Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олександр Васильєв, 08 березня 2024
доступно: in English на русском

‘Тут неможливо було врятуватися’, — мешканка Бородянки

Ганна Шморгун — мешканка сумнозвісного будинку по вулиці Центральній, 353. Разом із сусідами вона ховалася у приватному секторі, але і там було небезпечно. Росіяни гатили по будинках з танків, розстрілювали людей на вулицях і закопували загиблих у канаві.

Вранці 24 лютого я вийшла в аптеку і побачила, що вже стояла велика черга. Потім пішла зняти гроші в банкомат. Бачу, й там черга. І тут мені кажуть: “Аню, почалася війна, ти хіба не знаєш?!” Тоді я піднялася на свій четвертий поверх. Мені подзвонила сусідка і сказала: “Я тобі даю дві хвилини на збори. Ми їдемо у приватний сектор та забираємо тебе з собою”.

Я вибігла з квартири в чому була і вже більше ніколи туди не поверталася. Третього березня, десь о другій годині дня, росіяни скинули бомбу на мій будинок. Квартира вигоріла вщент. А сусідні — другий і третій під’їзди — взагалі повністю знесло. Потім я навіть туди не підіймалася, бо все могло завалитися.

Загалом у моєму будинку загинуло 32 людини. У другому під’їзді сім’я загинула — чоловік і жінка. Їх привалило плитою. Кажуть, їх тут десь ховали в одній труні.

Ганна Шморгун, жителька смт. Бородянка Анна Шморгун, жительница пгт. Бородянка

Ганна Шморгун, жителька смт. Бородянка

У сусідньому дев’ятиповерховому будинку також багато людей загинуло. Їхні тіла лежали на тротуарі, а росіяни не давали поховати.

Коли мій будинок розбомбили, я жила в приватному секторі у знайомих. Переважно ми ховалися у льосі. Іноді виходили, але всього на кілька секунд. Тому що поруч із нами, а саме біля церкви, стояв російський бронетранспортер. Він повертав дуло і стріляв по приватному сектору. Багато будинків згоріли. Ми дивом залишилися живі.

У будинку поруч вбило п’ятьох людей, то вони навіть швидку не дозволили викликати. Зрештою ми вирішили евакуюватися. Їхали з приватними водіями на кількох машинах. Спочатку в одне село, потім — в інше, і так нас вивезли на Івано-Франківщину. Туди приїхала моя племінниця, забрала мене, то з нею я деякий час і жила.

Бородянка, вулиця Центральна 353. Будинок, у якому мешкала Ганна Шморгун Бородянка, улица Центральная 353. Дом, в котором жила Анна Шморгун

Бородянка, вулиця Центральна, 353. Будинок, у якому мешкала Ганна Шморгун

У Бородянці і буряти були, і чеченці, кого тут тільки не було. Вони тут усе бомбили: аптеки, “АТБ”, “Фору”, “Приватбанк”, ювелірний магазин, все рознесли. Тут безвладдя було, страшне свавілля. 80% Бородянки знищено. Дуже багато багатоквартирних будинків, які вже не підлягають відновленню, зокрема — мій будинок.

Я вважаю, що росіяни знищували цивільні об’єкти та житлові будинки навмисно. Це було сплановано. Вони знали, що там є люди. Якби мене сусіди не забрали, мені б не було куди діватися. Росіяни бомбили все, що було. Заходили у квартири, в аптеки, в магазини. Трощили та крали. Це страшне. Тут було місиво.

Розстріляне погруддя Шевченка у центрі Бородянки Расстрелянный бюст Шевченко в центре Бородянки

Розстріляне погруддя Шевченка у центрі Бородянки

Досі невідомо, куди поділися деякі люди з мого будинку. Вони вийшли з квартир, коли було бомбардування, але в результаті зникли безвісти. Як вони могли зникнути? Одних розстрілювали, інших, можливо, взяли у полон. Це моє припущення. Їх ніде немає. І молоді, і літні, і діти. Були такі випадки, що людина виходила, просто ішла вулицею, а їй стріляли в потилицю.

Я знаю, що там, де у нас лікарня, амбулаторія, росіяни зґвалтували 14-річну дівчинку. Там 15 жертв було. І навіть не дозволили, щоб їх поховали. Коли росіяни тут стояли, вони зробили канаву і усіх туди закопали, а коли вони вже вийшли, лише тоді звідти дістали людей, брали ДНК, проводили експертизи та перепоховували.

Тут неможливо було врятуватися. 24 години на добу була стрілянина, вогонь. Це жах, це така травма, що не передати.

Модульне містечко у Бородянці, де мешкає Ганна Шморгун Модульный городок в Бородянке, где проживает Анна Шморгун

Модульне містечко у Бородянці, де мешкає Ганна Шморгун

Після повернення в Бородянку я живу у модульному містечку. А мій будинок як стояв зруйнований, так і стоїть. Нічого не роблять, кажуть, коштів немає. Немає завтрашнього дня, немає надії. Ну хоча сказали б, почекайте ще трохи, але все буде… Але — ні! Сидимо і все. Я пенсійного віку, мені за кілька днів буде 70 років.

Не знаю, скільки я ще буду жити в модульному містечку… Важко! Морально важко — і депресія, і страх, і панічні атаки. Нема на кого сподіватися, треба сподіватися тільки на себе. Кажуть — тримайтеся! А за кого триматися, якщо нікого немає?!

поширити інформацію

Подібні статті

• Голоси війни

‘Вовчик-братикʼ: історія бійця, який вижив у Маріуполі та повернувся до життя

Він приїжджає на акції за свободу військовополонених щотижня вже не перший рік. Чоловік на кріслі колісному, що постійно жартує з оточуючими та розважає дітей, завдяки впізнаваному зовнішньому вигляду став своєрідним символом заходів. Про початок війни, окупацію Маріуполя і життя після ампутації обох ніг розповідає “Вовчик-братик”.

• Голоси війни

‘Били по голові, притуляли пістолет до потилиці й імітували розстрілʼ

100 днів у секретній тюрмі т.зв. МГБ “ДНР”. 13 років колонії суворого режиму. Побиття, імітація розстрілів, переламані ребра, холодний підвал — історія цивільного вʼязня, лікаря-нейрофізіолога Юрія Шаповалова, який дочекався обміну і повернувся додому.

• Російсько-українська війна   • Інтерв’ю

‘Ми повинні продовжувати нашу роботу та не йти на компроміси’, — Михайло Романов

Чи колишні дисиденти в Чехії знали, що Росія катує українських військовополонених? Чи зможе людство колись забути значення слова “геноцид”? Коли саме Росія стала перетворюватися на країну-катівню, та який намір країни-агресора показала повномасштабна війна? Читайте в інтервʼю з Михайлом Романовим, автором дослідження про катування українських військовополонених Росією і людиною, яка не боїться висвітлювати темряву, бо розуміє важливість такої роботи.

• Голоси війни

Жінка, яка не зламалась. Частина перша

Вона пережила зраду колег і 45 днів російського полону. Ларису Фесенко, директорку ліцею на Куп’янщині, кинули до катівні за те, що не схотіла переходити на бік ворога і вчити своїх дітей під рашистськими прапорами.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти