‘Людей забивали до такого стану, що вони не могли навіть повзти’

Моя професія була пов’язана з оперативною діяльністю. У 2019 році відбулося ДТП, в якому я був за кермом транспортного засобу. З того моменту по сьогоднішній день я перебуваю в СІЗО.

24-го числа мене розбудили співкамерники й сказали, що почалася війна. Я в це не повірив. Здавалося, що це сон й не може такого трапитись. 11 травня, близько 14:00, СІЗО стало порожнє. Всіх інспекторів, які були у СІЗО, — не стало. Дуже різко. Близько 15:00–16:00 почався штурм. Штурм відбувався таким чином, що спочатку закидували приміщення СІЗО, в якому ми перебували, світло-шумовими гранатами, а також розривними, якими конкретно — назвати не можу. Також були бойові гранати.

Потім почались автоматні черги. Рашисти почали заходити на поверхи. Зайшли на перший поверх, на другий, стріляли по камерах. Били людей ні за що. Спочатку вони хотіли зайти до нас в камеру, ми зайняли мінімальну оборону. Ми розуміли, що якщо нас будуть вбивати, то нам потрібно хоча б когось з собою забрати. У нашій камері перебували військові, працівники органів виконавчої влади. Ми розуміли й знали, що з нами може бути.

Але, на наше щастя, вони не знайшли ключі від нашої камери й тому в неї не зайшли, а зайшли вже потім, наступного дня. З криками та матюками: “Обличчям до підлоги”.

Зайшли до камери й почали ставити запитання: хто є хто, хто де працює. Це був перший контакт. Потім до нас не заходили, годували один раз на день, а бувало таке, що зовсім не годували. Не давали нічого. Десь, напевно, за тижні два–три прийшли: кожного ранку проводили перевірку. Заходили з автоматами, всі повинні були лежати обличчям до підлоги. Били прикладами, знущалися без жодної причини.

Потім нам сказали, що можемо піти в баню помитися. Зайшла людина в масці з автоматом і сказала: “Виходите зараз у баню. Якщо по дорозі до бані хтось впаде чи хтось щось зробить не так, одразу будуть розстрілювати на місці”. Тому що у них немає гумових пістолетів, у них немає газу й вони не хочуть з нами паритися. “Якщо хтось сіпнеться, ми вас застрелимо та закопаємо за територією СІЗО”. Ми сходили в баню та після цього зрозуміли, що більше ми туди ходити не будемо. Краще ми будемо купатися в камері з відра. Тому що це неможливо пережити.

Ти заходиш в баню — і вони за тобою заходять. Тримають в руках гранати, автомати. Ти навіть не встигаєш помитися, тому що тобі дають 30 секунд на це все, максимум — хвилину.

Коли мене спочатку примушували до роботи, я до цього ставився дуже негативно. Але, як показує практика, з усього негативного потрібно якусь свою брати користь. Я розумів, що це мені буде грати на руку. Я зможу отримувати інформацію. Я зможу передавати цю інформацію та допомагати. Але перші два тижні вони мене примушували працювати. Завдавали мені тілесних ушкоджень, били, знущалися, не давали їсти. Перевели до камери, де раніше був карцер. Цю камеру зробили на дві людини, і я в цьому карцері перебував увесь цей час.

Потім, коли я зрозумів, що треба вести війну тут, моєю першою ціллю та завданням було встановити зрадників, які вважають, наприклад, що краще жити не у своїй країні. А зрадників ніде не люблять. Я встановив дуже багато цих осіб. Передав цю інформацію. Про них вже всі силові структури знали.

Я бачив дуже багато катувань, які супроводжувалися нанесенням тілесних ушкоджень. Чув від людей, які мені розповідали, що з ними робили.

Приїжджав катафалк, щоб забирати трупи людей, які загинули від того, що їх катували. Їх катували у ДІЗО. У тюрмі це називається яма. Туди звозили не тільки людей, які були засуджені, туди звозили наших хлопців, які були партизанами, навідниками. Я розумів, що у них шансів вижити дуже мало.

Я бачив, як їх привозять з простреленими ногами. Простреленими руками. Перебинтованих, побитих, усіх синіх. Їх кидали в карцери. Вони там сиділи, медичної допомоги їм ніякої не надавали.

Я поставив провокативне запитання особі, яка була лікарем у СІЗО і також перевзулася.

— Хто там сидить?

— Навідники, партизани.

— Що з ними?

— Та у нього нога прострелена.

— Так треба ж кулю дістати, треба ж витягти.

— Хай там буде та куля.

Людина була близько трьох тижнів з кулею в нозі. І ніхто не надавав медичну допомогу. Потім я побачив, як відчинилися ворота СІЗО, приїхала MAZDA CX5 білого кольору, його туди посадили й більше я його не бачив.

Я особисто бачив автівку, яка приїжджала за трупами. Бачив, як виносять тіла в ту автівку. На моїй пам’яті мінімум п’ять — шість людей, яких закатували, вбили. Що з ними [сталося] далі, куди їх вивезли, чи їх поховали, чи ні, я навіть не знаю.

Ми пішли до одного з корпусів, нас змусили на вхідних дверях однієї камери приварити й поставити засуви. Потім поїхав ПАБ з колонії №90. Кожну людину, яку привезли, били гумовою палицею, яка застосовується для завдання фізичного болю. Як-то кажуть у силових структурах — спеціальні засоби. Цей спецзасіб брали не за рукоятку для ударів по м’яких частинах тіла, як це прописано в статтях по їхньому застосуванню. Вони перегортали його й били людей рукояткою. А це дуже боляче. Вони забивали їх до такого стану, що люди не могли не те що встати, вони не могли просто навіть повзти.

Вони казали: “Ви знаєте, як тут було раніше у СІЗО? Більше такого тут не буде”. Й забивали людей. Раз на місяць ходив якийсь фельдшер, питав: “Що у вас болить?” Люди кричали, що їх побили, їм боляче, у когось перелом, у когось забій, синці, дайте хоч якесь знеболювальне. Ніхто нічого не давав. Казали, що цього немає. Я знаю цих людей особисто: їхні прізвища, імена, по батькові, посади та звання на той момент. Це були люди, які не прийшли з російської сторони. Це люди, які перевзулися.

Привезли, напевно, від восьми до десяти людей. Я особисто бачив їхні особисті справи, там було написано, що у них відкрита форма туберкульозу. Їх всіх розподілили в ті камери, де перебували цілком здорові люди. Їх туди посадили.

Я не вважаю себе героєм, я не вважаю себе людиною, яка зробила щось таке, з чого потрібно писати книжки. Ні. Я робив свою роботу. Я знав, що я принесу якусь користь, і я її приніс. Моя совість чиста, що я не сидів, склавши руки. Не чекав з моря погоди, а брав і робив те, що я вмію.

Мої почуття були такими, що кожен день — останній. Я розумів, що в будь-який момент відчинять камеру або мене покличуть. Якщо мене розсекретили, то мене, напевно, спочатку б катували, а потім просто застрелили б як собаку. Як всіх людей, яких катували. На цьому все б закінчилося. Але я зрозумів, що я це роблю недарма. Я вважав і зараз вважаю, що я це робив для своєї держави.