Прощавай, ресентимент!
Я сердився на себе, але, зрозуміло, дістатись мало було їй.
Страшна злість проти неї закипала раптом у моєму серці. Так би й убив її, здається. Щоб помститися їй, я заприсягся, подумки, не говорити з нею весь час жодного слова. Вона ж всьому причиною, думав я.
Ф.М. Достоєвський, “Записки з підпілля”
Ми так довго говорили про перемогу, що не помітили, що прийшла така перемога, на яку зовсім не чекали — перемога ресентименту. Його всеосяжна влада непомітна і глибоко прихована у підсвідомості. Ті, хто занурений у ресентимент, зазвичай не знають про це, не бачать трагічних наслідків і тому не розуміють, як можна від нього звільнитися. У чому ж суть ресентимента? Як він став такий популярний, у чому його сила і що тепер із цим робити?
Ресентиментом називають почуття ворожості до того, що людина вважає причиною своїх бід. З англійської це слово перекладається як образа, обурення, злість. Давно відомо, що “на скривджених воду возять”. І це недарма: скривджена людина впевнена, що хтось винен їй, і вона злиться, не отримуючи цього. Звідси приховане відчуття себе жертвою ситуації, що склалася. А до такої слабкої позиції й ставлення в інших людей відповідне. І, хоча ресентимент часто агресивний і самовпевнений, у ньому завжди відчувається ця квола образа і вражене почуття справедливості.
Сергій Медведєв пише: “Ніцше, автор цього терміну, називав ресентимент “мораллю рабів”, мстивою заздрістю приниженої людини, безсилої змінити умови свого існування і такої, що бачить причину своїх нещасть у зовнішньому злі”. І далі, посилаючись на Макса Шелера: “за умов несвободи люди схильні спрямовувати свою ненависть не на джерело своїх нещасть (держава, начальство, рабський стан), але на зовнішню силу”. Праведний гнів, що виникає при цьому, “виконує терапевтичну функцію, каналізуючи фрустрацію, примиряючи з дійсністю і одночасно даючи людині, що гнівається, сенс життя і почуття ідентичності”.
Український філософ та публіцист Сергій Дацюк в статті “Все лихо — від Ресентимента” на початку 2022 писав: “Ресентимент є причиною того, що енергія спрямована не в той бік”. Дійсно, ми часто мимоволі звертаємо нашу увагу на жахи, несправедливості та злочини навколо нас, і сил не вистачає, щоб навести лад у своєму домі, у своїй країні, всередині себе самого. А розвивається, як відомо, саме те, на що спрямована увага. Тому ті, хто потрапили під владу ресентименту, спрямовують свою енергію не на розвиток життя, а на підживлення того, що викликало у них страх, розпач, ненависть і спрагу помсти.
Людина, охоплена ресентиментом, пристрасно бажає загибелі своїм реальним чи вигаданим ворогам. Вона забуває про золоте правило і легковажно робить іншим те, чого не бажає собі. А оскільки все те, що ми посилаємо у світ, повертається до нас, ресентимент веде до самознищення — це спіраль, що розкручується вниз все сильніше, і чим більше уваги до негативу, тим він стає ширшим і міцнішим. Як сказав Нельсон Мандела: “Ображатись і обурюватися — це пити отруту і сподіватися, що це вб’є ваших ворогів”.
Як показує у своїй статті Дацюк, у ресентименті стає ущербним у людини практично все: пам’ять — “винний тільки кривдник, а жертва невинна”, воля — тепер це воля “до контролю та примусу”, віра — замість неї “фанатизм, ненависть до невірних і обскурантизм”, емоції — “немає емоційного задоволення, а лише довічний гнів і туга “. Дацюк показує, як ресентимент тупо все спрощує, руйнує в людини саму здатність створювати сенси — “це не просто психотравма, а багатовимірне фундаментальне спрощення”. Ось його вирок: “Фашизм — це контроль і примус для єдності суспільства в простоті. Ресентимент, якому вчасно не дали відсіч, завжди народжує фашизм, хоч би як він не називався, як би не ховався і як би удавано не зрікався своєї суті”.
