‘Не треба ризикувати життям дітей. Вони — найдорожче!’

…Від будинку, де колись мешкала Ельвіра з дітьми й батьком, нічого не залишилося. Як і від дитячого садка, де вона колись працювала вихователькою. “Ось, погляньте!” — жінка показує на телефоні фото руїн, які ще нещодавно були людськими оселями.

Її рідний Бахмут знищений майже вщент.

Зараз сім’я мешкає в Сумах. Але й тут останнім часом неспокійно. Зустрічаємося з Ельвірою наступного ранку після чергової “гучної” ночі в холі лікарні, де колись ставили на ноги її доню.Тепер колишня вихователька працює тут комірником. На фоні знову волає повітряна тривога.

— 24 лютого 2022 року в Бахмуті було жахіття, гірше, ніж у 14-му… Гриміло весь березень, десь далеко… Потім стало тихо до травня, — розповідає Ельвіра. — Не виїжджали одразу, бо в мене маломобільний батько: три інсульти, зараз зовсім не ходить. Ніхто не думав, що так буде! А потім почалося: одна ракета, дві… РСЗВ. Страшно… “Батьку, — кажу, — поїхали!” — “Я нікуди не поїду”. Тому я ризикувала…

Старшій дочці Ельвіри, Дар’ї, в перший рік повномасштабного вторгнення було шістнадцять, Дмитру — десять. Вони обоє дістали поранень 12 серпня 2022 року.

— День був похмурий, гриміло… Кожні 10-15 хвилин гриміло… У нас три доби не було світла… Ми живемо у квартирі, а поруч — приватний сектор. І в них була електрика. Там жила сім’я подружки дітей. І вони пішли до цієї подружки зарядити телефони та павербанки. Я їх просила не ходити, а вони мені: “Мам, та ми швиденько!” Я була біля батька. І почався обстріл… Страшний… Я батька накрила, сама далі від вікон. І тут — чую крик у під’їзді. Діма забігає весь у крові, у пилюці, плаче: “Там Даша!”

Ельвіра кинулася на пошуки доні.

— Бачу: вона біля іншого під’їзду, сусіди їй допомагають, підтримують. Я не одразу зрозуміла, що з нею. Діма сказав — спина. Але в неї, як виявилося, було ще серйозне поранення ноги.

Обстріл стався, коли діти вже майже дійшли додому. Даша прикрила собою брата і тим врятувала його життя. Дмитро отримав уламкове поранення, а його сестра постраждала більш серйозно.

— Скрізне поранення лівої ноги, гомілкостоп, поранення попереку, — перелічує її мама. — Я, в чому була, схопила сумку з документами й поїхала рятувати дітей. Хлопці-військові допомогли доїхати, бо швидку допомогу не дочекались би, доня стікала кров’ю. Доїхали до бахмутського травмпункту. Там наші військові допомогли й відправили нас з хлопцями до Костянтинівки, де зробили операцію, поставили апарат зовнішньої фіксації, а потім поїхали у Дніпро. Нам всі дуже допомагали, я вдячна лікарям у Костянтинівці, у Дніпрі…

З Бахмута родина виїжджала без речей, буквально в домашніх капцях. На дітях весь одяг був у крові (чисті футболки дали військові). У Бахмуті залишилися й гроші…

— У нашому домі була ще одна сім’я, ми трималися разом. І коли сталася біда, вони мені допомогли, дочку несли на матраці. І я спочатку схопила гроші усі, що в мене були, і пакет з документами. А коли вже була в травмпункті в Бахмуті, злякалася за свого батька, що залишився вдома. І дала більшу частину грошей сусідам. А потім через якийсь час жінка знайома пише: мені син-військовий скинув гроші на карту, а я зняти не можу. Я їй: давай я скажу сусіду, щоб він тобі гроші віддав, а ти мені перекинеш на карту. Телефоную сусіду, а він каже — ні. Отак… І Дашина вчителька, золота людина, коли дізналася про нашу біду, попросила номер картки. Сказала: “Ми своїх не кидаємо!” Переказувати гроші на картку знайомі й незнайомі, вчителі, співробітники… Не залишили нас земляки…

Згодом родина вирушила в Суми, до рідні. Лікування не можна було переривати.

— Мені треба було далі рятувати ногу дитині. 9 місяців ми були з апаратом... Милиці, колісне крісло… Нам дуже допомогли в Сумській дитячій лікарні. Лікар наша, Костюкова Олена Вікторівна… І директор, і заступник… Всім дякую! Мені тут запропонували роботу, спочатку працювала на кухні, потім з’явилося місце комірника. Дочка зараз потихеньку ходить, хоч і кульгає. Добре, що ногу врятували. Має інвалідність.

Колісним кріслом тепер більше користується батько Ельвіри. Його восени 22-го допомогли вивезти з Бахмута до Сум волонтери. Даша попри все вступила цього року до медичного коледжу. На жаль, в Сумах, як і в інших прифронтових містах, навчання лише онлайн. А спілкування з однолітками не завадило б: психологічний стан дітей після пережитого досить тяжкий, каже мама. Вони знову зазнають стресу, адже місто регулярно обстрілюють.

— Хочеться одного — щоб війна закінчилася. Йти вулицею і не думати — чи не прилетить зараз щось… А ще хочеться додому, хоч і знаєш, що там все зруйновано… Я тепер дітей не відпускаю від себе… Знаєте, як я себе виню в тому, що сталося? Я й батька залишити не могла, і дітей… Це ж лише мить, секунда! Може, якби ми вчасно поїхали, не отримали б мої діти ані фізичних, ані психологічних травм… Не треба ризикувати життям дітей! Діти — це найцінніше, найважливіше…

За інформацією Офісу генпрокурора, від початку повномасштабного вторгнення поранень зазнала більше як 1681 дитина. Загинули щонайменше 589 українських дітей. Найбільше постраждалих — у Донецькій (598), Харківській (459) та Дніпропетровській (190) областях. Станом на сьогодні на прифронтових територіях Донеччини, де проходить обов’язкова евакуація сімей з дітьми, залишаються ще 167 неповнолітніх.

Тим часом Даша потребує подальшої реабілітації. Якщо ви бажаєте підтримати дівчину, що ціною свого здоров’я врятувала брата, надаємо номер банківської картки їхньої мами: 5355 2802 1473 8252.