Про те, що почалася війна, я дізнався з телебачення. А потім, десь 26 чи 27 лютого, я вже точно не пам’ятаю, вулицею Центральною пішла російська техніка. Тоді я зрозумів, що це — війна.
Вони почали обстрілювати з кулеметів і гармат наш будинок і будинок, що стояв поруч. Будинок навпроти — 306-й, загорівся, в нашому повибивало шибки, але він ще був цілий. У мене тут немає близьких родичів, тож не було куди виїхати. Я сидів у квартирі, а жінка з сином ховалися у підвалі.
Вибуховою хвилею у нашій квартирі повибивало шибки, тож я заклеював вікна плівкою. Було холодно.
Пам’ятаю, як ввечері дружина піднялася з підвалу повечеряти і розповіла, що бачила, як під домом якась машина стояла. Потім з цього авто вийшла якась жінка і ще двоє чоловіків. І вона говорить: “Тут же живуть люди”. А чоловік їй відповідає: “Це не твоя справа, роби роботу”.
Підозрюю, що вони встановили маячок для літака. Десь за годину (я саме чайник поставив, щоб чай зробити) чую — свистить щось. Думаю — це ракета. Чогось я на літак не подумав одразу. Потім думка, що все — це вже кінець. Коли буквально за секунди три-чотири — ба-бах! Ударило, світло вимкнулося і все… Ми були саме біля епіцентру цього вибуху: все порушилося, меблі розлетілися, а сусідська стіна впала у нашу спальню. Якби жінка була там, так їй і гаплик був би. А так, тільки двері зірвало.
Сина контузило, уламками йому порізало грудну клітку, живіт і обличчя… Я теж отримав контузію.
Ми одразу вискочили з будинку, вибігли в тому, в чому були. Нічого не взяли з собою. Усе залишилося в квартирі. Думаю, це якась фугасна чи запалювальна бомба була, адже все швидко спалахнуло.
Хто ж міг подумати, що таке станеться? Казали, тривожну валізку треба було збирати. Вона у нас була. Але ж хіба її побачиш у такій ситуації? Після вибуху все завалилося, пилюка, темрява… На додаток, вже після першого удару бомби, я втратив слух і майже нічого не чув. Літак одразу розвернувся і скинув другу бомбу. Але другої я вже не чув.
Як трішки оговталися, то я попросив тероборонівця відвести сина в лікарню, бо вже була комендантська година і самотужки йти було небезпечно. Жінка пішла ночувати десь у сарай з сусідами, а я залишився біля зруйнованої квартири. Вранці повернувся син з лікарні, аж раптом ми побачили, як знову летять російські літаки. Вони скинули бомби на дев’ятиповерхівки.
Потім ми зібралися і поїхали до знайомих у село Загальці, це десь за 10 кілометрів від Бородянки. А вже звідти жінка з сином виїхали у Рівненську область. А я залишився там і всю окупацію пережив. Росіян бачив, вони заходили в будинок. Перелізли через паркан, а собака почав гавкати.
Я побачив, що він вже перезарядив автомат і хотів стріляти. Кажу: ”Куди стріляєш?!” Собаку загнали в будку.
Я знову кажу: “Що ви хочете?” А вони: “Та от, ми дивимося, чи ДРГ немає…” Потім вони сказали написати на паркані ”Тут живуть люди”.
Це, думаю, для того, щоб їм знати, куди лізти, грабувати, а куди — ні.
Першого квітня росіяни вийшли з Загальців, з Бородянки, з Київської області. І я повернувся в Бородянку. Квартира вся згоріла. А загалом я порахував, щонайменше 10 людей загинуло, і це тільки тих, кого я знав особисто. Один із них — лікар, а також його жінка і дитя. Лікаря знайшли, а жінку і дитя — ні.
Ще мій сусід, прокурор, загинув, це з його квартири впала стіна в нашу спальню. Розповідали, що панельна плита завалилася на нього, він ще живий був. Він онучці дзвонив, просив, щоб його витягнули. Він загинув, згорів. Їхні тіла дістали аж у квітні.
До всіх росіян як до народу в мене ставлення непогане. А от до Путіна і військових, звісно, негативне.
