Їхати за довідкою до ворога? Цивільні, які пройшли російські катівні, вимагають справедливості
Які ще їм докази треба?
— ...Приїхали додому, сказали, що я співпрацюю з СБУ, с ЗСУ, — згадує Олег (ім’я змінене), якого росіяни кинули до катівні у серпні 2022 року. — Забрали мене за мої проукраїнські погляди, я їх не приховував, називав речі своїми іменами. Були обшуки вдома, шукали засоби зв’язку, засоби розвідки, квадрокоптер, зброю…
Тримали чоловіка на сумнозвісному Вовчанському агрегатному заводі. Через його катівні пройшло чимало цивільних з окупованого на той час регіону. Про Вовчанський агрегатний завод ми багато розповідали. Тут у перший рік війни окупанти облаштували справжній концентраційний табір: утримували викрадених українців — колишніх атовців, українських правоохоронців, рідних тих, хто служить чи колись служив у ЗСУ, а згодом й усіх, хто чимось не подобався окупантам.
Були випадки, коли цивільних викрадали заради отримання грошей або “віджимання” бізнесу. Іноді логіку окупантів було складно зрозуміти. Місцеві розповідали, що достатньо було “недоброго погляду” на блокпосту.
— Допити були по шість, по сім годин, — каже Олег. — Хоча допитом це важко назвати. Тому що на допитах люди балакають, а там не до розмов було: катували. Залишався на агрегатному до деокупації. Готували вивозити до Росії…Ще трохи, і мене б уже вивезли. Сказали, що буду доживати там або розстріляють.
Врятував охоронець. Коли наші вже наступали й росіянам було не до нагляду за полоненими, один із “еленерівців” просто відкрив камеру, в якій тримали Олега і кількох інших в’язнів.
— Одразу після деокупації поліція проводила побудинковий обхід, перевіряла документи, а в мене на той час ні паспорта, нічого не було, все росіяни вилучили… Нашій поліції розповів, чому немає документів, що я був на агрегатному, у полоні. Написав заяву, пояснення, потім повторно писав заяву до поліції. Це була ініціатива правоохоронців, приїжджав слідчий, робили відтворення на агрегатному. Відеофіксація була, я детально пояснював на камеру, що і як відбувалося. Поліція тоді відкрила провадження по багатьох людях.
Довгий час Олег навіть не намагався отримати офіційного статусу “особи, що була позбавлена особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України”, хоч і активно співпрацював з правоохоронними органами. Каже, просто не до того було. Вперше звернувся до Комісії, яка встановлює факт позбавлення волі, у вересні минулого року. Жодної відповіді не отримав. Щось дізнатися вдалося лише після того, як втрутився адвокат. Зі здивуванням Олег виявив: в статусі бранцю агрегатного заводу “відмовлено”. З яких причин — невідомо. Комісія не пояснює свого рішення. Тепер Олег ставить собі питання: що робити — може, наступного разу треба донести ще якісь довідки — раптом це вплине на колегіальне рішення?
— Які ще їм треба документи? Які докази? — дивується Олег. — Були ж показання свідків… Мені що, для того, щоб довести факт полону, треба з’їздити в Росію і взяти там підтвердження?
Факт полону недоведено
У практиці юриста ХПГ Сергія Пройдака таких випадків, коли людина перебувала у полоні, але Комісія їй відмовила в наданні відповідного статусу, чимало:
— Взагалі кожен другий отримує відмову. Коли люди звертаються до нас, вони зазвичай вже намагалися це зробити самостійно: взяли з сайту заяву, заповнили її, додали туди обставини, як і коли вони були позбавлені волі, додали туди витяг про кримінальне правопорушення і відправили. Але цього для комісії недостатньо.
Голова правління Об’єднання родичів політв’язнів Кремля Ігор Котелянець теж нещодавно озвучив інформацію про велику кількість відмов під час звернень колишніх цивільних полонених до Комісії:
“За оприлюдненими у 2024 році даними щодо цивільних, Комісія відмовила приблизно в 30% звернень. Найбільш поширеною причиною відмови у встановленні факту позбавлення особистої свободи є недостатня кількість голосів членів Комісії або недостатність наданих заявником документів. У деяких випадках комісія взагалі може не повідомити заявника про своє рішення. При цьому відмову у встановленні факту незаконного ув’язнення отримували ті, хто звільнився самостійно — поза межами ‘обмінів’”.
