Щороку 10 грудня у світі відзначають Міжнародний день прав людини, запроваджений Генеральною Асамблеєю ООН. У цей день 1948 року Організація Об’єднаних Націй ухвалила Загальну декларацію прав людини — документ, що містить 30 статей і вперше на глобальному рівні закріпив базові права та свободи кожної людини незалежно від її походження, громадянства, статі, мови, релігії чи політичних поглядів.
Декларація проголосила право на життя, заборону катувань і рабства, свободу думки, совісті й релігії, свободу вираження поглядів, право на справедливий суд, участь в управлінні державою, а також соціальні й економічні права — на працю, освіту, медичну допомогу, соціальний захист. Вона стала основою сучасної системи міжнародного захисту прав людини, вплинула на формування міжнародних конвенцій і національних конституцій, зокрема й української.
Утім, для України розмови про права людини сьогодні невіддільні від реальності повномасштабної війни. Чи може держава тимчасово обмежувати певні права заради перемоги — і як уникнути того, щоб ці обмеження не стали постійними?
Про те, в якому стані перебувають права людини сьогодні, ми поговорили з Йосифом Зісельсом, правозахисником, співголовою Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України і членом Ініціативної групи “Першого грудня”, Миколою Комаровським, юристом Харківської правозахисної групи, та Євгеном Захаровим, директором Харківської правозахисної групи і членом Ініціативної групи “Першого грудня”.
Як повномасштабна війна вплинула на ситуацію з правами людини в Україні?
Йосиф Зісельс: Війна взагалі не може впливати на права людини якось інакше, ніж негативно — як і в будь-якій іншій країні. Тим більше в Україні, де й до війни прав людини дуже слабко дотримувалися. Тож ситуація тільки погіршилася, як і в будь-якій державі, яка веде війну.
Це відбувається з огляду на нашу недосконалу систему, відсутність справжніх державних інститутів, на такий собі “підлітковий” вік нашого громадянського суспільства. В нас ще немає такого стійкого ставлення до прав людини, як у демократичних країнах цивілізованої частини світу. Фактично їх не було й до початку війни.
Потрібно розуміти: права людини не можна “вимкнути” чи “увімкнути” якимось вимикачем. Це еволюційний процес — коли все більші й більші прошарки населення усвідомлюють важливість прав людини як невід’ємної складової демократії.
Микола Комаровський: Повномасштабна війна неминуче вплинула на стан прав людини в Україні. Конфлікт такого масштабу створює безпрецедентні виклики для системи гарантування прав, і відкриті дослідження демонструють загальну негативну динаміку. Наприклад, за індексом Верховенства Права, який містить компонент “фундаментальні права”, позиція України погіршилася: якщо у 2021 році показник становив 61 пункт, то у 2025 він впав до 57. Це найнижчий рівень за весь період спостережень з 2015 року.
Євген Захаров: Погано вплинула. Тільки в нас і до повномасштабної війни були масові брутальні порушення прав людини з боку росіян, російських військових, окупаційної адміністрації. Про це можна говорити довго. Власне, це те, чим ми в ХПГ і займаємося: боремося з порушеннями права на життя, катуваннями, незаконними арештами, на окупованій території повна відсутність права на справедливий суд і права на захист у суді. Також порушені такі свободи, як свобода поглядів, слова, інформації, релігії, мирних зібрань. Тобто з цього боку маємо суцільні порушення.
Крім того, війна вплинула на ситуацію з правами людини, коли є порушення й з боку української держави. Йдеться про незаконну практику мобілізації, коли для того, щоб “виконати план”, мобілізують людей, які жодним чином не можуть бути мобілізовані. Сама практика роботи ТЦК є незаконною, і тут є багато порушень. Порушується право на свободу, наприклад тоді, коли людей затримують безпідставно, не зважаючи на те, чи підходять вони за станом здоров’я, чи ні. Я не кажу, що так роблять усі ТЦК, але ми знаємо чимало випадків, коли вони діють саме так.
Окрім того, є порушення, пов’язані зі свободою слова, оскільки людина може отримати реальний строк ув’язнення просто за публікацію в інтернеті. І такі випадки теж були.
Далі — порушення, пов’язані з авторитарними тенденціями в державному управлінні, коли Офіс Президента фактично керує і урядом, і парламентом, і навіть намагається впливати на суди, диктуючи, які рішення слід ухвалювати. Тому коли президент Зеленський каже, що він намалював червоні лінії, за які Конституційний Суд не може заходити, він сам не розуміє, що говорить, тому що фактично визнає власний злочин — перевищення службових повноважень. Президент не може малювати «червоні лінії» судам. Жодним судам, а тим більше Конституційному. Є й інші порушення. Я маю на увазі застосування санкцій громадянам України, практику позбавлення громадянства тих, хто має також громадянство інших країн. Ця практика незаконна. Але такі випадки в нас були неодноразово.
