Перед нами лежала людина, яка фактично була прикута до ліжка. Він не міг самостійно пересуватися, обслуговувати себе, а до закінчення строку покарання — 2031 року — залишалося ще майже п’ять років. Потім Маляренка з медичної частини перевели до звичайного відділення соціально-психологічної роботи.
Зі слів інших засуджених, саме вони доглядали за Миколою — годували його, купали, допомагали змінювати одяг та памперси. Фактично функції, які мала б виконувати система соціального чи паліативного догляду, взяли на себе люди, які самі відбувають покарання.
У рамках проєкту DIGNITY ми планували супроводжувати цю справу в національних органах влади та судах з метою сприяння звільненню Миколи Маляренка через тяжкі захворювання. 7 травня 2026 року я вдруге відвідав його під час ad hoc візиту та отримав усю необхідну медичну документацію.
Проте буквально через кілька днів мені зателефонував заступник начальника Старобабанівської виправної колонії та повідомив, що адміністрація установи вже підготувала матеріали до суду, а питання звільнення буде вирішено найближчим часом.
Здавалося б, проблема майже розв’язана.
Насправді ж вона тільки починалася.
У Миколи не було нікого, хто міг би подбати про нього після звільнення. Рідна сестра відмовилася від брата. Він не мав оформленої групи інвалідності та не отримував соціальних виплат. Попри наявність паспорта, ідентифікаційного коду та житла в Чернігівській області, самостійно вижити він був неспроможний.
Тоді постало питання, яке виходить далеко за межі кримінально-виконавчої системи. Що робити з тяжко хворою людиною після звільнення? Адже звільнення без забезпечення подальшого догляду могло означати для нього не свободу, а бездомність, безпорадність і фактично — смертний вирок.
Саме цей випадок було використано під час засідання Консультативної ради Національного превентивного механізму, коли обговорювалися проблеми звільнення осіб із психічними розладами. Ми звернулися до Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в місцях несвободи Віталія Андрійовича Нікуліна, а також продублювали інформацію на гарячу лінію Омбудсмана.
Попри те, що питання подальшого соціального влаштування звільнених осіб виходить за межі класичних функцій Національного превентивного механізму, спільними зусиллями вдалося знайти рішення.
Адміністрація Старобабанівської виправної колонії звернулася до суду і отримала позитивне рішення про звільнення засудженого. Соціальні служби, представники Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Державної кримінально-виконавчої служби України, Центру охорони здоров’я ДКВС України та громадськість об’єднали свої зусилля.
Для Миколи Маляренка було знайдено спеціалізований заклад у Житомирі, який погодився його прийняти. Також вдалося розв’язати питання транспортування та фінансування витрат на пальне.
У п’ятницю, 5 червня 2026 року, Микола Маляренко був звільнений та доставлений до спеціалізованої установи, де він отримав можливість перебувати під постійним доглядом.
За роки моніторингових візитів в місця несвободи довелося бачити чимало людського горя. Але історія Миколи Маляренка вкотре нагадала просту істину: справжня цінність держави вимірюється не суворістю покарання, а здатністю не залишити людину напризволяще тоді, коли вона найбільше потребує допомоги.
Ця історія — не лише про звільнення тяжко хворого засудженого.
Це історія про людяність.
Про відповідальність.
Про те, що навіть там, де закон уже виконав свою функцію, залишається людська гідність, яка потребує захисту.
І, мабуть, найголовніше — це історія про те, що співпраця Державної кримінально-виконавчої служби України, Центру охорони здоров’я ДКВС України, Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, соціальних служб та громадськості здатна давати реальний результат.
Адже право на гідність не закінчується за колючим дротом.
Іноді саме після звільнення боротьба за неї тільки починається.
