Маніфест ініціювали й підписали владика Борис (Ґудзяк) — президент УКУ, архієпископ і митрополит Філадельфійський УГКЦ у США; Мирослав Маринович — тогочасний проректор УКУ; Олександра Матвійчук — керівниця “Центру громадянських свобод” — колективного лауреата Нобелівської премії миру 2022 р.; Ярослав Грицак — професор УКУ, історик; Ганна Юдківська — суддя ЄСПЛ від України у 2010—2022 рр.; Світлана Хилюк — директорка Школи права УКУ; Євген Захаров — директор Харківської правозахисної групи й керівник української гілки Міжнародного “Меморіалу” — другого колективного лауреата Нобелівської премії миру 2022 р.; Девід Вільямс — керівник “Центру конституційної демократії” з Університету Індіани (США) та ін.
Українському конституційному процесу останніх років щастило зрідка, що, з огляду на обставини часу й місця, є зрозумілим. Україна все ще переживає болісний перехід від радянського авторитаризму до демократії та свободи. І хоча Робоча група Конституційної Комісії під головуванням проф. Леоніда Юзькова свого часу запропонувала “американську” конституційну модель (президентська республіка з двопалатним парламентом), на це не пристали тогочасні парламентські комуністи й соціалісти.
Як відомо, спроби змінити Конституцію України другим та третім президентами України закінчилися невдачею. Більше пощастило судовій реформі, однак спроба оновити у 2017 р. статус Автономної Республіки Крим (АРК), перетворивши її на автономію кримськотатарського народу, зазнала фіаско. Держава виявилася неготовою надати корінному народу України політичне представництво й повномасштабну власність на землю. Усе це разом з половинчастою реформою самоврядування свідчить про тогочасну неготовність України до стратегічних змін.
Однак уже в лютому 2022 р. російська агресія поставила перед Україною новий ряд конституційних запитань: чи повинна Україна й далі обмежуватися режимом простої електоральної демократії, чи вона має утвердити в себе консолідовану демократію ліберального типу; чи повинні права людини в Основному Законі України залишатися правами позитивно-колективістичного, чи “неґативно”-індивідуалістичного типу; чи повинна Україна діяти за ринковими імперативами вільного вивезення інвесторами прибутку, чи вона й далі мусить уникати вільного переміщення людей, товарів, послуг і капіталу; чи наважиться Україна дійсно знищити цензуру й тим самим звузити обмеження на свободу вираження поглядів, чи вона продовжить сповзання до світоглядного патерналізму; чи наважиться вона на передачу землі сільськогосподарського призначення в ринок, чи вона й далі залишиться в цій ділянці “собакою на сіні”.
Як показує аналіз, Українська держава у своєму “замислі й виконанню” (Михайло Грушевський) досі не сприймає конституційне право як право свободи. У руслі такого розуміння ідея про те, що громадянське суспільство є системним опонентом держави, українською спільнотою усвідомлюється з помітним дискомфортом.
Реальний вплив глави держави, уряду й державної влади в цілому на соціум (фактична конституція) є в Україні суттєво більшим, ніж це передбачається західною конституційною моделлю. Це призводить до того, що конституційна еволюція України відбувається через жорстке й болісне витіснення одних засад іншими: президентська (1996—2005), парламентська (2005—2010), відновлена президентська (2010—2014), знову парламентська (2014—2025) республіка; заборона (1996—2004) й відродження (2005) імперативного мандату для депутатів; контрольований (через право звільняти суддів) й знову неконтрольований Конституційний Суд тощо.
Тобто український конституційний процес відбувається за правилами зміни парадигм у структурі наукових революцій. Нове ґрунтується на незгоді й запереченні старого. Так, традиційне для України відторгнення права громадян на придбання зброї змінилося під час війни на роздачу автоматичної зброї з машин. Своєю чергою, конституційний обов’язок “неухильно додержуватися Конституції України та законів України” (ст. 68) доповнився фактичним визнанням права народу на демократичне повстання. Таке право є елементом суспільного договору в США, Німеччині, Греції, Чехії, Словаччині, Арґентині, Естонії, Литві тощо. Однак в Україні його тривалий час вважали зовсім неактуальним.
Між тим, саме озброєний індивід міг би по-справжньому оборонити найвищі соціальні цінності, зазначені в ст. 3 Основного Закону: “людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку”. Маючи цей перелік цінностей, можна лише дивуватися тому, що право громадян на володіння зброєю не знайшло свого відображення в засадах конституційного ладу. Сьогодні це право належить до ключових вимог конституційно оновлення України.