Також можна згадати деякі справи щодо корупціонерів, коли порушується презумпція невинуватості, і людей оголошують злочинцями ще до рішення суду. Окрім того, під час розслідування часто маємо грубі порушення кримінального процесу та відповідних прав, які держава зобов’язана гарантувати. Вони гарантовані законом, але все одно порушуються. Про це можна говорити дуже довго.
Якими правами можна поступитися заради перемоги, а чим ніяк не можна поступатися?
Йосиф Зісельс: Це залежить від того, хто про це розмірковує. Люди ж різні, і ставлення до цього питання теж дуже різниться. Дехто взагалі вважає, що під час війни треба припинити дію всіх прав людини, бо їм здається, що це позитивно вплине на перемогу. А є й такі, хто переконаний, що не можна поступитися жодним правом навіть на міліметр.
У мене була дискусія з деякими членами ініціативної групи «Першого грудня» саме на цю тему. Деякі правозахисники стверджують, що права людини — понад усе. І я запитав у них: добре, а як же бути з державою? Адже держава все-таки є певним умовним гарантом дотримання прав і свобод. Так принаймні має бути, хоча в нас це дуже обмежено. Але якщо немає держави, то про які права і свободи взагалі може йтися? Якщо ми втратимо державу, хто забезпечуватиме хоча б той мінімум прав і свобод, який є в цивілізованих країнах?
Так, є громадянське суспільство. Але на прикладі Росії ми бачимо, що там громадянське суспільство майже відсутнє: воно або знищене, або емігрувало. Тож у разі поразки у війні взагалі немає про що говорити: не буде ні прав, ні свобод, ні навіть предмета для їх відновлення.
Тому в суспільстві треба знаходити певний компроміс. Але для цього має бути діалог: суспільства, громадського сектору, владних інституцій. Має бути такий собі полілог про те, чим на час війни можна пожертвувати. І я б навіть не називав це «жертвою», це радше усвідомлене тимчасове обмеження певних прав, ухвалене виключно на рівні закону. Причому закону, прийнятого кваліфікованою більшістю голосів парламенту. Це має бути компромісне рішення всього суспільства.
Наприклад, свобода слова певною мірою може бути обмежена. Ми знаємо демократичні країни, які обмежують свободу слова, особливо щодо військової інформації, яка прямо чи опосередковано стосується війни. А в нас часто одразу все показують. Більшість наших журналістів не розуміють принципів самообмеження та самоцензури. Вони не усвідомлюють, що в гонитві за новинами показують ворогу, який дуже уважно аналізує всю інформацію, як йому коригувати вогонь по українській території.
Тому певна воєнна цензура має бути, але виключно на підставі закону. Не указами, не рішеннями окремих державних чи недержавних органів. Але тут виникає інша проблема: закони в нашій країні часто не виконуються, бо немає верховенства права. А верховенство права — це ще один невід’ємний атрибут демократії. Закон має бути вищим за будь-кого: вищим за президента, парламент, Кабмін. Якщо закон застарів — його треба змінювати через легітимні процедури. В демократичному суспільстві іншого шляху немає і не може бути
Микола Комаровський: Питання про межі допустимих обмежень прав людини під час війни можливо звести до відомого вислову “мета виправдовує засоби”, який традиційно пов’язують із Макіавеллі. Але передусім важливо визначити, що саме розуміється під “перемогою”. Якщо внаслідок війни Україна перетвориться на чергову автократичну державу пострадянського типу, ознаки якої вже частково спостерігаються, то чи можна це вважати перемогою? Безумовно — ні.
У юридичному сенсі межі допустимих обмежень чітко визначені. Стаття 64 Конституції України встановлює перелік прав, які не можуть бути обмежені навіть під час воєнного стану. Це, зокрема:
• ст. 24 — рівність прав і рівність перед законом;
• ст. 25 — заборона позбавлення громадянства;
• ст. 27 — право на життя;
• ст. 28 — право на повагу до гідності;
• ст. 29 — свобода та особиста недоторканність;
• ст. 40 — право на звернення;
• ст. 47 — право на житло;
• ст. 51-52 — сімейні права та спеціальні гарантії для дітей;
• ст. 55-56 — право на судовий захист і відшкодування шкоди;
• ст. 57-59 — право знати свої права, заборона зворотної дії законів, право на правничу допомогу;
• ст. 60-63 — заборона виконання злочинних наказів, заборона подвійного покарання, презумпція невинуватості, право не свідчити проти себе та близьких.
