Війну я зустрів у Києві. Вранці я не спав, чекав, що щось станеться, але таке повномасштабне вторгнення стало для мене несподіванкою. Коли зранку почалися вибухи, ми з друзями, у яких була маленька дитина, вирішили виїхати на околиці Києва. Ми вважали, що росіяни покошмарять нас кілька днів ракетами, але ніхто не вірив, що буде така велика навала.
У батька моєї дівчини є дача на околицях Бородянки, і ми вирішили, що це буде гарне місце, щоб побути там якийсь час. Потім, коли ми вже приїхали в Бородянку, наступного дня стало зрозуміло, що це не якийсь там терористичний акт, а повномасштабне вторгнення. Ми вже не могли купити їжу, ми там опинилися фактично відрізані від цивілізації, тому що росіяни дуже швидко дійшли до самої Бородянки. Вони почали нещадно бомбардувати місто.
Усе дуже швидко перетворилося у таке собі задзеркалля, тому що у нас не було доступу ані у бік Києва, ані в інший бік — там вже точилися бої. Тим паче росіяни бомбардували все, що рухається і не рухається: цивільні машини, людей, будинки…
Крім того, що росіяни обстрілювали міста й села, що були навкруги, вони почали грабувати будівлі, спалювали будинки, їхні снайпери розстрілювали людей, які намагалися знайти їжу.
Я не знаю, чи це вони робили спеціально, адже не можу зрозуміти, яка може бути військова логіка робити такі масовані бомбардування цивільних об’єктів. Причому, навіть коли фронт вже пішов від Бородянки, росіяни не припинили бомбардування. Припускаю, що це була така, так би мовити, психологічна операція. Тому що коли вони заїжджали в Бородянку, перше, що вони зробили, — це розстріляли з танку продуктові магазини, аби не було ніякої їжі. І це було найскладніше у сприйнятті — неможливість отримати їжу.
Зараз я працюю з психологом, він мені пояснює, що у нас у всіх колективна травма після Голодомору. Я дуже багато згадував, як мені бабуся розповідала про Голодомор. Ми намагалися якось з сусідами збирати “зерна” і буквально ділили їх по грамах серед тих, хто там був. Я ходив навкруги у пошуках їжі. Бачив і розстріли цивільних, і розбиті будинки. Дуже страшно було дивитися. Якось я ходив за їжею, площа була забита людьми, вони стояли в чергах біля магазинів. Не дивлячись на обстріли, вибухи, величезний натовп — 500-600 людей стояли як роботи, тому що абсолютно безнадійна була ситуація.
У людей був такий стан, що вже не так страшно було під вибух піти, люди сідали в машини, давали газу і їхали буквально крізь поле бою.
У якийсь момент ми зрозуміли, що у нас немає виходу. Ми чекали, що буде якась адекватна реакція міжнародної спільноти. Оскільки я колись був командиром загону швидкого реагування Червоного Хреста України, я точно знав, як має відбуватися евакуація цивільних, адже я свого часу, власне, був людиною, яка мала здійснювати таку евакуацію… Тож ми чекали якоїсь організованої евакуації, але цього не відбувалось, а залишатися вже було неможливо. Тому ми просто сіли в машину зранку і з групою інших машин без особливої надії на життя поїхали.
Ми їхали через поле бою — це окремий епізод, тому що на нашому шляху ми бачили розстріляних цивільних і військових. Я бачив, як добивали військових. Мене найбільше шокувало, коли я побачив, як з відрізаною головою лежить захисник України, у нього ще тече кров, а над ним стоїть росіянин і тримає на тілі воїна ногу, потім дивиться на тебе, наче хоче сказати: “дивись, який я крутий…”
І подібні ситуації були неодноразово. Вони наче вихвалялися, що не просто вбивають, а ще з якоюсь такою лютою, звірячою жорстокістю.
Вони підпалювали трупи воїнів! Навіщо це робити, я взагалі не розумію. Воїнів, які були поранені та намагалися кудись відповзти, дострілювали. Ми це бачили на власні очі. Частина росіян, яку я бачив, — це були якісь малолітки, котрих трясло від зброї в руках, а були такі, наче не з цього світу — люто відбиті. У них не було страху. Вибухи, обстріли, а він стоїть і його не хвилює нічого, крім того, щоб показати, якій він крутий, бо когось вбив жорстоко.
У мене діагностований ПТСР, я проходжу терапію. На жаль, не дуже гарний стан у мене, тому всім, хто опинився в подібній ситуації, я раджу одразу займатися цим питанням, адже я трішечки запустив і зараз це дається взнаки.
Я не можу навіть дегуманізувати росіян, тому що для того, аби дегуманізувати когось, людина має бути гуманізована. А дегуманізувати те, що не є “human”, — дивно. Тому моє ставлення до них змінилося зі стану, в котрому я їх дегуманізував, до того, що я взагалі тепер не вважаю їх за “human”. Зараз я намагаюся концентруватися більше на українцях і на тому, щоб допомагати нам перемогти, ніж думати про росіян, тому що для мене це абсолютний край. Я не знаю, що у них там в голові, але це “дичина”. Це не війна. Я знаю міжнародне гуманітарне право. Все, що росіяни роблять, виходить за рамки війни. Це абсолютний геноцид по своїй суті. Я росіян не вважаю людьми. У мене немає ніяких пояснень, окрім того, що вони не люди.