Помітною в сучасній Україні є також невідповідність норм Конституції реальній ситуації у сфері захисту інтелектуальної свободи. Закріплена в засадах конституційного ладу заборона цензури поєднується з масовим вилученням з ринку й бібліотек російськомовної літератури. У цій наївній конвертації пострадянського синдрому в цінності Заходу проявляється очевидна незавершеність й провінціалізм вітчизняного конституційного процесу. Україна толерує ринкову розмаїтість, політичний і культурний плюралізм, але робить це вкрай несміливо й непослідовно.
Отже, конституційна доктрина України досі перебуває в незбалансованому стані, що є черговим доказом незавершеності її конституційного проєкту. Останній перебуває під впливом як північноамериканського, так і європейського погляду на речі. Принаймні є підстави говорити про справжню конкуренцію чинників у цій ділянці. Говорити ж про переважання в Україні північноамериканських конституційних підходів поки що зарано.
Конституція України у своєму переліку найвищих соціальних цінностей (ст. 3) не вказує ні на свободу народу, ні на індивідуалізм, ні на ринок й з гарантіями приватного володіння. Хоч як це дивно, але чинний Основний Закон дозволяє конфіскувати власність, набуту законним шляхом і не допускає вітчизняних маґнатів (“сіль землі” в конституційній доктрині США) до адекватного парламентського представництва.
Як показав аналіз, Основний Закон України не дозволяє розглядати примусове припинення громадянства як засіб державної репресії щодо “заможних і незгодних”. Однак реальна конституційна практика мириться з фактами позбавлення українського громадянства тих політиків, які насправді робити цього зовсім не хочуть. Усе це є доказом того, що конституційна юстиція на пострадянському просторі, за винятком балтійських республік, поки що по-справжньому не відбулася (Дмитро Вовк). Український конституціоналізм не сприймає індивіда як морального суверена, громадянство якого є невідчужуваним проявом ідентичності, не бачить в громадянстві суб’єктивного права людини, яке за жодних обставин не можна відібрати.
Маючи в доробку тридцять років незалежності й суверенітету, Україна залишається багатою за своїми ресурсами й водночас найбіднішою за рівнем добробуту населення країною Європи. До того ж Україна досі володіє найвищими показниками смертності у світі.
Не усвідомлюючи того, що максимізація особистих статків веде до утвердження, а не до скасування моральних цілей, українська конституційна доктрина підживлює сприйняття Конституції як “прихистку для незаможних”. За своїми параметрами вона залишається утопією, перенасиченою благими намірами. У фокусі війни вона справляє враження популістського юридичного наративу. Основний Закон України не підтримує достатньо індивідуальну творчість, бізнес і ринковий тип стосунків в цілому. Капіталізм і масове процвітання сприймається її конституційною доктриною так само недовірливо, як ціни в десятки мільйонів доларів за будь-яке з живописних полотен Марка Ротка на Sotheby.
Український конституціоналізм не сприймає мирного розділення Чехословаччини на суверенні демократії як корисного досвіду для себе. Не менш суперечливою є громадська думка стосовно політичної автономії кримськотатарського народу, прав ЛҐБТ-спільнот чи одностатевих шлюбів. Як і за радянських часів, український конституціоналізм тяжіє до утопії еґалітарного народоправства.
Стан російсько-української війни провокує владу на применшення фундаментальної ролі приватної власності. Спроби накласти санкції на позбавлених громадянства власників є також переконливим доказом цього. Годі говорити, що такий підхід не сприймає автономного індивіда з незалежними статками в якості ключового суб’єкта конституційного права. Своєю чергою, гібридна війна на теренах України заважає правильному усвідомленню потреб українських реґіонів, їхньої економічної свободи й культурного розмаїття. Обскурантистське ставлення до самодостатності ідеї свободи спонукає Українську державу контролювати ринок, а це призводить до помітної деґрадації евристики як основи національного прогресу.
Усе це проявляється також у витісненні на маргінес опозиційних телеканалів і партій, у вилученні з книгарень “підривного” контенту, у надто широких обмеженнях на в’їзд і виїзд людей з України. Такий державний патерналізм і протекціонізм не допомагають, а лише поглиблюють існуючу кризу. Відтак, глибоке конституційне оновлення України є водночас запорукою й нагальною потребою її сьогодення.
