Чим займається і кому потрібен військовий капелан?

Мене звати Олег Сидоренко. Підполковник Збройних сил України, командування сухопутних військ. У минулому офіцер Міністерства внутрішніх справ, полковник міліції. І служитель Господа Ісуса Христа.

Насамперед хто такий капелан? Бо якось в житті була бесіда з одним з пасторів, який казав: “Чим відрізняється служіння капелана від євангеліста? Євангеліст ходить, проповідує. Несе людям звістку про порятунок. Чи не те роблять капелани?” Ні. Робота й мета одна. Але напрямок, вектор цієї роботи — зовсім інший, тому що капелан — це також євангеліст, але в певному професійному середовищі. Його завдання не просто принести добру звістку, а стати невід’ємною частиною цього колективу.

Не можу не пригадати один випадок. У 2015 році, у 28-й бригаді був кухар на позивний “Космос”, який останнім часом ходив засмучений. Він чудово готував. Колектив чоловічий, 28 хлопців, взвод. Й він у цьому взводі — кухар. Ходить засмучений, не знаходить собі місця. Коли я поспілкувався з ним, з’ясувалось, що у нього негаразди з дружиною. Вона втомилася від того, що чоловік був цивільним, працював біля неї в ресторані кухарем. А тут раптом пішов на війну. Й весь час приділяє вже не їй, не двом синам, а військовому колективу. Вона захотіла подати на розлучення. Я попросив телефон дружини та поспілкувався з нею.

Розповів Наталії, як нам важко тут на нулі, на передовій. Як хочеться відчути близькість родинного тепла, якоїсь турботи, домашнього затишку.

Це створює якраз кухар, який не просто картоплю відварить, поставить на стіл й банку тушкованки відкриє. Наприклад, не маючи пічки, в польових умовах, під Станицею Луганською її чоловік зробив з листа заліза імпровізовану грубу. З борошна та води зробив тісто. А з тушкованки й цибулі, бо більше не було продуктів на передовій, зробив фарш. Таким чином він приготував чебуреки: засмажені просто на звичайній буржуйці, яка стоїть посеред намету.

Як тут не покращиться у тебе настрій, коли ти в польових жахливих умовах, де бувало таке, що прокидалися в калюжі, бо вночі пройшов дощ. В таких умовах, звичайно, й настрою немає. А тут кухар подає такі страви. Наче з простих продуктів приготовлені, але підіймають настрій.

Коли я розповів Наталії, що від однієї людини, від її чоловіка залежить хід виконання бойових завдань, а значить — мир, спокій в нашій країні та в її родині, вона змінила ставлення до свого чоловіка. Коли зустрілися з ним через деякий час, він був дуже щасливий та дякував за те, що капелану вдалося зберегти їхні родинні стосунки.

Річ у тім, що я роблю велику різницю між психологічним впливом на постраждалих й тих, що мають ПТСР (постравматичний стресовий розлад) й капеланом, який впливає на людину духовно. Психолога я можу порівняти з лікарем в амбулаторії. Вам зле, болить горло, ви приходите до лікаря. Лікар оглядає, виписує рецепт, призначає лікування. Коли ви вже одужали, приходите до нього, він закриває лікарняний. Такі саме речі робить психолог.

Що робить капелан? Коли людина хвора, вона потрапляє в лікарню, її приймає особистий лікар. І від початку — від постановки діагнозу, процесу лікування й до повного одужання, лікар знаходиться постійно поруч з хворим. Кожного дня проводить лікарський огляд. Обхід палат, де він спілкується з кожним хворим безпосередньо. Перепризначає лікування, якщо воно необхідно. Стежить за його здоров’ям. Веде бесіди з ним. Й в решті решт виписує здорову людину.

Наприклад, у людини ПТСР. Капелан звертається до його навколишнього середовища. З командиром спілкується. Просить командира стосовно цього військовослужбовця не застосовувати підвищеного голосу, бо він знаходиться в стадії ПТСР.

Потім — сімейні стосунки. Зателефонувати дружині, дітям, матері. Попросити кілька разів на день телефонувати цьому військовослужбовцю, казати наскільки вони його люблять, наскільки довіряють. Що вони відчувають себе захищеними саме завдяки його участі у цій війні.

Людина переповнюється емоціями, капелан до того ще спілкується з нею, розповідає біблійні історії з героями старозаповітного часу, Нового заповіту. Особливо з головним героєм — Ісусом, який теж боявся. У нього теж був страх. У нього теж був ПТСР, який якраз і було виявлено під час молитви в Гетсиманському саду. Оці приклади допомагають військовослужбовцю чи військовослужбовиці позбутись цього стану й стати нормальним членом колективу.

Насамперед я сам військовий, тому трохи легше з ними спілкуватися мовою військових. 2,5 роки був постійно на нулі, в бойових підрозділах 28-ї окремої механізованої бригади. Тому кожен день було одне й те саме. Коли починався бій, говорів із запалом: “Хлопці, нас в цей бій веде сам Ісус Христос! Він вже переможець! Він здобув цю перемогу на Голгофі й зараз він, як переможець, проти всього темного, чорного в цьому світі, він нас веде до нашої перемоги! Він з кожним з вас! Він вам допомагає влучно цілитись! Він вам допомагає швидко споряджати свої магазини! Він поруч із вами, пам’ятайте про це! Надія тільки на Ісуса. Тільки з ним ми здобудемо перемогу! Вперед, з Ісусом до перемоги!”

Такі слова говорив перед боєм. А після бою, якщо хтось отримав поранення, звичайно словами підтримки було те, що Ісус завжди буде поруч. Навіть вночі, коли лікар, наприклад, займається іншими, коли медсестра або хтось з товаришів, які знаходяться поруч, заснув, а ти опинився сам на сам, пам’ятай, що ти не сам.

На ліжку біля тебе сидить Ісус який завжди каже: “У мене немає такого, щоб я втомився. У мене немає такого, що почекай, мені з іншими треба поспілкуватись, мені треба по своїх справах відійти. Вибач, я хочу зараз побути сам на сам”. Такого Ісус ніколи не скаже.

Він завжди скаже: “Дай мені свою руку, я візьму у свої долоні твою долонь. Я буду тримати тебе міцно. Я не відпущу тебе, я буду сидіти поруч з тобою скільки треба. Й буду слухати тебе по всяк час, постійно. Ти тільки говори зі мною, я хочу тебе слухати, я хочу чути тебе. Я хочу тобі допомогти. Не залишай мене, а я тебе ніколи не залишу, бо ти — мій”.

Мета капеланів — це не привести до каяття, не привести до хрещення, не привести у церкву. Це справа Бога. Наша справа познайомити з Ісусом Христом. Розповісти про нього, який він добрий, люблячий, незмінний. Його любов триватиме вічно. Це — наша мета.

Дуже подобається мені досвід США, де люди, які повертаються з війни в Афганістані, в Іраку, одразу отримують необхідний для них, обов’язковий відпочинок з родиною: з дружиною, з дітьми. Обов’язково мають бути заходи, пов’язані з культурними програмами. Відвідування артистами цих закладів. Проведення концертів, змагань, конкурсів. Людина має приїхати не пасивно відпочивати, лягти на березі, пообідати, повечеряти, лягти спати. Ні!

Треба, щоб спеціальні групи постійно їх десь соціально адаптували, давали їм зрозуміти, що вони невід’ємна й необхідна частка суспільства. Вони є гвинтиком.

От швейцарський годинник гарний, надійний, але вийміть найменший гвинтик з нього й він перестане йти. Треба пояснювати кожному військовослужбовцю, що він та його родина — необхідна складова нашого суспільства, яке він захищав, за яке віддав своє здоров’я, а може й частину свого тіла. Ці програми мають бути на державному рівні, а не на волонтерському.

Далі йде соціальна адаптація. Якщо людина вже не працює, тут мають бути тісні взаємовідносини з центрами зайнятості, виходячи з професії, яку має людина з ПТСР що повернулась з фронту. Необхідно знати, де можна застосувати цю людину з найбільшою для нього ефективністю. Не для держави, а для нього.

Скажімо, я повернувся з війни, нам необхідні зараз будівельники, а я не будівельник, я не можу цим займатись. Я журналіст, поет, композитор. Обов’язково таку людину треба залучати до цієї діяльності. Бо якщо людину залишити сам на сам з цією проблемою, вона не піде в центр зайнятості ніколи, вона не буде шукати собі роботу. Вона буде замикатись з кожним днем все більше й більше в собі, як равлик у своїй мушлі. Й врешті решт вона там і загине. Вона не вийде звідти.

Коли суспільство буде дбати про військовослужбовців, які повернулися з війни, суспільство буде процвітати, бо люди будуть робити все можливе й втілювати всі свої знання, вміння й бажання в ту сферу, де їм допоможуть себе знайти.

Війна — це боротьба. Це боротьба між темрявою й світлом. Перемогу завжди одержує світло, але темрява просто так не складе свою зброю. Темрява використовує всі свої засоби для того, щоб стало менше світла в цьому світі. Стало менше любові, насамперед менше добра. Менше поваги між людьми. Й поки триває ця боротьба, ми зобов’язані закумулювати всі свої сили, всі свої молитви направити до Бога. Але для цього очистити свої серця. Двоєдушні Богу не потрібні. Двоєдушні не можуть спілкуватись з Богом. Треба насамперед кожному зокрема очистити своє серце. На 180 градусів відвернутись від гріха. Й стати обличчям до Бога. Спиною до темряви, до цього зла, до лиха.