Таких самостійно звільнених чимало.
— Чоловік потрапив в окупацію на Харківщині і хотів виїхати через Росію і Європу, — розповідає про одного з клієнтів Сергій Пройдак. — Росіяни його затримали, спочатку на кордоні “допитували”, потім привезли до рідного села. Обшукали будинок. “Навішали” на нього якісь статті та відвезли до Росії. Він відсидів там в СІЗО рік і вісім. Після цього його просто вивезли до кордону з Сумами. Без обмінів, без нічого.
Шанс отримати статус у такому випадку вкрай малий. Пояснюємо, чому.
Що не так із законом?
За законом, отримати статус особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи можуть військовополонені та ув’язнені ворогом цивільні. Якщо факт полону для військового встановити нескладно, то для цивільних є низка додаткових вимог. Їх мали ув’язнити:
а) у зв’язку із здійсненням… діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за здійснювану професійну, громадську, політичну чи правозахисну діяльність, пов’язану із відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, захистом прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, якщо були підстави вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями;
б) у зв’язку з незаконними діями держави-агресора, її органів, підрозділів, формувань, інших утворень з явною або прихованою метою спонукання України, іншої держави, державного органу, організації, у тому числі міжнародної, юридичних або фізичних осіб до дій або утримання від здійснення дій як умови звільнення громадянина України.
Якщо коротко, то затриманий росіянами цивільний, щоб отримати “статус”, має бути або очевидно проукраїнським активістом, державним службовцем, журналістом, або вороги мали б забрати його в якості “заручника”.
Проблема полягає в тому, що через російські катівні пройшло чимало мешканців окупованих територій. Не всі з них здійснювали “діяльність, спрямовану на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності”, були активістами, правозахисниками, журналістами, держслужбовцями. Враховуючи, що за рашистською ідеологією викорененню підлягає українська нація як така, до підвалу можна потрапити за українську мову, небажання отримувати російське громадянство чи взагалі без причини — “для профілактики”. Виходить, те, що для окупантів є достатнім приводом для ув’язнення і тортур, для України здебільшого не стає вагомою причиною для надання людині статусу особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення волі?
Такі люди могли б підпадати під інший пункт закону — майже всіх викрадених Росією цивільних можна вважати заручниками — людьми, яких узяли в полон “з метою спонукання України до певних дій”. Але юристи кажуть, з цим також є проблеми.
Наприкінці минулого року Об’єднання родичів політв’язнів Кремля підготувало Експертний аналітичний огляд та рекомендації щодо доведення факту незаконного позбавлення особистої свободи цивільних громадян України внаслідок збройної агресії РФ проти України. У цьому документі правозахисники звернули, поміж іншого, увагу на те, що взяття особи в заручники передбачає наявність у ворожої держави певної мети, а довести цю мету колишній полонений — особливо звільнений в обхід обмінів — просто не в змозі: “Особа, яка перебувала в незаконному ув’язненні й була звільнена не в наслідок взаємних звільнень, жодним чином не може обґрунтовано, тим паче документально, підтвердити приховану мету РФ щодо взяття особи в заручники. Вимога про звільнення висувається — якщо висувається — державі Україна, третім країнам або організаціям чи особам і у виключних випадках може повідомлятись ув’язненому. Покладання на заявника обов’язку доказування, що він був заручником, необґрунтоване і надмірне, оскільки сам заручник міг не вчиняти жодних дій, що могли мотивувати агресора до вчинення злочину, і об’єктивно міг не знати причин свого ув’язнення”.
— Потрібно змінювати закон, — вважає Сергій Пройдак. — Він дискримінаційний. Люди потрапили в однакові умови, але одні можуть отримати статус полоненого, а інші — ні. Якщо ви вже розділяєте цих людей — державних службовців і звичайних цивільних, які потрапили в полон, — ну, добре, розділяйте, не виплачуйте їм ті гроші… Але сам факт перебування в неволі встановлюйте!
Такої ж думки дотримується й Ігор Котелянець: “Нам необхідно розширити національне законодавство і визнавати потерпілими і такими, що пережили незаконне ув’язнення, осіб не лише тих, які провадили якусь громадську чи політичну діяльність, але й будь-яких людей, які можливо, не займалися ніякою публічною діяльністю і не вели громадську діяльність. Їх треба визнавати жертвами переслідувань і встановлювати факт незаконного ув’язнення, щоб ці люди отримували доступ до державної допомоги”.
Що не так із комісією?
Встановлювати факт незаконного ув’язнення має спеціальний міжвідомчий колегіальний орган з дуже довгою назвою — Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Спочатку вона працювала при Міністерстві реінтеграції, а після його ліквідації “переїхала” до Міністерства розвитку громад та інфраструктури України.
Відповідно до Положення про Комісію, вона має розглядати заяви та матеріали, що підтверджують факт позбавлення свободи (довідки, інформація, інші документи). До складу Комісії входять:
- представник, визначений Президентом України;
- по одному представнику Мінрозвитку, МЗС, Мін’юсту, Міноборони, МВС, Мінсоцполітики, МОЗ, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Офісу Генерального прокурора, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим;
- не більше п’яти представників від громадських об’єднань, у тому числі міжнародних, що провадять діяльність у сфері захисту прав людини та опікуються особами, позбавленими особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, документують факти та злочини збройної агресії проти України, провадять пошукову діяльність.
Як і закон, робота Комісії, викликає багато нарікань у правозахисників. Ігор Котелянець працював у Комісії з 2019 по 2022 рік. Тож знає її роботу зсередини.
“Там працюють живі люди, які не обов’язково у своєму повсякденному житті дотичні до теми незаконного ув’язнення громадян України. Вони можуть представляти різні міністерства та займатися різними завданнями. Відтак у них не завжди є розуміння, як ухвалити рішення, тобто чи підтвердити факт незаконного утримання, чи ні”, — писав він в листопаді минулого року.
“Комісія — це 19 людей, які спілкуються та ухвалюють рішення. За нього в результаті ніхто з них не відповідає, тому що це результат обговорення колегіального органу. Ба більше, ця Комісія навіть не пояснює мотиви відмови. Ця робота не може бути колегіальною. Має бути відповідальна посадова особа і державний орган”, — вважає член експертної ради Центру громадянських свобод Михайло Савва.
Іншою проблемою є непрозорість діяльності Комісії та відсутність комунікації між нею і колишніми полоненими. Вичерпного переліку документів, який необхідний для отримання статусу особи, що була позбавлена особистої свободи внаслідок воєнної агресії, просто не існує. Основний документ, який цивільному треба надати Комісії, — це витяг з ЄРДР, який підтверджує відкриття кримінального провадження. Більше нічого конкретного: просто “документи, які будуть підтверджувати дані обставини”. Людина подає все, що, на її думку, допоможе довести факт полону. А коли отримує відмову, має сама здогадатися, чого не вистачило для позитивного рішення.
— Чоловіку дали офіційну відповідь: “Вам відмовлено, бо ваше питання не набрало відповідної кількості голосів”. І посилаються на статтю закону, де перелічено підстави, за якими статус надається, — розповідає Сергій Пройдак. — Я вважаю, що це юридично незрозуміло. Бо коли людина отримує таку відповідь, ні їй, ні мені як адвокату, незрозуміло: а куди далі звертатися? Чи повторно звертатися с заявою, чи додавати ще документи, які підтверджують полон, які не були подані ще першого разу.
Після полону людина перебуває не в найкращому стані — і фізичному, і психологічному. І необхідність раз за разом принизливо доводити, що цей полон дійсно був, витримає не кожен. Люди опускають руки й залишаються без статусу, а отже без допомоги й реабілітації. Один із клієнтів ХПГ, який пройшов через російську катівню під час окупації Харківщини, помер, так і не дочекавшись позитивної відповіді від Комісії.