Європейська конвенція з прав людини також допускає відступ від окремих зобов’язань під час надзвичайної ситуації (стаття 15), але містить абсолютні права, відступ від яких заборонений. Це:
• стаття 3 — заборона катувань і нелюдського поводження;
• стаття 4(1) — заборона рабства та підневільного стану;
• стаття 7 — ніякого покарання без закону.
Таким чином, відступ від наведеного переліку конституційних та конвенційних прав є тією червоною лінією, перетинати яку неприпустимо за жодних обставин. Будь-які відхилення від інших прав, і це варто ще раз підкреслити, хоча й можливі під час війни, мають застосовуватися лише у випадку реальної та доведеної необхідності, з обов’язковим дотриманням принципу пропорційності й тимчасового характеру таких обмежень.
Євген Захаров: Під час війни є природним обмеження певних прав. Існує навіть спеціальний механізм, коли держава заявляє про відступ від частини своїх зобов’язань щодо виконання прав, гарантованих Конвенцією. Україна також робила відповідні заяви.
Цілком природними є обмеження права на інформацію та свободу слова. Ми всі розуміємо, що не можна називати місце удару, тому що це створює ризик повторного удару. Тут треба бути дуже обережними. Обмеження, які мають мотиви безпеки — зокрема безпеки військових частин Збройних сил України, — є цілком природними. Так само може обмежуватися свобода мирних зібрань.
Можна говорити й про обмеження права на свободу, тому що в умовах війни виконати весь комплекс гарантій цього права, який записаний у Конституції, Кримінально-процесуальному кодексі, в статті 5 Європейської конвенції та відповідній практиці Європейського суду, просто нереально. При цьому ці обмеження мають бути пропорційними. Йдеться про те, що їх застосування не повинно призводити до ситуації, коли шкода від цих обмежень буде більшою, ніж шкода від їх відсутності.
Можна навести приклад із Єдиним телемарафоном, який фактично став єдиним джерелом інформації на загальнонаціональному телебаченні. Новини роблять кілька каналів, а інші канали відсторонені. На мій погляд, це не було виправдано навіть на початку війни, і тим більше — зараз, коли така практика досі зберігається.
Тобто обмеження під час війни можуть і мають бути, але вони повинні бути обґрунтованими й пропорційними, а не перетворюватися на інструмент надмірного контролю.
Чи є ризик, що обмеження певних прав людини під час війни збережеться і після її завершення? Як цьому запобігти?
Йосиф Зісельс: У демократичному суспільстві, наприклад у США, є певні закони, які надають дуже широкі повноваження президенту під час війни. Наприклад, президент може націоналізувати весь торговий флот, який у Штатах є приватним. Але має бути впевненість, що після війни все буде повернуто в попередній стан, а збитки — компенсовано. І знов-таки, для цього потрібне верховенство права. Якщо немає верховенства права, як можна гарантувати, що все буде повернуто?
Звичайно, якщо забирати деякі права, потім їх можна й не віддати. Тоді доведеться знову за них воювати. Понад тридцять чотири роки тому почалася боротьба за права людини — і вона триває досі. Влада, якщо її не обмежувати, захоплює весь вільний простір — і в цьому, і в інших питаннях.
Має бути противага, і такою противагою є громадянське суспільство: громадські організації, волонтери, які стоять на сторожі балансу сил. Питання зовсім не риторичне — воно потребує і законодавчої, і громадянської підготовки.
Звичайно, влада завжди намагається стати абсолютною, особливо в незрілому суспільстві. Єдине, на що я сподіваюся, — що українці не є автократичною нацією. У частини суспільства є потяг до авторитаризму, але це не більшість.
Микола Комаровський: Питання про збереження обмежень після завершення бойових дій активно обговорюється, і значною мірою воно залежить від юридичного аспекту. Насамперед від того, чи буде скасовано воєнний стан. Деякі народні депутати вже заявляли, що припинення бойових дій не обов’язково означатиме автоматичне скасування воєнного стану. Це, безумовно, залежатиме від формату потенційних домовленостей щодо мирного врегулювання.
Водночас слід очікувати, що припинення вогню фактично запустить виборчий процес, а отже продовження обмежень може стати політично вразливим рішенням для влади. Це створює високу ймовірність того, що воєнний стан буде якнайшвидше скасований за такого сценарію.
Однак юридичне скасування обмежень становить лише частину проблеми. Через деформаційні процеси, що виникли під час війни, існує ризик збереження так званого “інерційного ефекту”, що призводитиме до порушень прав людини. Деякі правоохоронні органи, які і до війни мали проблеми з дотриманням прав людини, у воєнний період отримали розширені повноваження. Після повернення до мирного режиму існуватиме ризик, що окремі практики надмірного втручання чи порушення прав продовжуватимуться. Виправити такі системні явища значно складніше, ніж просто змінити правовий режим.
