‘Син пішов мене рятувати, а потрапив у полон’

Село Тавільжанка, в якому мешкала Марина Олексіївна Забавська, російсіяни захопили ще 24 лютого 2022 року. В окупації воно перебуває і донині. Її сина Івана повномасштабне вторгнення застало в Харкові. 

— Мій син — не військовий, колись давно відслужив, а потім займався бізнесом, продавав у Дворічній шаурму, доки через карантин не довелося свою справу закрити, — розповідає Марина Олексіївна. — Винаймав квартиру в Харкові, а з вересня 2022 року волонтерив, розвозив по деокупованих селах ліки та хліб.

25 вересня під час обстрілу села загинула старша сестра пані Марини — Тетяна.

— Вона не встигла забігти в хату, упала через поріг і залилася кров’ю. Я була у льосі. Почула крик, вискочила. Затягла її в будинок. Рани в неї були дуже великі. Вона марила. Я розуміла, що потрібна медична допомога. На вулиці було небезпечно, уламки літали як дощ. Мені треба шукати допомоги. Думаю: “Якщо я не вискочу, я потім буду жалкувати, що так нічого і не зробила”. Вискочила на дорогу. Бачу: їде танк російський. Почала махати. Він направляє на мене дуло. Коли під’їхав ближче, військовий зрозумів, що мені потрібна допомога. Спитав, чи є поранені. Пообіцяв прислати когось. Я чекала, але ніхто так і не приїхав. Сестра помирала дві години. Потім через дві доби я вночі почала копати яму. До п’ятої ранку копала, а наді мною по небу ракети літали — туди, сюди… Поховала... Мені допомогла одна жінка. Я зрозуміла, що без сестри я більше не зможу там залишатися. Вона була підтримкою і опорою… Треба було виїжджати. Це можна було зробити лише через Росію. Йти в бік Куп’янська, через сіру зону, було дуже небезпечно.

28 вересня Марина Олексіївна виїхала в сусіднє село, Будьоновку. Вона не знала, що в цей час у бік Тавільжанки на велосипеді рушив за нею Іван.

— 30 вересня виходжу на зв’язок із рідними, а вони мені кажуть: “Ваня пішов за тобою!” Він хотів мене забрати з дому, евакуювати. Речі, хліб, ліки залишив... Узяв у людей велосипед і пішов з Дворічної, з деокупованої території, на окуповану. Я думала: “Ну куди ж він пішов? Там же сидять російські військові по хатах!” Але я сподівалася, що він вийде. Чекала.

Тієї осені тривав контрнаступ, ситуація на фронті змінювалася мало не щогодини. Марина Олексіївна каже, на багатьох картах в останні дні вересня 2022 року район, де розташовано її будинок у Тавільжанці, був позначений зеленим — “під Україною”.

— А фактично він залишався під Росією. Син подумав, що у Тавільжанці вже наші, що там уже все чисто.

У пошуках сина Марина Олексіївна поїхала у Бєлгород. Зверталася до волонтерів, шукала будь-які контакти. Писала у приймальню російської Уповноваженої з прав людини Тетяни Москалькової — марно. В одних кабінетах не реагували на звернення, в інших відповідали, що такої людини як Іван Забавський у Росії немає. Нарешті аж у травні 2023 року, через пів року після зникнення Івана, російське міністерство оборони дало стандартну відповідь: “Затриманий за протидію СВО. Перебуває на території РФ”.

Вже потім мати дізнається, що весь час, поки вона оббивала пороги інстанцій у Бєлгородській області, її син був поряд.

— Тиждень сидів у підвалі, потім в Шебекіному. У Бєлгороді його тримали до червня 2023 року.

Ще до отримання офіційної відповіді з російського міноборони, у грудні 2022 року Марина Олексіївна поїхала додому, на місце, де забрали Івана. Бої там в цей час трохи стихли. Тож вона хотіла пошукати свідків зникнення сина.

