймо, що саме лицеміри та фарисеї викликають найсильніший гнів у Євангелії. Фарисеями називають людей, які виставляють себе добрими та праведними, а насправді служать власній гордині та зиску. Подібно до фарисейства і лицемірство як негідна поведінка, що прикривається нещирістю, удаванням і псевдоблагими намірами.

Лицемірство часто ототожнюється з лицедійством, яке означає вдавання, коли людина грає якусь роль. У такій поведінці часом є соціальна необхідність: небезпечно в нашому все більш агресивному суспільстві відкривати душу навстіж. Але, як відомо, маска від довгого носіння приростає до обличчя, й її не віддерти. І той, хто постійно водить за носа інших, втрачає здатність бачити реальність і помічати самообман.

Крім свідомого лицемірства часто буває і лицемірство ненавмисне, коли людина не хоче визнавати свої слабкості та негативні риси характеру, тим самим непомітно витісняючи їх у глибини підсвідомості. Таким чином, він підгодовує і вирощує свою Тінь (за Юнгом), і в ній збираються його негативні риси, які проявляються часом непристойним і диким способом, а потім сором’язливо заштовхуються назад. Якщо людина не бере на себе відповідальність за свою двоєдушність, брехню та її наслідки, то Тінь росте і дедалі більше проявляється як “праведний гнів” і виправдання насильства.

Масштаби поширення лицемірства, самообману, ілюзій та прямої відвертої брехні в сучасному світі важко навіть уявити. Таке враження, що на пострадянському просторі вижити інакше неможливо. Коли прямота та щирість стають небезпечними, люди постійно прибріхують владі. А заразом і один одному. Звичайно, і влада не залишається в боргу: натхненно і безсоромно бреше, особливо готуючись до виборів. А оскільки за багато поколінь усі до цього звикли, то ніхто й не ображається. У Радянському Союзі була певна ідеологія, наповнена хибними надіями та примарною величчю. Від громадян тоді вимагалося вираження безумовної їй прихильності, але в душі люди могли ні в що не вірити. Зараз ідеологія впала, а подібні надії та мрії залишилися. Пропаганда навчилася проникати у підсвідомість людей, створюючи у них щиру віру в підроблену реальність. Бути вільним від її дії непросто. Більшості людей доводиться робити вибір, навіть не підозрюючи про це: зізнаватись собі в сумному факті, що світ брехні забрався до них у душу і там влаштувався, або постаратися не помічати це. У будь-якому разі на кожному з нас лежить відповідальність за вибір нечесності та його наслідки. Тому варто хоча б розібратися, до чого призводить брехня і що можна з нею зробити.

Здавалося б, від маленької домішки неправди нічого не змінюється, але рано чи пізно відчуваєш, що вийшла отрута.

У 1974-му Олександр Солженіцин написав есе “Жити не по брехні”. Він каже: “Найпростіший, найдоступніший ключ до нашого звільнення: особиста неучасть у брехні! Нехай брехня все покрила, нехай брехня всім володіє, але в найменшому упремося: нехай володіє не через мене!.. Коли люди відсахуються від брехні — вона просто перестає існувати. Як зараза, вона може існувати лише на людях”. Страшна нинішня війна змушує відкриватися прихованому обману, але вона й катастрофічно роздула брехню та пропаганду. Вона зробила такими, що стосуються всіх нас слова Солженіцина: “Насильству нема чим прикритися, крім брехні, а брехня може триматися тільки насильством”.

У цьому тексті Солженіцина перераховуються кроки, які людині слід зробити чи, навпаки, ніколи не робити, щоб припинити підтримувати брехню свідомо. У наші дні для когось це здійсненно і звично, а для когось вимагає справжнього героїзму. Добре, що особистий вибір все ще залишається у нашій владі. Як навчитися перестати несвідомо підтримувати брехню: не жити в ілюзіях, самообмані, порожніх надіях, благодушності, нездійсненних мріях та недооцінці небезпеки? Як припинити заплющувати очі на боягузтво, егоїзм, жадібність, корупцію та агресію, що відбуваються не тільки десь там, а й безпосередньо у своїй душі?

У пошуках відповіді на ці питання давайте розглянемо, чим є брехня. Але спочатку звернемося до того, що таке реальність. Не будемо тут заглиблюватися у питання, як вона по-різному розумілася в історії філософії, у чому її зв’язок з істиною, об’єктивністю, сприйняттям та віртуальністю. Обмежимося визначенням митрополита Антонія Сурожського: “Реальність — це все, що є, знане нами і незнане”.

Далі Сурожський каже: “Брехня завжди є спробою… замінити те, що є, тим, чого насправді немає, але що нам здається зручнішим чи вигіднішим”. Це призводить до катастрофічних наслідків: “В основі всього зла, яке охопило людство… лежить саме брехня”. Тому що “брехня полягає в тому, щоб ... змусити людей думати, що реальність — нереальна, а те марево, яке їм представляється, є самою дійсністю ... в той момент, коли ми за реальність приймаємо нереальне, ми живемо у світі, якого немає, і в цьому світі ми можемо лише вимирати”. І Сурожський дає нам суворе застереження: “І нам треба це пам’ятати; пам’ятати, що немає малої брехні, що є лише брехня і що брехня завжди є відпаданням від того, що є насправді, і створенням того, чого немає, як павутиння, в яку можна вловити людину чи народ, однаково. Це смерть”.

Про те ж казав Генрі Девід Торо: “Якби люди трималися лише однієї реальності і не піддавалися обману, життя в порівнянні з нинішнім могло б стати казкою “Тисячі й однієї ночі”. Під брудним шаром думок, забобонів та ілюзій... постараємося намацати твердий, подекуди кам’янистий ґрунт, який ми можемо назвати реальністю і сказати: ось це є й сумнівів тут бути не може”.

З того часу цей брудний шар усе розширювався і перетворився на глибоке болото. Якщо щось справно і добре працює зараз, то це пропаганда. Немає сенсу вибирати для себе найбільш “правильну” пропаганду, бо будь-яка просякнута брехнею, щоб ефективніше просувати чиїсь інтереси. Якщо навколо всюди брехня, то людина виявляється як у зачарованому лісі: все примарно, немає нічого надійного. Якщо відсутнє не перекручене, не брехливе минуле, то не може виникнути і реальне майбутнє — воно виявляється теж зараженим брехнею. І самі того не помічаючи, ми множимо брехню. Вона засмоктує, як болото, і не дає з неї вибратися. Багато хто в ній уже потонув, але ніби живуть напівмертвими далі.

Привчаючись з дитинства до непомітного самообману, ми беремо участь у створенні цілого світу, побудованого на брехні.

Карл Ясперс писав, що за своєю природою людина — істота завжди незавершена, а отже, від неї можна очікувати чого завгодно, адже потенційно вона може все. Вона може набратися духу і відмовитися від брехні. Може згадати, що людська гідність та честь не існують без чесності. Це першорядна цінність і, якщо щось ставити вище за неї, то вийде любов з непомітною брехнею, свобода з брехнею, що обмежує її. Здавалося б, від маленької домішки неправди нічого не змінюється, але рано чи пізно відчуваєш, що вийшла отрута.

Привчаючись з дитинства до непомітного самообману, ми беремо участь у створенні цілого світу, побудованого на брехні в тотальному геббельсівському сенсі. У цьому світі істина абсолютно не потрібна. Заради правдоподібності до обману обов’язково додають трохи правди, але це нічого не змінює. Повноцінна правда заважає, вона стає непристойною. Великий Інквізитор у Достоєвського говорив до Христа: ти нам не потрібен. І цей світ видає себе за реальність, переливаючись яскравими фарбами та спокусливо привертаючи до себе. Як вогні великого міста, він манить, ніби кажучи: вибери трошки ілюзій, погодься з частинкою явної неправди — і тобі одразу стане легше, ти перепочинеш, перестанеш страждати, стикаючись із реальністю.

Якщо ж людина вирішує припинити “кривити душею” і шукає дорогу до чесності, то їй спочатку доведеться навчитися розпізнавати, де брехня, а де правда. Ви можете заперечити, що це неможливо, настільки все у світі переплутано. Однак якщо довіряти своїй інтуїції та навчитися чути безпомилковий голос серця, то це стає зрозумілим. Тут може допомогти можливість побути в тиші, спокої, зосередженості, а також сміливість, воля, мужність дивитися правді у вічі. А якщо ви маєте здоровий глузд і тверезість, то буде простіше триматися того, що є.

Але мало вміти розрізняти правду та брехню і навіть ясно бачити наслідки того й іншого. Виявляти усвідомленість і рішучість, обираючи бік правди, також недостатньо. Зберегти цей вибір можна лише своїми діями, вчинками, щоденним життям. На цьому шляху зупиняє страх, веде в інший бік оманлива надія, і знову виникає спокуса вибрати брехню замість правди. У всі часи триматися чесності було непросто, але це приносило людям опору на свою правоту, впевненість та силу.

Тим часом брехня споконвіку підступна і багатолика. Має сенс як довіряти обраній правді, а й перевіряти її. Уважно ставитись до всіх навіть дрібних ситуацій, коли кінці з кінцями не сходяться, слова та обіцянки не співпадають зі справами, а імідж прикриває неподобства. І наново вирішувати, де ж таки правда. При цьому часом доводиться визнавати свої помилки, відчувати провину та пекучий сором.

У своїй нобелівській промові Альбер Камю говорив про відданість правді і свободі і про те, як це непросто: “Істина загадкова, вона вічно вислизає від розуміння, її необхідно завойовувати знову і знову. Свобода небезпечна, володіти нею так само важко, як і чарівно. Ми повинні прагнути до цих двох цілей, нехай насилу, але рішуче просуваючись вперед і заздалегідь знаючи, скільки падінь і невдач чекає нас на цьому тернистому шляху”.

Ми постійно вибираємо, що робити, що думати, що говорити, чого хотіти, у що вірити. І вибираємо при цьому реальність чи обман замість неї. Вибираючи одне з двох, давайте не забувати, що головна ілюзія — думати, що ще є багато часу.

Переклад з російської. Оригінал: Радіо Свобода

Аркадій Даваров — IT-фахівець, психолог