Ресентимент неможливий без двоєдушності. Не можна нескінченно тільки скиглити і злостити, а отже, потрібна позитивна повістка: які ми сильні і як нас усі бояться, які ми духовні і за нами всі підуть, що незабаром буде перемога над ворогами тощо. Тому ресентимент пов’язаний не тільки з саморуйнуванням, але закономірно і з самообманом, що приховує весь жах ситуації. Це вибір скочуватися назад, вдаючи, що йдеш вперед.
Війна різко посилила поширення ресентименту, завдавши безліч тяжких травм, втрат та загальний стан ПТСР. Ось тільки два такі явища: загальне застрявання в ненависті, яка по краплині неминуче отруює того, хто її відчуває, та відмова від гуманістичних цінностей. Здавалося б, чи до них зараз, коли йдеться про виживання? Але якщо вони втрачені, їхнє місце заповнюють антицінності розлюднення.
Чому ж чітке розуміння ресентименту, дане Ніцше та Шелером ще в 19 столітті, не перешкоджало його тотальному поширенню в нацистській Німеччині, Радянському Союзі та абсолютному пануванню на пострадянському просторі? Невже тому, що в ньому є базовий глибинний потяг людини до смерті, деградації, самознищення — всього, що завгодно, аби не усвідомлювати те, що відбувається і не брати на себе свою частку відповідальності?
Ресентимент по-дитячому наївний і надмірно емоційний — таке враження, що він вимикає здоровий глузд і критичне мислення. За тим анекдотом: — “Ходімо сусідів бити!” — “А, якщо вони нас потім?” — “А нас за що?”. Людина, заражена ресентиментом, схожа на алкоголіка, причому сварливого, злісного, заздрісного та агресивного або на людину, яка нескінченно згадує сексуальне насильство, пережите в юності, зі звичним станом жертви, яке дозволяє нескінченно волати про допомогу, нічого не робити для лікування і затято звинувачувати оточуючих у своєму нещасливому житті.
Людині ресентимента жити простіше та зручніше, ніж тому, хто відмовився від цієї зарази — він чітко знає, де його вороги та де друзі. Ворог той, хто не поділяє його бачення світу та цінності, а друг — той, хто говорить зрозумілі та очікувані речі. Людину ресентимента легко впізнати за нетерпимістю, вмінням клеїти ярлики, зарозумілості та небажанням розбиратися в суті питань. Або за ниючим, плаксивим тоном і веселощами з присмаком знущання, що передбачає очевидність свого розуміння істини. Звісно, пропаганді керувати такими людьми легко — достатньо показати, хто винуватець наших бід, та сказати “геть його”!
Народ, засліплений ресентиментом і охоплений патріотизмом, знаходить причини всіх своїх бід у сусіді, а той, не помічаючи вже свого ресентименту, теж вирує злістю, жадає помсти, визволення та справедливості. Коли починається війна, то катастрофічні жертви та руйнування викликають природне зростання ненависті та безвиході. А ресентимент тим часом лише розквітає, харчуючись болем, розпачом та глибокими травмами людей.
Чи є, тим не менш, якийсь вихід із ресентименту?
З психологічної точки зору ресентимент — це найчастіше звичайна проекція, тобто схильність людини не помічати в собі проблеми, недоліки, минулі помилки із закономірним витісненням хворобливих переживань у підсвідомість, де вони стають “сліпою плямою”. Це відбувається тому, що людям страшно і соромно визнати, що вони були в чомусь неправі і тому, що чим серйозніші помилки, тим сильніший опір правді. Простіше загнати цей біль у глибини несвідомого. Але ось біда — енергія нікуди не подінеться, і будь-які схожі події або якості людей резонують зі “сліпою плямою” і викликають гнів. А гнів перетворюється на ненависть, підкріплену почуттям своєї правоти, що має властивість міцніти і зростати. Звинувачуючи поголовно всіх жителів іншої країни, люди не хочуть бачити, що так само і на них лежить своя частка відповідальності за згубні дії свого уряду і ситуацію, що склалася в своїй країні.
При цьому виникає ґрунт для іншої сторони ресентименту — присвоєння собі права підтасовувати цінності, щоб непривабливі мстивість, гнівливість та образливість стали боротьбою за справедливість, звільненням від гніту, перемогою над злом. А то й псевдорелігійною приналежністю силам світла, що протистоять натиску темряви.