Запобігти таким наслідкам можливо лише за умови активної участі громадянського суспільства у процесах. Саме інституційно сильне та ініціативне громадянське суспільство здатне стримувати ризики зловживань, вимагати прозорості й забезпечувати дотримання прав людини.
Євген Захаров: Коли війна закінчиться і буде скасовано воєнний стан, перестане діяти й норма Конституції, яка дозволяє обмежувати права під час воєнного стану. Є спеціальна стаття, в якій перелічені норми Конституції, що можуть бути обмежені в цей період. Коли воєнного стану не буде, усі ці обмеження мають бути скасовані. Якщо ж вони зберігатимуться, це вже буде підстава для звернення до суду. Я все-таки сподіваюся, що, оскільки Україна є демократичною країною, вона зможе уникнути такого свавілля.
Яких помилок у сфері прав людини сьогодні Україна не має права допустити, якщо хоче бути переконливою на міжнародній арені?
Йосиф Зісельс: А в нас, власне, немає “помилок” — у нас є недорозвиненість демократії. Незрілість демократії — це не те саме, що порушення прав людини. Порушення — це коли вони вже були гарантовані, а потім через якісь процеси їх почали обмежувати або знищувати. У нас же просто ще не сформована система захисту прав людини, яка має бути в демократичному, цивілізованому суспільстві.
Тобто, умовно кажучи, наша “помилка” детермінована нашою колективною ідентичністю. Ми такі, якими є. Як я вже казав, це еволюційний процес. Ще б 50—60 років спокійного життя — і ми вийшли б на певний рівень. Можливо, не повністю досконалий, але набагато вищий, ніж зараз.
Російські експерти це розуміли. Вони бачили, що через певний час ми могли стати вже незворотно іншими. Тому цю війну й готували. Війна не була помилкою — ми були приречені на неї своїм вибором у 1991 році. Ми хотіли бути вільними й незалежними на своїй території. І це був вибір, тому що так вирішила більшість активної частини громадянського суспільства.
Микола Комаровський: Внутрішні процеси безпосередньо впливають на сприйняття України за кордоном. Нещодавній корупційний скандал показав, наскільки токсичними можуть бути внутрішні проблеми для міжнародної підтримки. Те саме стосується й прав людини: західні медіа вже неодноразово порушували питання окремих сумнівних практик в Україні, і подібні сигнали формують загальний фон, який здатен послаблювати наші дипломатичні позиції.
Водночас важливо розуміти, що уникнення помилок у сфері прав людини є передусім питанням нашої власної зацікавленості. Тобто не потрібно це сприймати виключно як вимогу зовнішніх партнерів. Права людини є фундаментом, без якого неможлива побудова сильної, стійкої та демократичної держави. На жаль, через радянську спадщину багато громадян і досі сприймають права людини як абстрактний, майже “магічний” набір норм, які існують лише на папері.
Частково це пов’язано й з тим, що Конституція України містить один із найбільших каталогів прав у Європі — близько 70 положень, поступаючись лише Португалії. Однак за рівнем їх реальної реалізації ми часто перебуваємо серед аутсайдерів. Тобто Конституція декларує дуже багато, але держава гарантує дуже мало, і ця невідповідність є однією з наших фундаментальних проблем.
Якщо узагальнити, головна помилка, якої ми не маємо права допустити, це ігнорування важливості прав людини на фундаментальному рівні. Ми повинні не лише формально закріплювати права, а й розуміти їхню цінність і практичний зміст. Лише тоді можливим стане пропорційне застосування обмежень, уважне ставлення до кожного випадку порушень, відмова від негласного “мораторію” на обговорення складних тем у публічному просторі.
Інакше кажучи, потрібно усунути причину “хвороби”, і тоді її “симптоми” поступово зникатимуть. Відкладати це до закінчення війни неможливо, оскільки питання дотримання прав людини є нагальним уже сьогодні.
Євген Захаров: Є абсолютні права, які не можна порушувати за жодних обставин. І саме вони у світі порушуються найбільше. Це, зокрема, заборона катувань, заборона рабства, заборона втручання в процес мислення людини.
Що стосується катувань, то це в першу чергу стосується й нашої держави. Ця практика має бути повністю виключена, навіть під час війни. Так само мають бути виключені такі речі, як викрадення людей, коли люди зникають безвісти. Є випадки, коли в цьому брали участь українські органи влади. І те, і те — це речі, які не можна допускати навіть під час війни, хоча сьогодні це, на жаль, відбувається.
Крім того, я вважаю надзвичайно небезпечним нехтування принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. У мене є побоювання, що ця практика вже стала сталим явищем. Те, що зараз відбувається у сфері державного управління, є, на мій погляд, досить очевидним і дуже погано характеризує Україну загалом.
