В межах проєкту правозахисники намагалися встановити місце перебування українських полонених в Росії, надавали правову допомогу їхнім рідним, робили все, щоб добитися повернення бранців додому. Про підсумки проєкту і плідну співпрацю зі шведськими партнерами ми поговорили з директором Харківської правозахисної групи Євгеном Захаровим.
— Ви нещодавно повернулися зі Швеції, куди їздили на запрошення Östgruppen för demokrati och mänskliga rättigheter. Які враження від поїздки?
— Нас приймали дуже добре. Наші шведські партнери організували насичену програму. Ми побували у Парламенті Швеції. З окремими депутатами ми довго говорили про українські справи. Також нам влаштували екскурсію в Стокгольмський слідчий ізолятор, де нам показали камери, розповіли про структуру всієї шведської пенітенціарної системи. Це було дуже цікаво. У нас була дуже цікава зустріч з суддею апеляційного суду. Було заплановано, що вона триватиме годину, але ми дві з половиною години розмовляли і не могли зупинитися! Крім того, ми виступали на двох мітингах. Взагалі, у Швеції щотижня проводяться три мітинги проти війни, яку розв’язала Росія — у неділю, в понеділок і в середу. В неділю — у самому центрі міста. В середу люди збираються і скандують: “Припиніть війну!” біля російського посольства. Саме на цих двох мітингах я і виступав. А ще у нас була цікава зустріч в посольстві України у Швеції. Там ми говорили про українських полонених, адже українські бранці в Росії і на окупованих територіях — це основна тема нашого проєкту. Ми завітали до нашого донора, Шведського Інституту, який надав нам цей грант. Були в Міністерстві закордонних справ. Зустрілися з представниками департаменту, який працює по Україні. Там теж була професійна розмова про те, що відбувається під час війни, про наших полонених…. Ми були в консультативному центрі МЗС, зустрічалися з керівництвом цього центру. Це шведські політологи, які працюють спільно з департаментом і вивчають нашу ситуацію. Також була зустріч із громадською організацією Civil Rights Defenders, де розповідали про нашу роботу…
— Як на вашу думку, люди у Швеції взагалі обізнані із ситуацією в Україні? Ви розповіли щось таке, що стало несподіванкою для європейців?
— Ми виступали в Парламенті і розповідали про долю українських полонених. І я думаю, люди, які нас слухали, не уявляли собі той рівень катувань, рівень знущань, через який проходять наші полонені — як цивільні, так і військові. Вони не уявляли, що так багато цивільних в’язнів в російських місцях позбавлення волі й на окупованих територіях. Понад 16 тисяч! Ця цифра їх вразила. Загалом я хочу сказати, що я бував у багатьох країнах в Європі за ці чотири роки війни. І в жодній країні я не бачив такого усвідомленого виступу за Україну, за її інтереси в цій війні, як з боку суспільства, так і з боку держави. Тут і суспільство, і держава єдині. Швеція — одна із держав, яка найбільше нас підтримує. Я особисто в цьому переконався під час цієї поїздки. Я ніде не чув оцього “з одного боку, з іншого…” , не чув жодних сумнівів, хто в цій війні агресор, а хто — постраждалий. Швеція дуже нас підтримує, за що ми вдячні!
— Разом із вами Швецію відвідали експолонені — Наталія Шило і Юрій Шаповалов, а також Тетяна Матяш-Мирна, харків’янка, яка втратила через російський обстріл свого одинадцятирічного сина. Їхні історії знайшли відгук у шведської аудиторії?
— І Наталія, і Юрій багато розповідали про ув’язнення. Спочатку першого ж дня, на мітингу, а потім — на інших публічних заходах, під час круглого столу у Парламенті, під час публічної дискусії. Шведи дивувалися: як можна просто за висловлення своїх думок отримати обвинувачення у шпигунстві та ще й такий строк позбавлення волі, як у Юрія Шаповалова, 13 років. І Юра, і Наталя, потім говорили, що відчули неймовірну підтримку у Швеції. На одному із публічних заходів, для них ще й кошти зібрали. А в Парламенті Швеції відбулося відкриття виставки, присвяченої пам’яті загиблих дітей в Харківській області — “Янголи Харківщини”. Тетяна Матяш-Мирна там виступала. На відкриття прийшло багато людей, були депутати парламенту. Багато розпитували… Можу сказати, що відвідувачі дуже близько до серця прийняли ці історії... Виставка, до речі, ще триває.
— Загальною метою проєкту був захист осіб, які були ув’язнені Росією. Чимало з них — вже засуджені. І останнім часом таких судових процесів ще більше і більше…
— Так, кількість засуджених осіб зростає. Загалом зараз вже приблизно три тисячі українців засуджено. При чому більша частина з них — військові: орієнтовно 2400 людей. У нашій базі кількість засуджених трохи більше тисячі, а загалом їх приблизно три тисячі. А ще на початку 2024 року їх було лише кілька десятків. За 2024, 2025, частину 2026 року їхня кількість значно зросла.
— В чому особливість цих судових процесів?