— Ходила по військових. Ніхто нічого не казав. Питала в односельців. І одна сусідка сказала, що бачила, як він ішов дорогою, а з ним двоє російських військових. Він привітався до неї, назвав своє ім’я”. Вона старенька, могла й не впізнати, тому він таким чином дав їй знати про себе.

На початку 2023 року мати спробувала зателефонувати своєму сину у Вайбері. Відповів якийсь незнайомець.

— Я питаю: “Де Ваня?” А він каже: “Затриманий, перебуває у відділку.” — “Де? Якому?” А він нічого не відповів. У мене гроші закінчилися, дзвінок зірвався, а коли я поповнила рахунок і телефонувала знову, вже ніхто не відповідав.

У червні 2023, через дев’ять місяців пошуків, пані Марина приїхала до Харкова. Почала знову звертатися до всіх інстанцій — тепер українських. А наприкінці липня з нею зв’язалися російські журналісти, з “Медіазони”.

— Вони розповіли мені, що Івана судять за шпигунство, 1 серпня в Петербурзі мало відбутися апеляційне засідання щодо запобіжного заходу. Потім після суду вони зі мною зв’язалися і повідомили, що на суді самого Івана не було, прийшла тільки його адвокатка. Суд тривав дуже недовго.

“Санкт-Петербурзький міський суд сьогодні мав розглядати апеляцію на арешт Івана Забавського — молоду людину звинувачують у шпигунстві (стаття 276 КК). Але під час засідання з’ясувалося, що він несподівано відкликав свою скаргу на рішення Петроградського районного суду, який 22 червня помістив його до СІЗО до 20 серпня. Інтереси Забавського представляють адвокати за призначенням”, — писали після того засідання журналісти “Медіазони”.

Мати знайшла сину адвокатів, які б дійсно захищали його інтереси. В жовтні вони навіть змогли його відвідати у СІЗО, принесли йому теплий одяг.

— Ваня був дуже вдячний, адже він в одному одязі пробув вісім місяців. Футболка і штани — це те, в чому він був, коли його забрали. Але від допомоги адвокатів він відмовився.

Мати вважає, що його примусили це зробити.

— У листопаді нам дали поспілкуватися телефоном. 26 хвилин тривала наша з Ванею розмова. Я розуміла, звичайно, що поряд із ним хтось є. Він заспокоював мене. Питав, як там будинок. В Петербурзі він в самому чистилищі, це управління ФСБ.

За словами пані Марини, у Тавільжанці окупанти забрали не лише її сина. Зникло чимало цивільних. Про когось відомо, що вони в полоні. А дехто залишається зниклим безвісти.

Нам відомо про чимало випадків, коли Росія вважає військовополоненими цивільних заручників. Частина затриманих окупантами українців отримує статус, “людей, які протидіють СВО”.

— Це неправовий термін, — наголошує Євген Захаров. — У кримінальному кодексі Російської Федерації немає такої кваліфікації — це ніщо з погляду права!

Лише невелика кількість людей проходить по так званим “судовим процедурам”: їм висунуто обвинувачення, вони мають адвокатів, часто призначених державою і таких які не виконують своїх функцій. В такому випадку найчастіше Росія звинувачує цивільних полонених або у “шпигунстві”, або у “виправданні і сприянні тероризму”.

Україна потребує створення спеціальної процедури для повернення з полону українських цивільних заручників. Адже на обмін вони потрапляють вкрай рідко.

За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, в російському полоні зараз залишаються близько 14 тисяч цивільних. При цьому підтверджено місцеперебування лише 1600 осіб, а повернути вдалося взагалі мізерну кількість — 147 цивільних.

Нагадаємо, Харківська правозахисна група створила гарячу лінію щодо зниклих безвісти. Якщо ви є родичем або знаєте про військовополонених, ув’язнених цивільних, зниклих безвісти на окупованій території цивільних, дзвоніть за номером 0 800 20 24 02 (безплатно).

Ми не можемо давати гарантії, що встановимо розташування близької вам людини. Однак за роки нашої роботи нашим фахівцям вдалося знайти понад 30% людей, про яких нам повідомили.