Одне з основних питань, яке мало б хвилювати під час війни: як, борючись із ворогом, не стати подібним до нього? Або в іншому формулюванні: як долаючи несприятливі зовнішні обставини не забути, що це значною мірою відображення власних внутрішніх конфліктів і що потрібна передусім перемога над собою? Є старовинний загадковий вислів: “переможець дракона стає драконом”. Саме до цього дружно йдуть усі представники ресентименту. Згадаймо сцену у фільмі Марка Захарова “Вбити дракона”, коли Ланцелота охоплює праведний гнів у поєднанні з зарозумілістю. На щастя, поряд з ним виявляється подруга, яка обкочує його холодною водою, щоб він прийшов до тями. Під час і після бою з драконом варто помічати, чого навчилися поганого в контакті з ним.
Крім нахабного і самовпевненого ресентименту, який у всіх на виду і роздмухується ЗМІ, часто виникає “тихий” ресентимент, в якому немає особливої агресії по відношенню до оточуючих. Натомість пригніченість, самокритика та звичний відчай. При цьому зростає розрив між бажаним життям і тим, що відбувається в реальності, а з ним зневіра та заздрість, характерні для ресентимента. Злість тоді спрямована вже на самого себе, у вигляді жалю та нав’язливих роздумів про свою гірку долю. Але найпоширеніший і непомітний вид ресентимента — це звичка не помічати те, що відбувається насправді, якщо це неприємно, небезпечно, змушує змінювати самооцінку та погляди. Такий ввічливий і благодушний ресентимент зсередини сприймається як вимушена і навіть розумна поведінка (хоча в ньому є тією чи іншою мірою травма свідка, витіснена у підсвідомість).
Як тільки ми опиняємося під владою зовнішніх сил та своєї реакції на стимули ззовні, ми сповзаємо у позицію жертви обставин. А вона веде до ресентименту, який став супроводжувати нас практично повсюдно. Він приховується у звичній залежності від телефону, серіалів, їжі та пива; у будь-яких відволіканнях від головного та прокрастинації; у машинальному перегляді реклами тощо. При цьому в нас усередині непомітно зростають дискомфорт та роздратування, які перетворюються на вибуховий чи пригнічений гнів. І ми не хочемо бачити, як все глибше поринаємо в болото ресентименту — істерично-крикливе, плаксиве, таке, що вимагає співчуття і при цьому лякаюче і огидне у своїй самовпевненості та силі самознищення.
Нелегко зізнатися собі, що я теж людина ресентимента. Звичайно, трохи, зовсім непомітно, зовсім не в такій страшній, потворній формі, як це в інших людей чи народів. Але сутність від цього не змінюється. Як тільки ми перекладаємо на когось свою відповідальність, застрягаємо в звинуваченнях та очікуванні допомоги, дозволяємо собі бути пригніченими зовнішніми обставинами та своїми невирішеними проблемами, звично поринаємо у негативні почуття — завжди виникає ґрунт для ресентименту. Соромно розуміти, що, перебуваючи у владі ресентименту, мимоволі йому служиш. Від шкоди, марності та безглуздості такого життя стає гірко та страшно.
Чи маємо ми ще шанс використати свободу волі, щоб перемогти ресентимент, хоча б у собі? Адже для цього доведеться навідріз відмовитися від усіх його проявів у своєму житті. Сказати легко, а зробити набагато важче: перестати бути жертвою навіть на якісь частки відсотка; відчути внутрішню свободу; стежити, щоб у душі не застрягали злість, образа, зневіра, свідомість своєї незрівнянної правоти; розібратися з минулим та сфокусуватися на кращому майбутньому; діяти із кохання, а не ненависті. А головне, спрямувати свою активність на реальні перемоги над собою та у світі — замість ілюзій, докорів совісті, доказу своєї правоти та мстивості.
Джо Диспенза закликає: “Усвідомте свою силу! Часто ми думаємо, що зовнішні обставини чи люди мають владу над нами. Насправді ми самі віддаємо їм цю владу… Енергія завжди була в вас, вам потрібно лише направити її у потрібне русло. Беріть відповідальність за своє життя!”. Але важливо не забувати, що ресентимент, як давня хронічна хвороба, завжди напоготові. Варто виявити хвилинну слабкість, і він уже непомітно розквітає знову. І останнє питання: покінчивши з ресентиментом, чи знайдемо ми в собі те, чим має сенс заповнити місце, що звільнилося?
Аркадій Даваров — IT-фахівець, психолог