— В тому, що вони всі фальсифіковані: докази всі вибиті під катуваннями — і у цивільних, і у військових. Головний доказ — це визнання вини обвинуваченим. Також слід сказати, що всіх, кого взяли в полон на території Російської Федерації, автоматично звинуватили або в скоєнні терористичних актів, або в замаху на терористичні акти, в підготовці до терористичних актів — залежно від обставин, в яких вони потрапили в полон. Ці люди отримують дуже великі терміни покарання, з яких перші три чи п’ять років — це тюремний режим. Решта терміну — від 15 до 30 років суворого режиму і аж до довічного позбавлення волі. Тюремний режим українці відбувають в одній із семи російських тюрем. Ми знаємо, де саме. Тож намагаємося їх знайти. Рідні полонених, їхні дружини, матері консультуються з нашими юристами і пишуть листи із запитами в ці тюрми.. В деяких тюрмах відповідають і досить ввічливо — є така людина в них чи немає. А в деяких тюрмах просто відмовляють у відповіді, посилаючись на якийсь нормативний акт або на те, що вони, мовляв, не можуть розголошувати персональні дані.
— Компонентом проєкту було також створення бази даних, в якій зафіксовано всі випадки зникнення безвісти, затримання, полону…
— Так, у цьому проєкті ми зробили базу даних майже з нуля. Фактично ми почали працювати над нею трохи раніше старту проєкту, десь з жовтня 2024 року (а проєкт формально розпочався з 1 січня 2025 року). Якщо брати громадські організації, я думаю, що зараз у нас — найбільша база даних в Україні щодо військовополонених і цивільних ув’язнених. Більше інформації є лише у державних органів, які займаються цією тематикою. У Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими база, звичайно, більша. Але буває так, що ми знаходимо інформацію, якої в них немає, вони її вносять до своєї бази, звіряються. Та й ми час від часу звіряємо те, що в нас є, з тим, що в них є. Взагалі, співпрацюємо з ними постійно. І, що приємно відзначити, у нас дуже продуктивні робочі стосунки, я б сказав би навіть — товариські. Звичайно, є якісь речі, які вони не можуть нам розповідати, ми це апріорі розуміємо і до цього ставимося з розумінням. Ну і взагалі, без такого узгодження дій з державними органами просто не можна.
— Що ще, крім створення бази даних, приніс цей проєкт? Ми досягли очікуваного результату?
— База даних — це лише інструмент для роботи, для пошуку. Ми визначили місцеперебування 3671 в’язня. Причому зазначу, насправді їх було ще більше, загалом чотири тисячі. Але протягом періоду, доки йшов проєкт, відбулося багато обмінів полоненими. У 2025 році додому повернули понад половину людей від загальної кількості обміняних під час війни. А цього року вже фактично було п’ять обмінів. І я сподіваюсь, що у травні ще будуть обміни. Так от: внаслідок нашої пошукової роботи — в межах цього проєкту і проєкту в Chemonics — ми знайшли на сьогодні 3671 людину, які перебувають у полоні. Це і є результати нашої роботи. Адже знати місцеперебування полоненого дуже важливо. Коли ми знаємо, де людину тримають, можна ставити питання про її обмін. Це по-перше. По-друге, за російським законом до вже засуджених полонених можуть приїхати адвокати, поговорити з ними віч-на-віч, дізнатися про їхні проблеми, надати гуманітарну допомогу, передати посилку, покласти кошти на особистий рахунок, щоб людина могла купити продукти чи сигарети в магазині в колонії… Чим більше ми дізнаємося, де тримають полонених, тим більшій кількості людей ми можемо допомогти: дізнатися про їхній стан здоров’я, привезти їм ліки. У нас були конкретні історії, коли, наприклад, полоненому не надавали медичну допомогу. Ми звернулися до російського омбудсмана, Москалькової. Вона відреагувала: послала своїх людей до колонії, щоб вони переконалися, що ми пишемо правду. І цю людину поклали в цивільну лікарню за межами цієї колонії. Це було в Саратові. Зараз ця людина здорова.
— Йдеться про засудженого полоненого?
— Так, це засуджений. До незасуджених доступу немає. Вони здебільшого перебувають в режимі інкомунікадо — без зв’язку із зовнішнім світом. Щоправда, це сильно залежить від колонії. Буває дуже по-різному. Я можу сказати, що в Грозному, наприклад, було дуже лояльне ставлення до українських військовополонених і цивільних. Їм давали можливість телефонувати додому, їх годували нормально, їх не били. У колонії Димитровграді нормальне ставлення і до засуджених, і до незасуджених. Там через Зона-телеком наші люди можуть отримувати і писати листи. Звичайно, це листування проходить через цензуру, але є все ж є така можливість. Там нормально годують, не катують. Я чув від адвокатів російських, що це найкраща в Росії тюрма. Ну, тобто, як завжди, все залежить від людей.
— Проєкт закінчується 15 травня. Як ми можемо результати його результати надалі використовувати?
— Завдяки інформації, яку нам вдалося знайти, ми можемо і далі допомагати тим українцям, які знаходяться в полоні. Зокрема ми можемо надавати допомогу через російських колег. Ми можемо зв’язувати родину полоненого з російськими адвокатами. Сім’я може укласти угоду з адвокатом, відповідно до російського закону. І вже з цією угодою адвокати мають змогу зустрічатися із засудженим, передавати щось від рідних, дізнатися, як полонений почувається. І все це завдяки тій інформації, яку ми знайшли протягом цього проєкту. Ми будемо далі цим займатися. Адже лише в нашій базі — 9253 зниклих безвісти. Невідомо, чи живі вони, а якщо живі, то де перебувають. Треба шукати далі.
